Література

1.Арутюнова Н.Д. Референция /Н.Д.Арутюнова //Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1990. – С. 411-412.

2.Доннелан К.С. Референция и определенные дескрипции /К.С.Доннелан //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Радуга, 1982. – Вып. ХІІІ. – С. 134-160.

3.Крипке С. Загадка контекстов мнения /С.Крипке //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс, 1986. – Вып. XVIII. – С. 194-241.

4.Лебедев М.В. Онтологические проблемы референции /М.В.Лебедев, А.З.Черняк. – М.: Праксис, 2001. – 164 с.

5.Линский Л. Референция и референты /Л.Линский //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Радуга, 1982. – Вып. ХІІІ. – С. 161-178.

6.Патнем Г. Розум, істина й історія /Г.Патнем. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2003. – 232 с.

7.Патнем Х. Значение и референция /Х .Патнем //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Радуга, 1982. – Вып. ХІІІ. – С. 377-390.

8.Серль Дж. Референция как речевой акт /Дж. Серль //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Радуга, 1982. – Вып. ХІІІ. – С. 179-202.

9.Стросон П.Ф. Идентифицирующая информация и истинностное значение /П.Ф.Стросон //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Радуга, 1982. – Вып. ХІІІ. – С. 109-133.

10.Хорвиц П. Раскавычивание и причина в теории референции /П.Хорвиц //Analytica.– 2010. – № 4. – C. 98-104.

11.Donnellan K.S. Proper Names and Identifying Descriptions K.S.Donnellan //Synthese.– 1970. – Vol. 21. – P. 335-358.

Summary

Synytsya A. Pragmatisation of the Theory of Reference. The features of the concept “reference” in terms of a pragmatic approach to language study, which have been actively developed in analytic philosophy in the second half of the twentieth century, are analyzed. The linguistic-philosophical (P.Strawson, L.Linsky, K.S.Donnellan), cognitive (J.Searle), sociocausal (S.Kripke), psychophysiological (H.Putnam) aspects of the theory of reference are considered. Keywords: reference, pragmatic approach to language study, communication, analytic philosophy.

УДК 31+159.9

© Наталія Каралаш

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Соціально-психологічний аспект адаптації в суспільстві перехідного типу

Здійснено спробу дослідження соціально-психологічних чинників адаптації людини до постійно змінюваних умов існування в суспільстві перехідного типу, яким є нині Україна. Ключові слова: соціальна адаптація, соціологія, суспільна психологія, суспільство перехідного типу, цінності.

Кожна епоха характеризується своїм історичним розвитком, а отже, й різними ознаками суспільної свідомості, суспільної психології, історичної пам’яті народу, способу виробництва, державного й суспільного ладу. Проте основним справді гуманістичним виміром кожної доби є спосіб взаємозв’язку та взаємодії особистості й суспільства, специфіка умов життя, можливостей формування та реалізації соціальних якостей особистості, її здібностей і обдарувань, перспектива індивідуальної самореалізації як суб’єкта життя. Різні епохи відрізняються мірою стабільності умов людського життя. Природно та суспільно-історично сформувалася розгалужена система біологічних, психологічних і соціальних механізмів пристосування, адаптації людини до кліматичних, виробничих, соціально-психологічних, громадських умов життєдіяльності. У свідомості та підсвідомості індивіда збереглись і діють ще стереотипи, уявлення, настанови і цінності, світоглядні орієнтації, моральні нормативи, система мотивів соціальної поведінки та ін., які повинні забезпечувати певну лінію життя, усталеність стосунків з навколишнім світом, психічну та фізичну рівновагу. Це стосується як економічних, так і етичних проблем адаптації кризових механізмів.

