38. Тема життя і смерті у філософії. Сенс життя людини і людства.

Проблема життя і смерті  В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина – єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.  Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.  Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата – до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя кожної людини тісно пов’язана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство.  Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями і використовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і не в усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріях означався в усі часи як добро, правда, справедливість.  Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв’язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.  Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.  На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.  Сенс життя, смерть і безсмертя людини  Від усіх інших живих істот людина відрізняється більше всього тим, що на протязі свого індивідуального життя вона ніколи не досяга «цілей» життя родового, історичного; в цьому сенсі людина – істота, яка постійно не може себе реалізувати. Вона не задовольняється ситуацією, коли саме життя є лише засобом до життя, як казав К. Маркс. Так незадоволеність тримає в собі причини творчої діяльності, які не заключні в безпосередніх її мотивах. Саме тому призначення, завдання будь-якої людини – всебічно розвивати всі свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури.  В цьому і заклечається сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же і сенс життя самого суспільства, людства в цілому, який вони реалізують, однак, в історично неоднозначних формах.  Розуміння сенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя как животное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себя и как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даже непременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум) рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. И потому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношению бесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е. установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ко всему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое». Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїх вчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» – писав він. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенс тільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, не турбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка не підпорядковується велінню розуму.  Ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світ людини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.  Що ж притягує в них сучасну людину, свідомість якої щоденно, погодинно сповнюється поняттями та образами, які виникають під впливом науково-технічної революції, проектів радикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення часу її життя, безсмертя? Якщо намагатись відповісти на це питання буквально в двох словах, то можна сказати – найбільша людяність, тобто органічна поєднанність думок з почуттями неповторної та безкінечної в самій собі особистості з іншими людьми і людством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя є в самому житті, в його вічному русі як становленні самої людини.  Скільки жити людині? Як жити? Заради чого жити?  Такий підхід дозволяє в новому ракурсі, виходячи із соціальних і моральних підстав, поглянути і на проблему тривалості людського життя, можливості його продовження. Продовження життя може ставитись як якась наукова і соціальна мета, але тоді виникає питання: для чого це потрібно особистості і суспільству? З гуманістичної точки зору, відповідно якій цінність тривалості людського життя є самоочевидною, самодостатньою, і з соціальної, яка враховує суспільну значимість як можна більш тривалого зберігання людської індивідуальності, збагаченої знаннями, досвідом життя і мудрістю, збільшення нормальної соціальної тривалості життя за рахунок обмеження і повного витіснення в майбутньому патологічного соціального старіння представ прогресивним процесом і в відношенні окремих особистостей, і в відношенні людського суспільства в цілому.  І все ж трагізм особистісного доторкання зі смертю не знімається морально-філософським усвідомленням не тільки родового, але і особистісного безсмертя в культурі людства, в його історії. Тому скоріш не безоглядний оптимізм, а реалізм – точніше, науковий, реальний гуманізм – є адекватною морально-філософською основою наукового і гуманного підходу до питань смерті та безсмертя людини. Цей підхід не дає кінцевих рішень, придатних для всіх і кожного. Але він означає загальну світоглядну позицію і життєві шляхи рішення цих питань, стільки несхожих і неповторимих в інтелектуальному та емоціональному відношенні для кожного з нас. 

Сенс життя людини - це філософські роздуми про мету і призначеного такого дару людини, як життя. Разом з тим це регулятивне поняття, що допомагає людині гідно й осмислено прожити свої роки. У будь-якій розвиненій світоглядній системі - релігійної, філософської або етичної - існують свої уявлення про те, що таке життя і який її зміст. Самі різні відповіді на важкі запитання: у чому основна істина життя? У чому цінність життя, в чому її мета, її сенс? Тисячі відповідей дає на ці питання людина. Але в історії філософії можна виділити два концептуально різних підходи до проблеми призначення людського життя. В одному випадку сенс людського існування вбачається в моральних нормах земного буття людини. В іншому випадку філософи намагаються визначити цінність людського життя через різні уявлення про інше, потойбічному світі. У деяких концепціях йдеться про життя як про зумовленому сценарії. У ряді концепцій визнається вирішальна роль вільної волі, яка і визначає можливість людського життя. Нарешті, пошукам сенсу життя протистоїть ідея безглуздості людських надій і дій, марності життя, яка теж осмислюється філософами.У давньокитайській етики значимість людського життя багато в чому визначалася ідеалом внутрішньої свободи, який отримав розвиток і навчаннях ранніх конфуціанських і даоських мислителів. Давньогрецький філософ Аристотель створив етичну науку, яка, як він вважав, не залежить від політичних обставин. Саме вона дає практичні рекомендації, як досягти щастя і свідомості життя. Аристотель зазначив, що одні вважають щастям чеснота, інші - розсудливість, треті - відому мудрість. Щастя в концепції античного мудреця розглядалося як вища і прекрасне благо, яке приносить задоволення.Маючи на увазі так звані «вічні» філософські проблеми, Бертран Рассел назвав, в числі інших, такі: «Чи є людина тим, чим він здається астроному, - крихітним грудочкою суміші вуглецю і води, безсило копошаться на маленькій і другорядній планеті? Або ж людина є тим, чим він представлявся Гамлету? А може бути, він є тим і іншим одночасно? Чи існують піднесений і низинний образи життя, або ж все способи життя є тільки втрату вважав? Якщо ж існує спосіб життя, який є піднесеним, то в чому він полягає, і як ми його можемо досягти? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслуговувати високої оцінки, або ж до добра потрібно прагнути, навіть якщо всесвіт неминуче рухається до загибелі? ». Всі ці питання, як бачимо, чітко розташовуються навколо однієї осі - сенсу людського життя.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

