24. Філософські ідеї в Україні в 19 – на початку 20 століття.

Виразним послідовником І. Канта серед українців був священик В. Довгович на Закарпатті, який написав латинською й угор. мовами кілька трактатів про німецького раціоналіста: «Critica purae rationis Cantiana in Compendio» (1808) і «Critica practicae rationis ex operibus I. Canti…» (1809); інші українські філософи знайомилися з Кантом посередньо через послідовників Ф. Геґеля і Ф. Шеллінґа в Україні (див. Кантіанство). Критика Канта є в творах П. Лодія, спочатку професора Львівського Університету, а згодом декана філософського факультету в Петербурзькому Університеті (праця «Логические наставления», 1815), математика і філософа Харківського Унту Т. Осиповського («О пространстве и времени», 1807) та ін. Професор Харківського університету А. Стойкович (сербського походження) у вивченні фіз. світу намагався створити синтезу ідеалізму й матеріалізму.

Німецький ідеалізм був популярний в Україні, зокрема твори Й.-Ґ. Фіхте, якого запросили на кафедру філософії новозаснованого Харківського університету. Він відхилив запрошення і рекомендував свого учня Й. Б. Шада. Шад понад 10 pp. був діяльний у Харкові, написав низку праць та виховав плеяду адептів філософії. Його наступником на харківській катедрі (1818 — 30) був А. Дудрович з Закарпаття, який схилявся до Шеллінга і, на відміну від Шада, відстоював релігійно-містичні погляди. Філософію права за німецькими ідеалістами викладав М. Білоус у Ніженському ліцеї. Видатними шеллінгіянцями були натурфілософи — Д. Кавунник-Велланський та М. Максимович, перший ректор Київського Університету. Ін. проф. Харк. Університету: П. Любовський (логік і психолог), німець Л. Якоб (сенсуаліст у філософії і популяризатор природного права). Послідовниками Геґеля і Шеллінґа були також проф. Київ. Духовної Академії О. Михневич (логік), професор Київського Університету С. Гогоцький (склав «Филос. лексикон» у 4 тт., 1857 — 73, автор праці «Критический взгляд на философию Канта», 1847, у якій критикував гегельянські погляди на релігію) та О. Новицький (підручники з логіки і психології). Поважний вплив залишив Гегель у філософії права 19 ст. (див. Гегельянство в Україні).

У Галичині адептами філософії Гегеля були О. Чайковський (опублікував 1853 у Відні «Versuch der Vereinigung der Wissenschaftein») і Климентій Ганкевич, що дав перший огляд слов'янської філософії («Die Grundzuge der slawischen Philosophie»).

Прихильниками німецького ідеалізму були українські романтики в літературі, а згодом і дехто з членів Кирило-Мефодіївського Братства (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко), що виявилося головне в українському месіянізмі («Книги битія українського народу») та у «Філософії культури» Куліша, яка є синтезом людської екзистенції, природи і духа. Лінію своєрідної українсько-слов"янської філософії після Сковороди продовжив релігійний письменник-мислитель Микола Гоголь, на філософію якого складаються зглиблення внутрішнього світу людини, етичний плюралізм і вартості християнської культури. Радянські дослідження філософії в Україні концентрують значну увагу на суспільно-політичних поглядах провідних письменників і публіцистів другої половини 19 — поч, 20 ст., визначаючи їх як «революційних демократів» (Т. Шевченко, М. Павлик, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Коцюбинський, П. Грабовський, Л. Українка й ін.). М. Драгоманов, найяскравіший представник української суспільно-політичної думки, зазнає від 1930-их pp. негативної оцінки як «буржуазний націоналіст». Проте його з іншими сучасниками єднає філософськийпозитивізм, політичний лібералізм і демократичний соціалізм.