Актуальність означеної теми зумовлена тією обставиною, що сьогодні Україна переживає важкий і затяжний період трансформації в демократичне суспільство. За всі роки її незалежності так і не було розроблено науково-обгрунтованого плану реформування суспільства на демократичних засадах, переходу до громадянського суспільства, про яке всі говорять, але не визначають його основних рис і не вказують шляхи, якими до такого суспільства треба рухатися. Головна проблема сьогодення полягає в тому, що переважна більшість українського населення, яке зазнає величезної матеріальної скрути, не бачить виходу з кризи. Внаслідок некомпетентності, а також зловмисних дій з боку корумпованих структур, нині дуже важко дати будь-які однозначні поради щодо виправлення наявного затяжного кризового стану суспільства. Криміналізація економіки, тіньове нагромадження капіталу, зростання антидемократичних, бюрократичних тенденцій у країні, різке падіння життєвого рівня населення – всі ці та інші негативні явища, які сьогодні притаманні українському суспільству, свідчать не проти, а навпаки, за посилення державного впливу на соціальні, перш за все, економічні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Досить важливе місце в структурі життєвого світу людини посідає її адаптація до соціальних умов існування, передусім у періоди нестабільності, перебудови основ буття. Метою нашого дослідження є з´ясування соціально-психологічних аспектів адаптації людини до змін, які відбуваються в суспільстві перехідного типу.

Будь-які політичні зрушення в раніше стабільних обставинах життя викликають відповідні реакції індивідів. Ці реакції не схожі між собою, як не схожі людські особистості. У перехідні періоди суспільного життя з позицій окремих індивідів і груп, їхнього психологічного самопочуття, взаємодії їхніх потреб та інтересів формується психологічний стан суспільства, який у свою чергу позначається на соціальному бутті кожної особистості.

Як бачимо, історичний розвиток земної цивілізації свідчить про те, що сукупний результат різних видів і форм людської діяльності, а отже, і загальний стан тієї чи тієї країни, того чи того суспільства значною мірою залежать від управлінської діяльності владних структур. У кінцевому підсумку саме від суб’єктивного чинника залежить, буде суспільство стабільним, чи кризовим (звичайно, величезну роль відіграють об’єктивні умови його існування). А загальний стан суспільства адекватно відображається на життєдіяльності людей: їх життєвому рівні, думках, почуттях і настроях, формах поведінки, міжіндивідуальному спілкуванні та навіть на адаптивних можливостях індивідів.

На цю жорстку залежність індивідуального від соціального вказують такі видатні американські науковці, як Е.Фром і Р.Мертон, відомі представники “розуміючої соціології” А.Шюц та Дж.Мід, засновники і теоретики Франкфуртської школи соціальних досліджень М.Горкгаймер і Т.Адорно та ін. Характеризуючи, наприклад, авторитарний тип особистості, М.Горкгаймер писав, що така людина механічно підпорядкована загальним цінностям і відзначається злісною ненавистю до своїх опонентів, жорстким стереотипним мисленням, схильністю до забобонів, злостивим, напівморалізованим, напівцинічним ставленням до всього людського [4, с.80].

Теми авторитарності, відчуження, пригнічення та некомунікабельності, її агресивності стоять у центрі уваги більшості франкфуртців. Їхнім працям властива психологізація соціальних проблем, що, зокрема, виявляється в широкому використанні понять психоаналізу З.Фройда при поясненні соціальних і культурних явищ.

У загальносоціологічному плані ті проблеми, які порушують у своїх працях представники Франкфуртської школи, щонайкраще можна визначити мертонівським виразом “соціальна структура і аномія”, оскільки в “Авторитарній особистості” та інших дослідженнях франкфуртців ідеться передусім про соціальний дискомфорт, до якого так важко адаптуватися людині. Інші франкфуртці, зокрема пізній Г.Маркузе і Е.Фром, зосереджують свою увагу на аналізі тих ситуацій, за яких особистість адаптується до соціальної структури через відмову від власного “Я”, або через “втечу від свободи” (Е.Фром), чи ставши цілковито “одномірною людиною” (Г.Маркузе) [див.: 4, с.81].

