
- •Тема 11. Соціально-правовий захист дітей як загальносвітова суспільна проблема План.
- •Міжнародні механізми захисту прав та інтересів дітей.
- •Функції та принципи міжнародного права захисту прав дітей та основних свобод.
- •2.Забезпечення дотримання прав дітей, які потребують уваги.
- •3.Права дітей у законодавстві України
- •Список використаних джерел і літератури
Функції та принципи міжнародного права захисту прав дітей та основних свобод.
Під функціями права, як відомо, розуміють певні напрямки правового впливу, який відповідає роль права в організації суспільних відносин.
До юридичних функцій відносять регулятивні, превентивні, охоронні.
У міжнародному праві захисту прав дитини та основних свобод переважають функції конструктивно – творчого характеру, в міжнародному праві – функції охоронно – забезпечувального характеру.
Соціальна функція – це функція зміцнення поваги всіх суб'єктів міжнародного права до прав, свобод і гідності людини. Це головна функція міжнародного права захисту прав дитини та основних свобод, яка реалізується тільки через норми права, завдяки забезпеченню певного порядку, через засоби масової інформації, рішення неурядових організацій, політичні декларації тощо.
Юридична функція – полягає в правовому забезпеченні прав і свобод дитини на міжнародному і національному рівнях. Головна мета реалізація даної функції – не лише консервація статус-кво, але й досягнення прогресу в розвитку прав і свобод дитини.
Функція контролю за дотриманням прав і свобод дитини. Функція протидії новим явищем суспільного життя, якщо вони суперечать основним правам і свободам дитини.
Ці функції сприяють зміцненню режиму визнаних прав і свобод дитини.
У галузі міжнародного захисту прав дитини та основних свобод першорядну роль відіграють принципи сучасного міжнародного права, серед яких центральним галузевим є принцип поваги прав дитини - він покладає на держави зобов'язання щодо дотримання і забезпечення широкого кола прав і свобод дитини.
На цьому принципі ґрунтується відповідальність за порушення цих прав. Принципи є головними імперативними нормами галузі.Міжнародні стандарти прав і свобод дитини встановлюють мінімальні вимоги до їх дотримання, регламентують права і свободи дитини у конкретній галузі життєдіяльності.
Проте основний комплекс прав і свобод людини базується на загально прийнятих нормах міжнародного права імперативного чи диспозитивного характеру, для забезпечення яких функціонує звичайний механізм міжнародного співробітництва.
2.Забезпечення дотримання прав дітей, які потребують уваги.
Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки.
Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування).
Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.
На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві” від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.
З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.
Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із даною категорією молоді, і “дітей вулиці”, дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги підліткам. Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:
виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків та їх розміщення у навчально-виховних закладах;
здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних, загальноосвітніх закладів.
Міністерство освіти і науки розробило систему інформування потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників. Крім того, Міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу.
Міністерство охорони здоров’я України в основному надає медичну допомогу дітям, в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.
Державний комітет у справах сім’ї та молоді:
• виявляє можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;
• здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;
• розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів. Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів.
Кримінальна міліція у справах неповнолітніх, Міністерство внутрішніх справ України. Районними відділеннями кримінальної у справах неповнолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:
• пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім’ю (у випадку можливості повернення туди);
• виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;
• притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.
Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків/
Кожна дитина по-своєму унікальна і потреби кожної дитини специфічні. Кожна дитина становить незмірну цінність для своїх батьків і родичів, а всі діти разом - неоціненний скарб суспільства, запоруку його майбутньої долі.
Під "особливими потребами" можна розуміти принаймні три речі.
З одного боку - це необхідність часом надзвичайно специфічних методів обстеження, навчання та комунікації (special education - спеціальної освіти або дефектології), реабілітації і працетерапії (physical & оссuраtiоnal thеrаrу), особливого ставлення під час навчання.
По-друге, потрібні також спеціальні пристосування - допоміжні пристрої для ходьби, інвалідні візки, слухові апарати тощо, аж до складної комп'ютерної та медичної техніки, а також підвищені вимоги до безбар'єрної структури та адаптації середовища.