Найвидатнішим чистим філософом 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної Академії, учитель російського філософа В. Соловйова. Юркевич відкидав не лише механічний матеріалізм, але й критично ставився до Канта; розробив власну систему, базовану на філософії Платона і деяких типових укр. традиціях, т. зв. «філософію серця», яке мало б бути основою пізнання і джерелом етики, пройнятої релігійними вартостями. Помітним представником ідеалізму й одним з адептів персоналізму був професор Київського Університету О. Козлов, що видавав перший в Україні філос. журнал «Филос. трехмесячник» (1885 — 87); його філос. погляди близькі до іманентної філософії, а рел. окреслюються як панпсихізм. Наступником Козлова на катедрі філософії Київського університетубув О. Гіляров, знавець грецької філософії, що у своїй своєрідній ідеалістичній системі заперечував наук. характер філософії, а радше ставив її на рівні релігії і мистецтва. в Україні діяв ще М. Грот (1852 — 99), проф. Історико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині, який намагався погодити релігію з філософією. Представником позитивізму у його емпіріокритичному варіанті був В. Лесевич, зібрані твори якого появилися в 1915 — 1917 («Собранные сочинения», 3 тт.). Вийшовши від критики О. Конта, Лесевич повернувся до Канта і розробив за Р. Авенаріюсом теорію пізнання для позитивізму, назвавши свою систему «критичним реалізмом». Ідеї Ф. Бекона розвивав проф. Харківського університету Ф. Зеленогорський, він був також дослідником Г. Сковороди.

Філософськи підбудовували свої праці філологи: О. Потебня («Мысль и язык», 1862; «Язык и народность», 1895) і Д. Овсянико-Куликовський; вони поклали початок окремої психологічної школи в мовознавстві і літературознавстві (т. зв. потебніянство). Соціолог-філософ М. Ковалевський, економіст М. Туган-Барановський і правник-неокантіянець Б. Кістяковський були провідними критиками філософії К. Маркса в дорев. Росії.

У Західній Україні і на еміграції. За міжвоєнного часу в Західній Україні й на еміграції філософія мала обмежені можливості розвитку. Українець В. Зіньківський досліджував історію філософії в Україні в рамках рел. філософії в Росії, сам він представляв рел.-філос. думку в Рос. Правос. Церкві. На тлі слов. філософії і культури вивчав історію укр. філософії автор «Логіки і етики» Д. Чижевський ("Нарис з історії філософії на Україні, 1931; «Гегель в Росии», 1939). В УВУ, як і Чижевський, почав свою діяльність Іван Мірчук (знавець І. Канта й історик української культури). У Празі при Укр. Високому Пед. Інституті ім. Драгоманова діяло філос. Товариство ім. Сковороди. У Галичині працювало кілька адептів філософії в Гр.-Кат. Богословській Академії: М. Конрад (історія філософії і соціології), Й. Сліпий (неотоміст) і містик Г. Костельник («Шляхи віри модерної людини», 1936). В Укр. Таємному Університеті викладав логіку С. Балей, згодом проф. Варшавського Університету. На філос. теми писав М. Шлемкевич-Іванейко, автор праці «Філософія» (1934, перевидана з вступом О. Кульчицького під назвою «Сутність філософії» 1982), та низки есеїв на суспільно-світоглядові теми. Філософічно намагалися обґрунтовувати свої політ. доктрини В. Липинський (консерватизм), Д. Донцов і Ю. Вассиян (інтегральний націоналізм). Ревізіоністичний марксизм представляв В. Левинський; став відомий у міжнар. науці як критичний марксист і марксознавець Р. Роздольський («Zur Entstehungsgeschichte des Marxschen-Kapital», 2 тт. 1968 — 69; англ. вид. 1977). Власну етичну систему, базовану на щасті, розвинув письм. В. Винниченко у творах «Щастя» (листи до юнака) і «Конкордизм — система будування щастя».

Після другої світової війни діяла катедра філософії при УВУ в Мюнхені (керівники: Іван Мірчук, О. Кульчицький). Модерні філос. теорії вивчали о. В. Маланчук (нім. і франц. реалізм), В. Рудко (учень Н. Гартмана) і К. Митрович (екзистенціалізм і дослідження Г. Сковороди). Визначним інтерпретатором С. Кіркеґора був Г. Маланчук (див. додаток), що жив у Данії; більшість його праць появилася поданськи й англ. (м. ін. «Kierkegaard's Thought», 1974; «The Controversial Kierkegaard», 1980). У Філадельфії (Ля Саль Коледж) філософію викладає Є. Лащик, знавець філософії Т. Куна, А. Ейнштейна та В. Винниченка.