Досить актуальними для сьогодення є також ідеї, висунуті представником Франкфуртської школи Ю.Габермасом у сформульованій ним концепції “комунікативної дії”. Названа концепція охоплює такі актуальні проблеми сьогодення, як розвиток демократії, права та свободи людини, співвідношення свободи і справедливості, свободи і відповідальності та ін.

Ю.Габермас різко засуджує перетворення міжіндивідуального спілкування на товар, а також виступає проти маніпулювання думками і поведінкою людей через засоби масової інформації. Саме вони, на його думку, сприяють поступовому формуванню в суспільстві “покірливого конформізму”. Втілене у засобах масової інформації “спотворене”, “несправжнє”, “монологічне” спілкування (у формі повідомлень, реклами, розважальних програм) позбавляє людину можливості та потреби “справжнього”, “діалогічного” спілкування, яке дає змогу індивіду мислити, ставити запитання, утверджувати свої погляди [1, с.108-109]. Габермас по-своєму трактує класичну феноменологічну концепцію життєвого світу. На його думку, в суспільстві відбувається раціоналізація та “колонізація” життєвого світу людей: із повсякденного життя вилучаються морально-практичні елементи, посилюються бюрократизація та культурне зубожіння життєвого світу, повсюдно поширюється невдоволення таким станом речей, оскільки люди відчувають себе дискомфортно, їм важко адаптуватися до соціальних умов свого існування [див. : 6, с.40-41].

Доцільно зазначити, що адаптаційний процес відбувається на двох рівнях: індивідуальному і груповому. Перша форма адаптації – сукупність індивідуальних засобів, адекватних соціальним цілям. До індивідуальних засобів можна віднести успадковані статус, освіту, професіональний рівень, стиль життя, вольові та психологічні риси індивіда, ступінь комфортності та інші фактори стратифікації. У традиційному суспільстві ця сукупність має усталені стандарти, що відповідають кардинальному завданню адаптації – входженню індивіда до відповідного соціального кола чи групи.

Дезадаптація перехідного періоду зумовлюється двома обставинами: по-перше, певні соціальні групи втрачають звичне для них місце в суспільстві, і, відповідні соціальні статуси стають невизначеними, їх ранги знижуються, престиж падає. Сюди можна віднести багато професійних груп, наприклад, шахтарів, які раніше вважалися провідним загоном робітничого класу, мали різноманітні привілеї; по-друге, традиційний комплекс засобів адаптації не виконує головної функції – не може гарантувати індивіду досягнення соціальних цілей. Наприклад, конформність, лояльність до політичного режиму і лідерів не відіграють більше вирішальної ролі у стратифікації, службовій кар’єрі, залишаються зайвими цілі пласти знань і навичок, які були актуальними раніше.

Індивід вимушений коригувати життєву стратегію: з одного боку, робити принциповий вибір між соціальними групами, з іншого – шукати нові засоби адаптації. Найбільш радикальний вибір – еміграція, пошук адекватного соціального середовища за межами країни, нації. Розрив зі звичним професійним середовищем, статусом, перехід від розумової праці до фізичної є принциповим і психологічно важким кроком. Людина інтуїтивно шукає групи, які органічно поєднуються з новою економікою та відповідним способом життя, стає на шлях пристосування до інших цінностей.

Успішна адаптація до соціально-економічних умов можлива лише тоді, коли ідеологія, концепція реформ збігається з ціннісними орієнтаціями, уявленнями, психологічними настановами людини. В умовах переходу від адміністративно-командної системи до системи, створеної на ринкових відносинах, соціальна адаптація протікає легше в тих, для кого значима свобода вибору (занять, форм праці, способу життя). На значимість свободи вибору впливає цілий комплекс психологічних і соціальних факторів. Тому значно зростає роль потреби у впевненості. На думку Фрома, потреба у впевненості є однією з найважливіших духовно-психологічних потреб людини. “Сумніви, що охоплюють людину, коли вона має прийняти серйозне рішення, … викликають хворобливе напруження і можуть навіть завдати серйозному випробовуванню її здатність швидко приймати рішення. Як наслідок, у людини виникає глибока потреба у впевненості…” [7, с.152].