По-третє, мається на увазі незахищеність цих дітей у соціальному плані. Частіше, ніж інші, такі діти опиняються під загрозою сирітства або відмови батьків, відмови шкіл від їхнього навчання, відмови професійної освіти, відмови прийому на роботу, зрештою, виключення з суспільства в цілому. Тому часто фізична вада, особливо коли вона поєднана з мозковою дисфункцією або психоневрологічною інвалідністю, призводить до маргіналізації особи, алкоголізму, жебрацтва, сексуальної експлуатації. Щоб уникнути цих важких соціальних наслідків, наші діти насправді потребують особливої уваги, особливої турботи. Однак загалом потреби непов-носправних дітей є абсолютно нормальними, які можуть і мають бути задоволені в рамках кожного суспільства.
На початку 90-х в Україні почали активно формуватися громадські об'єднання інвалідів та батьків, які виховують дітей з вадами розвитку.
Лікування, освіта, соціальна допомога, працевлаштування, захист своїх соціальних прав - основні проблеми, які стали в центрі уваги цих організацій.
Головні завдання, які стоять перед громадським рухом захисту прав дітей-інвалідів в Україні сьогодні, - це координація дій усіх організацій у лобіюванні інтересів на всіх рівнях влади, спільному використанні ресурсів і виконанні спільних програм; налагодження мережі обміну інформацією та зворотного зв'язку між організаціями: забезпечення видання і розповсюдження літератури, спеціальних періодичних видань; сприяння створенню та розвитку реабілітаційних центрів; підтримка програм підготовки фахівців тощо. Більшість організацій прагне виконувати всі ці програми в якомога тіснішій співпраці з органами державного та місцевого управління.
Соціальна політика України стосовно дітей з особливими потребами, на нашу думку, є далеко не досконалою. Ратифікувавши важливі міжнародні документи (Конвенцію про права дитини, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 р.),наша держава фактично не дотримується взятих на себе зобов'язань щодо гарантій прав дитини. Ілюстрацією цього є, наприклад, грубе порушення статті 9 п.1 Конвенції, коли відбувається розлучення дитини-інваліда з родиною (в більшості випадків наперекір бажанню самих батьків) та передача її під опіку системи інтернатних закладів міністерств освіти або соціального захисту. Слід нагадати, що згідно цієї статті розлучення дитини з батьками можливе лише "...коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосованого закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини". Тим часом багатьох батьків, які виховують дітей з розладами розвитку, відповідні комісії "переконують" віддати їх до закладу закритого типу, тим самим відриваючи від родини, дому, кола товаришів.
Крім того, необхідно передбачити кошти на підтримку малозабезпечених родин, у яких виховуються діти-інваліди. Хоча це й потребуватиме додаткових коштів, вони вивільняться через скорочення витрат на утримання колосальних, малозабезпечених, страшних інтернатів та дитячих будинків - цих "резервацій", за які нам має бути соромно перед цивілізованим світом.
Сім'ї, де до дитини ставляться з любов'ю, треба підтримати і матеріально, і організаційно, і психологічно. Якщо ж родина не може дати собі ради з вихованням дитини через пияцтво, наркоманію, психічні захворювання, можна врешті-решт поміняти її.
У галузі освіти громадські організації наполягають на тому, щоб розширити мережу спеціалізованих дошкільних установ реабілітаційного та санаторного типів для дітей-інвалідів, зокрема й тих, які себе не обслуговують, створити такі установи в кожному районі.
Стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо урівняння можливостей інвалідів рекомендують забезпечувати навчання дітей, навіть з важкими формами недієздатності, у рамках місцевих спільнот, тобто в місцевій школі даного мікрорайону чи принаймні району міста, у рідному селі серед сусідів, родичів та однолітків. Це стосується всіх країн-членів ООН. Спеціальна освіта в цьому випадку ніби "розчинена" в основній. Послуги спеціальних педагогів надаються учням, які перебувають у звичайних клаcах, або ж ці педагоги консультують інших учителів, як їм побудувати навчальний і виховний процес. Дитина йде до закладу спеціальної освіти, звичайно, у тих випадках, коли інтегроване навчання неможливе, наприклад при сліпоті чи глухоті. І ці заклади практично не передбачають спільного проживання дітей з відривом їх від сім'ї. Крім того, як додаткові й супутні (але аж ніяк не другорядні) програми існують реабілітаційні центри, спеціальні майстерні, психологічні, консультаційні служби і служби допомоги, програми відпочинку тощо.