25. Філософський та життєвий зміст проблеми буття. Онтологічна проблематика в історії філософії. Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію "буття".

Так, "бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами "був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в наші дні.

Третя тема усвідомлення буття – питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше – відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: "Що правомірніше – знання чи віра?" Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге – в царині емоційного переживання.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є "далі"? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

– світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

– природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності світу;

– світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей. Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття – це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

В цілому ж треба сказати, що рання антична філософська традиція скоріше схилялась пов’язати буття з предметністю, з якимсь речовим еквівалентом: чи то атоми, чи то стихії. Усі питання, що стосуються смислу і відтінків категорії буття, отримали назву онтологічних Термін «онтологія» був уперше вжитий у “Філософському лексиконі”, складеному Р.Геккелем (Гокленіусом) у 1613 р., а пізніше був закріплений Х.Вольфом (1679-1754) і значив «вчення про буття». Великий вплив на європейську філософію мали онтологічні думки Платона і Арістотеля. Платон вважав справжнім буттям світ ідей, а все, що оточує нас у повсякденності, є чимось проміжним між буттям і небуттям. Ця думка у трансформованому вигляді дійшла до неоплатонізму. Арістотель будував більш чітку і деталізовану спекулятивну онтологію. На його думку, “буття” має багато смислів, які він звів у чотири групи значень: • вищі роди буття, що виражаються в категоріях сутність (напр., кінь, людина), кількість (напр., довжиною у два ліктя), якість (напр., біле), відношення (по відношенню до чогось: половинне, подвійне тощо), дія (різати), страждання (чомусь від чогось потерпати: “різаний”, “палений”), місце (на площі), час (учора, минулого року), мати (взутий, озброєний), перебувати у якомусь стані (лежати, сидіти); (Аристотель. Категории//Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 2. М., 1978. С.55.) • буття у можливості і дійсності (потенційне і актуальне); • буття акцидентальне (лат. аccidentia – випадок, випадковість), тобто буття випадкового; • буття як істина (і, відповідно, небуття як помилка).

Середньовічна схоластична онтологія, теологічно переосмислюючи Арістотеля, вдавалась до побудови ієрархії причетності до буття. На думку її представників, тільки Бог тотожній буттю як такому, тільки в ньому зосереджена всеповнота буття, а все інше має обмежене буття. Тобто тільки Бог є абсолютністю буття. Філософія Нового часу відмовляється від онтологічної проблематики як і від метафізики в цілому, і тільки німецька класична філософія повернулась до неї, проте, як про це йшлося вище, з позиції гносеології. Значною спробою оновлення в ХХ ст. онтології була філософія М.Хайдеггера (1889 - 1976). Він повернув онтологію в бік людини. Традиційна онтологія вивчала речі в собі. Нова онтологія, за Хайдеггером, є вчення про те, як буття самовтілюється, самовиявляється в людині. Людське існування - це є процес переходу буття людини від покинутості, загубленості в соціальному і речовому світі до нового життя, до справжньої стихії буття. Східна філософська традиція ніколи не протиставляла буття і небуття. І в цьому є глибокий сенс, бо кожна річ якийсь час існує як така і потім зникає, тобто переходить в небуття. Ще одну спробу в наш час створити онтологію запровадив Н.Гартман (1882-1950), який вважав, що онтологія має предметом суще. Він відрізняв буття реальне і ідеальне. Про реальне буття ми знаємо через емоційні акти, а ідеальне буття представлене математичними і логічними формами, ідеальними формами як суттю речей, моральними цінностями. Розглянуті підходи до проблеми буття показують, як, здавалось би, абстрактна категорія викликала досить глибокі, напружені роздуми і змістовно наповнювала філософське життя. Нам же слід для подальшого розгляду підкреслити головне: категорія буття є вихідною, найбільш загальною характеристикою всього, що є і може бути предметом мислення і практичного відношення.