Велику роль у стабільному, а отже й прогресивному розвитку суспільства відіграє індивідуальна відповідальність кожної людини за доручену справу. Аналізувати відповідальність як соціальну якість людини доцільно з урахуванням складної структури її духовного світу, в якому переплітаються раціональний, емоційний і вольовий компоненти. Відповідальність формується розумом і знаннями індивіда, його переконаннями і почуттями, соціальним досвідом, стійкими звичками і т.д.

Відповідальність тісно пов’язана з поняттям свободи, яка в реальній життєдіяльності людини і суспільства повинна виступати не як мета, а як засіб ефективної діяльності (економічної, політичної, освітньо-виховної, наукової та ін.). Якщо цей принцип порушується, в суспільстві встановлюється нічим не обмежена свобода (коли кожен робить, що хоче і не визнає ніяких законів і заборон), у результаті чого настає період економічної та політичної нестабільності. Щоб цього не сталося, або щоб подолати названий негативний процес, повинні бути забезпечені передусім свобода економічного вибору для кожного громадянина та соціальний захист прав і свобод інших людей.

Отже, неминучі зміни підходу до оцінки соціальних умов, результатів і наслідків сучасних соціально-економічних реформ. Процеси соціальної адаптації доцільно трактувати крізь призму індивідуальної та групової свободи вибору. Одним із головних критеріїв суспільного прогресу є розширення можливостей розвитку індивідів за законами їх особистої життєдіяльності. Люди повинні мати можливість включатися в нові моделі поведінки цілком добровільно, усвідомлюючи особисті переваги залучення до нових цінностей і способів соціальних дій, тобто тільки тоді, коли нове не суперечить їх ціннісним орієнтаціям. При виборі напрямів реформування соціально-економічної системи перевагу варто надавати тим стратегіям, які забезпечують розширення чи збереження сфери свободи для якомога більшої кількості індивідів (груп) при виборі засобів досягнення життєвих цілей, засобів і способів адаптації до нових умов. Результати адаптації особистості до умов життя доцільно оцінювати з позиції розширення чи звуження сфери свободи при досягненні життєво важливих цілей.

Однак члени суспільства можуть дотримуватися нових цінностей, ставлячи перед собою нові цілі, а можуть і не дотримуватися; можуть підключатися до них, а можуть залишатися в опозиції; нарешті, вони можуть пристосовуватися до нових умов добровільно і з примусу. Звідси виникає потреба виокремлення соціальної адаптації добровільної та вимушеної, а результати адаптації у певні періоди оцінювати як усвідомлені надбання і втрати від залучення (чи не залучення) до нових цінностей і способів соціальної дії.

Пошук шляхів соціальної адаптації особистості до постійно змінних умов життя вимагає від учених практичної орієнтації їх досліджень і розробок у сфері життєвої орієнтації. Становлення соціально зрілої особистості – складний і багатогранний процес виникнення та розв’язання суперечностей між індивідом і суспільством, тобто їх взаємопристосування.

Особливе місце посідає розв’язання суперечностей між декларованими суспільством цінностями і реально корисною для індивіда поведінкою. Суперечності формуються передусім у системі соціальних інститутів, які виконують важливі функції в суспільстві. У сферу суспільного виробництва людина вступає вже сформованою особистістю. Однак процес її формування на цьому не завершується. Індивід, потрапляючи у круговерть соціальних процесів, вступає в різноманітні соціальні взаємини, в результаті яких він змінюється сам і впливає на інших індивідів [див.: 5, с.54].