Органи освіти мають забезпечити повноцінну можливість отримання особами з важкими формами інвалідності середньої освіти вдома, якщо це є бажанням батьків і вибором самої дитини. У будь-якому випадку дитина є членом місцевої громади, спільноти чи, якщо хочете, району, і це відповідно треба враховувати, дбаючи про ЇЇ освітні потреби.
Держава повинна максимально підтримувати родини, які виховують дітей з особливими потребами, оскільки, як відомо, такі сім'ї розпадаються значно частіше за інші, а це - певний крок до соціального сирітства. Важливо створювати служби соціально-психологічної підтримки цих родин та молодих інвалідів при центрах соціальної служби для молоді. На жаль, не всюди центри бачать серед своїх пріоритетів саме цей напрямок. Крім того, слід було, реорганізувати патронажну службу родини, залучивши до цього спеціалістів-лікарів, педагогів, психологів та соціальних працівників для полегшення проблем довідок , медоглядів, оформлення документів, пенсій, надання пільг тощо.
Уповноважений з прав дитини
Конституцією України Гарантовано такі права дітей: рівність прав дітей (статті 24, 52), охорона дитинства (ст. 51), заборона насильства над дитиною та її експлуатації (ст. 52), право на життя (ст. 27), захист і допомога держави дитині, позбавленій сімейного оточення (ст. 52), право на освіту (ст. 53). Важливого значення набули норми українського законодавства щодо додержання Україною зобов'язань стосовно Конвенції про права дитини.
Це, насамперед, зміни і доповнення до законодавчих актів України у зв'язку зі змінами та доповненнями до Кодексу про шлюб і сім'ю щодо усиновлення а іншій країні; закріплення у Кримінальному кодексі України відповідальності за незаконне усиновлення (удочеріння), торгівлю людьми.
За винятком цих норм законодавство України, яке забезпечує додержання прав дитини, має більш декларативний характер, і, крім того, відсутній національний механізм забезпечення реалізації та контролю за додержанням норм законодавства про права дитини. Внаслідок цього, значна частина норм, які відповідають Конвенції про права дитини, не реалізується, а то й просто порушується.
Відсутнє також законодавче врегулювання низки прав дитини, закріплених у міжнародних стандартах: право дітей і їхніх батьків жити в будь-якій країні і повертатися до своєї з метою возз'єднання сімей і підтримання стосунків між батьками та дітьми; право на захист дітей-біженців; право на захист від вживання наркотиків і психотропних речовин, від залучення до їх виробництва та розповсюдження; не встановлено відповідальність дорослих членів сім'ї за порушення прав дитини на недоторканність її особи, посягання на її честь і гідність.
Тому саме через недосконалість і недостатню ефективність законодавства стосовно прав дітей ї судовий захист ускладнено.
Щодо несудового захисту прав дітей відповідними державними органами то а умовах практичної відсутності єдиного, скоординованого державного механізму здійснення політиці захисту прав і інтересів дітей і його ефективність значно зменшується. Наведене дає підстави говорити про необхідність запровадження в Україні такого важливого засобу несудового захисту прав дитини яким є інститут омбудсмана. Треба зазначити, що Комітет з прав дитини під час розгляду первинно доповіді України про виконання зобов’язань за Конвенцією про права дитини на своїй десятій сесії наприкінці 1995 р. проаналізував стан українського законодавства та існуючий механізм реалізації прав дитини і дійшов висновку про необхідність створення такої інституції в Україні. Комітет порекомендував Україні розглянути питання про створення інституту омбудсмана для дітей чи будь-якого іншого постійного і незалежного механізму для розгляду скарг про порушення прав дитини і нагляду за додержанням прав дитини в державі.
При створенні такої інституції слід запозичити зарубіжний досвід, але виходити з особливостей соціально-економічного розвитку України. В дослідженні «Інститут уповноважених з прав дитини» Міжнародного центру розвитку дитини ЮНІСЕФ, який знаходиться у Флоренції (Італія), проаналізовано основні моделі інституту омбудсмана, які діють у світі. Перша модель—це омбудсмани, що затверджені парламентами шляхом прийняття спеціального закону.