В українському суспільстві за певний період часу життєвий простір перетворився на віртуальний. Немає місця ні для життя в минулому, ні для реалізації сьогодні, ні для майбутнього. Людина виходить за межі людського стану або разом із натовпом, або окремо від нього. Коли в суспільстві панує суцільний хаос, постійно збільшується різниця у смаках, політичних і етичних уподобаннях, цінностях, що викликає величезну потребу у виробленні єдиної позиції хоча б на предмет бачення внутрішнього змісту соціального руху в цілому. Ці вимоги сьогодення стосуються й нашого соціуму. Вони весь час зростають, а можливості для їх задоволення стає дедалі менше.

Коли життєдіяльність особистості відбувається у звичному для неї ритмі, формується індивідуальний адаптивний механізм, який дозволяє успішно засвоїти нові життєві ситуації, спираючись на підтримку соціальних інститутів. Якщо порушуються чи різко змінюються зовнішні усталені форми буття, то відбувається деформація в індивідуальному адаптивному механізмі, тому розв’язання нових проблем часто перевищує за складністю адаптивні можливості індивіда, що призводить до стресових ситуацій, втрати життєвої орієнтації, девіантної поведінки та інших негативних процесів.

Ступінь адаптованості людини можна вважати індикатором стабілізації нової системи соціально-економічних відносин. Отже, успішність процесів особистісної адаптації є невід’ємним складником подолання суспільної кризи. Складність ситуації посилюється ще й тим, що в умовах тотальної кризи блокується традиційний вид адаптації, що базується на комфортності соціальних норм, адже в суспільстві панує аномія. Для багатьох людей характерними є розгубленість і неспроможність до індивідуальної адаптації, спостерігається стратегія втечі. Більшість пристосовується до сучасних умов життя, які набули форми виживання, адже межа між власне життям і фізіологічним існуванням для них практично не існує. Найнебезпечнішим є те, що затяжна системна криза породжує та закріплює певний психологічний стереотип, зумовлений негативним упередженим ставленням індивіда до себе, до інших людей, до своєї країни.

За оцінками українських соціологів, сьогодні ситуація в країні характеризується симптомами адаптаційного неврозу, ознаками якого є страх, невпевненість у завтрашньому дні, відсутність віри в майбутнє. Домінування упродовж багатьох років таких психологічних характеристик, як психічна напруженість, дискомфорт, пригніченість, соціальний песимізм, розчарування в існуючій системі державної влади та її керівниках підтверджується самим життям і численними соціологічними дослідженнями.

Досить швидкими темпами знижується соціально-політична активність людей. За даними емпіричних соціологічних досліджень переважна більшість громадян України вважають себе такими, що належать до соціальних прошарків з нижніх щаблів “соціальної драбини” А такі історичні передумови українського соціуму, як комплекс “молодшого брата”, відсутність досвіду власності, багатства, участі у світовому бізнесі і т.ін., породили феномен соціально-психологічної терпимості, що проявляється у стереотипному “щоб не гірше”.

Сучасна влада своїми діями посилює комплекс неповноцінності у мільйонів громадян України, відчуття другосортності в більшості населення, позбавляє почуття патріотизму, зміцнює соціальну безвідповідальність, відроджує зневіру окремої людини у власні сили, і власний, нікому не потрібний інтелектуальний потенціал, формує специфічний клас під умовною назвою “купи-продай”. Численні виборчі компанії останніх років демонструють справжню навалу осіб авантюрного складу на політичну арену, на якій, на їх думку, легко самореалізуватися з найменшими зусиллями. Соціальна мімікрія, багаторазове перефарбовування політичних кольорів, позицій, на жаль, досить типове явище сьогодення, що закономірно супроводжує зміну епох у новітній історії.

Сьогодні закономірною та поширеною є швидка зміна політичних і соціально-психологічних іміджів особистості: вчорашній лідер-прогресист стає аутсайдером-консерватором, “володар дум” перетворюється на набридливого резонера тощо. Відчутний загальний, повсюдний дефіцит особистісних моральних якостей: принциповості в оцінках, вірності слову, надійності в діловому партнерстві. Соціально-небезпечним явищем є вихід на громадську арену людей з патологічними психічними відхиленнями, а також тих, хто, не без таланту, умисно імітує такий образ, прагнучи будь-що привернути увагу чи завоювати голоси електорату. Позбавлена колишнього соціального контролю, громадська кар’єра таких людей є свідченням соціально-психологічної суперечності суспільства перехідного періоду [див.: 2, с.12].