Найповніше уособлює таку модель відомство омбудсмана в Норвегії, яке було створено вперше в світі 1981 року. (Взагалі омбудсман для захисту прав особи вперше було створено у Швеції ще у 1809 р.) Норвезьке відомство омбудсмана було створено на основі Закону про заснування посади омбудсмана з прав дитини, а особа, яка виконує ці обов'язки, обирається парламентом і йому підзвітна. Влада законодавче визначає функції і повноваження, статус і фінансування омбудсмана. Тому він незалежний від уряду і може вільно критикувати чи оскаржувати постанови і рішення уряду про забезпечення прав дитини.
Відомство омбудсмана може провадити розслідування, надавати доповіді парламентові та виступати консультантом при розробці нового законодавства. В Норвегії омбудсманові доручено «допомагати захистові і представляти інтереси дітей перед органами державної влади або керівництвом приватних компаній і організацій та провадити моніторинг умов, в яких ростуть і розвиваються діти». Він має доступ в усі державні установи і може ознайомлюватися з будь-якими документами, що відносяться до діяльності державних органів і стосуються забезпечення інтересів і прав дитини.
Єдине, що знаходиться поза компетенцією омбудсмана,— це питання, які розглядаються в суді або відносяться до конфлікту в сім'ї. Ця модель лежить в основі діяльності омбудсмана з прав дитини у Швеції, Ісландії.
Друга модель передбачає створення посади омбудсмана з прав дитини в межах законодавства про права дитини. В Новій Зеландії відомство комісара з прав дитини було створено 1989 року на основі Закону про дітей, молодь і сім'ю для розгляду скарг дітей про порушення цього закону і здійснення моніторингу і оцінки його виконання, розробки державної політики у галузі додержання прав дитини і розвитку послуг, які забезпечують інтереси дітей.
Третя модель передбачає створення омбудсмана в діючих державних органах. Так, в Австрії Національне відомство омбудсмана з прав дитини було створено 1991 року в Міністерстві із справ сім'ї, молоді і захисту навколишнього середовища і не має ні політичної, ні фінансової незалежності.
У Данії 1995 року була створена строком на три роки Національна Рада з прав дитини у складі Міністерства соціального забезпечення. Відповідно до нової постанови парламенту Національна Рада в 1998 р. була перетворена в постійний орган для сприяння додержанню прав дитини шляхом проведення консультацій безпосередньо з дітьми з найважливіших для них питань.
В Іспанії Уповноважений з охорони дитинства знаходиться у відомстві Народного омбудсмана. В Німеччині в 1987 р. голова Бундестагу і парламентські фракції створили Комісію з прав дитини, яка працює при комітетах Бундестагу з прав жінок і молоді і з проблем сім'ї і літніх громадян. Представники цих комітетів входять до складу Комісії, як і представники чотирьох фракцій. Завданням Комісії є представництво дітей у парламенті і за його межами. Правовий статус Комісії недостатньо визначений, але вона зосередила увагу парламентарів і населення Німеччини на політиці щодо забезпечення прав і інтересів дітей.
Незалежно від моделі правового статусу служби омбудсмана мають приблизно однакові повноваження:
1) вплив на законодавство, державну політику, адміністративну і судову практику;
2) реагування на конкретні порушення прав дитини;
3) проведення досліджень у галузі забезпечення прав і інтересів дітей;
4) поширення інформації про міжнародні стандарти прав дітей серед дорослих і серед неповнолітніх;
5) виявлення думки дітей щодо їх найважливіших прав і інтересів.
Функції омбудсмана з кожній країні мають національні особливості.
В Україні, функції повинен виконувати український уповноважений з прав дитини. Така інституція несудового захисту прав і інтересів дитини має входити до складу апарату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Це зумовлено тим, що Верховна Рада тільки в 1997 р. прийняла Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який набрав чинності 23 грудня 1997 р. Враховуючи політичну ситуацій в країні й особливості дальності українського парламенту нового скликання, слід зазначити, що розробка і прийняття нового законодавчого акта про уповноваженого з прав дитини, що не передбачено Конституцією, навряд чи найближчим часом можливо.
Тому найкращим рішенням на сьогодні вбачається створення посади омбудсмана з прав дитини при апараті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Закон про Уповноваженого з прав людини в ст. 11 передбачає право Уповноваженого призначати своїх представників і організовувати їх діяльність та визначати межі повноважень.