Привертає увагу та обставина, що сприймаючи зміни у своєму соціальному бутті, люди оцінюють ситуацію або емоційно, або раціонально. Причому раціональну позицію займає значно менша частина населення. Більшість сприймає сучасний стан речей крізь призму індивідуальних переживань, песимізму, розчарувань і зневіри. Тобто діють механізми пристосування, які в соціології прийнято відносити до надмотивантів. “Без надії сподіваюсь” – саме так можна оцінити стан загальної адаптації на рівні масової свідомості.

Досить гострою як серед населення України загалом, так і серед молоді зокрема, є проблема безробіття – явного чи латентного. Безробіття в Україні, як і сам феномен “постсоціалістичного” суспільства, явище безпрецедентне. Воно не має нічого спільного з “класичним” безробіттям, оскільки не виникло внаслідок жорсткої конкуренції за високооплачувані робочі місця і не супроводжується зростанням сукупного суспільного продукту. Безробіття в Україні – похідне явище, яке виникло внаслідок кризи суспільства, передусім його господарського життя. Кризовий, деструктивний стан національного виробництва утворився у свою чергу на основі послідовного поєднання спадщини бюрократично-централізованої системи господарювання з усіма негативними наслідками неадекватного розв’язання внутрішніх суперечностей соціальної системи. Ця неадекватність полягає, по-перше, в застосуванні моделі реформування економіки методами “шокової терапії”, коли, минаючи еволюційні шляхи формування демократичної економіки, керівній верхівці новоутвореної української держави зажадалося в одну мить створити ринок, і, по-друге, в розриві усталених господарських зв’язків, які мали системно-інтегрований характер.

Висновки. Стан суспільної нестабільності створює унікальну психологічну ситуацію, коли значна кількість людей змушена адаптуватися до змін, які відбуваються в суспільстві. Досить швидко змінюються матеріальні умови буття, нестабільними залишаються політична та ідеологічна сфери. Зміни, які відбуваються в українському суспільстві, мають не поступовий, а різкий, інколи драматичний характер. Людина, що опиняється у проблемній ситуації, постає перед суперечливим вибором: починати розв’язувати проблему і, водночас терпіти всі негаразди, пов’язані з особистісною перебудовою, чи залишити у своєму житті все без змін, і терпіти наявність самої проблеми [див.: 3, с.50]. Така невизначеність вибору є характерною для сучасного суспільства й зумовлює поведінку не окремих індивідів, а переважної більшості населення. При цьому велике значення має те, чи готові люди до розв’язання своїх проблем, чи здатні вони взяти на себе відповідальність за власне життя і за майбутнє країни в цілому.

Стабілізація суспільства завжди пов’язана з виникненням чинників, за якими здійснюється опір змінам. Отже, неминуче слід орієнтуватися на феномени, які здатні створити новий порядок, і які будуть спроможні структурувати нове суспільство. І найголовнішим із них буде нова особистість, її оновлене в хаосі “Я”, її усвідомлення себе в часі, відчуття тотожності з новим життям. Подолання сьогоднішньої кризової ситуації, розбудова цивілізованого, демократичного українського суспільства значною мірою залежать від того, чи зуміє воно (суспільство) подбати про молоду людину як активного суб’єкта історії, забезпечити їй відповідні умови для самореалізації з метою задоволення потреб як державного характеру, так і суб’єктивних інтересів молодих людей. Успіх реформування безпосередньо буде залежати від того, настільки безболісно покоління молодих людей адаптується до умов ринкової економіки і виявить свої кращі людські якості.