У майбутньому законі України про права дитини, проект якого має бути розроблений для виконання нашою державою міжнародних зобов'язань щодо Конвенції про права дитини, може бути передбачено доповнення Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» статтею про призначення Представника з прав дитини в апараті Уповноваженого.
Таке рішення надасть можливість найближчим часом законодавче вирішити проблему призначення омбудсмана з прав дитини. А це, в свою чергу, дасть останньому змогу реально виконати положення ст. 12 Конвенції про права дитини, в якій закріплено зобов’язання держав-учасниць - забезпечити дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати свої погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Зважаючи, що правосвідомість в Україні заснована на розумінні, що можуть бути будь-які шляхи захисту прав і свобод людини, але найбільш ефективною буде дальність якоїсь поважної особи, то таким необхідним є призначення Представника з прав дитини саме законом.
Запропонований порядок створення інституції Представника з прав дитини в Україні вирішує важливий аспект його статусу — незалежність від органів влади і можливість мати свою точку зору з проблем прав і інтересів дитини. Призначення Представника не залежить від рішення органів влади, що забезпечує додержання ним міжнародних стандартів прав дитини, проведення загальнодержавної політики з урахуванням найширших інтересів дитини.
Фінансування діяльності Представника з прав дитини як і Уповноваженого Верховної Ради з прав людини визначається парламентом.
Уповноважений верховної Ради України з прав дитини має широкі функції і повноваження. Зрозуміло, що він може делегувати ті з них, що пов'язані з інтересами дитини, своєму Представникові з прав дитини. Це надасть можливість останньому формувати в суспільстві почуття поваги до особистості дитини, її внутрішнього світу як шляхом захисту прав і інтересів окремої дитини за її скаргою перед будь-яким органом держави, так і шляхом узагальнення думок і сподівань дітей.
Відповідно до повноважень і функцій Уповноваженого з прав людини згідно зі ст. 17 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Представник з прав дитини може приймати і розглядати звернення громадян України, в тому числі і дітей, іноземців, осіб без громадянства і осіб, які діють в їх інтересах, і відповідним чином реагувати на них.
Відповідно до ст. 13 Закону Представникові мають бути надані доступ до необхідної інформації і право на невідкладний прийом представниками всіх гілок влади, відвідувати місця ув'язнення дітей, звертатися до суду із заявою про захист прав дітей. У Законі не передбачено можливість розробляти проекти законів у галузі прав людини і здійснювати їх експертизу. Ця важлива функція Представника Уповноваженого Верховної Ради має бути закріплена і у майбутньому законі про права дитини та у поправках до Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Важливим є також участь Представника у підготовці доповідей з прав дитини, які подаються країною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами (ст. 9 Конституції). Ще однією важливою функцією Представника, а також Уповноваженого має стати популяризація діючих міжнародних стандартів прав дитини і оприлюднення відомостей щодо їх виконання Україною. Це якоюсь мірою передбачено статтею 18 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» про надання щорічник і спеціальних доповідей Уповноваженого Верховній Раді, прийняття за ними відповідної постанови уряду і опублікування в офіційних виданнях. Засоби масової інформації мають набути особливого значення для поширення інформації про права дитини, і це має бути передбачено в повноваженнях і функціях Представника.
Представник з прав дитини має бути людиною, яка відома дітям і до якої вони мають довіру, а також можливість звернутися безпосередньо. Відомості про роботу Представника треба викладати мовою, зрозумілою усім дітям. Для спілкування з дітьми мають використовуватися як новітні засоби зв'язку — електронна пошта, система Інтернету, так і старі та надійні — телефонний зв'язок за загальновідомим номером.
Порівняльний аналіз функцій і повноважень омбудсманів з прав дитини і існуючі моделі статусу захисників інтересів найбільш уразливої частини населення будь-якої країни разом з дослідженням забезпечення прав дитини в нашій державі свідчать, що сьогодні в Україні існує гостра потреба у створенні інституції Представника з прав дитини Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Пропозиції автора щодо статусу такого Представника та його функцій і повноважень бажано врахувати при створенні відповідного законодавства. Але кожному зрозуміло, що відкладати створення надійного несудового механізму забезпечення прав дитини не можна. Це один з перших кроків до подолання негативних тенденцій у розвитку України.