В історії філософії сформувалось декілька провідних підходів до розуміння сенсу життя:

сенс життя визначається духовними основами буття. Цей підхід є характерним для релігійної філософії;

- сенс життя лежить за межами буття окремої людини.

сенс вносить у життя сама людина по своїй волі;

сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення. Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво –емоційну і вольову роботу роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань; свідомій морально-практичній орієнтації. На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення. Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ? У природі, суспільстві діють об’єктивні закони, що не залежать від волі людей. Наскільки ж людина може бути свободною в таким умовах? У філософії існують наступні концепції свободи:

- детермінізм з його оптимальним виразом - фаталізмом;

- індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить доволюнтаризму;

- альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Проблема свободи завжди розглядалась у діалектиці категорій “свобода – необхідність”. Уже Б. Спіноза підкреслював, що „свобода – це пізнана необхідність”. Г. Гегель теж проаналізував діалектику свободи і необхідності. Поступове пізнання об’єктивних законів природи і суспільства вказало як межі, так і основу вибору, реалізації свободи особи. „Свобода ... полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою ”- писав Ф. Енгельс. Знання об’єктивно існуючого спектру можливостей, визначеного об’єктивними законами, створює умови осмисленого, оптимального вибору з наявних варіантів, а свобода вибору і є свобода. Недарма Ш. Монтеск’є казав: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Категорія свободи нерозривна зв”язана з поняттям відповідальності. Людина як частина світу й суспільства не може діяти, не враховуючи наслідки своїх дій. Уже відмічалось, що особистість необхідно має таку рису, як відповідальність, усвідомлення взаємних вимог і зобов’язань. Неможлива реалізація особистої свободи без пошанування, врахування права інших на свободу. Тому відповідальність передбачає знання наслідків своєї діяльності і діяльність на основі загальнолюдських правил моралі, перш за все її золотого правила „ Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили по відношенню до тебе”. Відповідальність є наслідком і основою свободи. Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

39. Людина як предмет філософського аналізу. Єдність природного, соціального і духовного в людині. Проблема антропосоціогенезу.

Основою людського буття є природа. Людина, увібравши в себе все природне, виступає одночасно складовою частиною природи, її вищим продуктом. Яке місце людини в природі? Чим відрізняється людина від інших тварин? Який процес еволюції людської цивілізації? Відповіді на ці та інші питання покликана дати соціальна антропологія. Як відомо, назва "антропологія" походить від двох грецьких слів: "антропос", що означає "людина" і "логос", що означає "наука". Антропологія є наука про людину і займається вона всім, що має відношення до людини - фізіологією, традиціями і звичаями, мовами, мистецтвом і релігією, історією цивілізації і т.д. Отже, людина - вихідний пункт антропологічного знання.  Але це одна її сторона. Інша - людина стає суспільною людиною завдяки своїм соціальним властивостям і якостям. Характеристика суспільного індивіда включає в себе безліч зв'язків, але, перш за все зв'язок "суспільство - людина". Цей зв'язок відображає собою вплив сформованої системи суспільних відносин, об'єктивної соціального середовища на розвиток людини. Товариство виробляє людини як людини. Однак цей зв'язок не охоплює індивідуальність особистості, яка, володіючи притаманними тільки їй можливостями, задатками, потенціями, внутрішнім світом, сама виробляє суспільство.  Ось чому важливо зрозуміти, як внутрішні суб'єктивні якості людини втілюються (об'ектівізіруются, реалізуються) в зовнішні об'єктивні, соціальні форми його буття. Це, за нашим поданням, і становить зміст соціальної антропології.  Взагалі до останнього часу вважалося, що антропологія - наука, що займається вивченням природної обумовленості людини. Довгі роки "цілісний" людина випадав з наукового аналізу, йому не було місця в системі соціально - гуманітарних наук.  Але водночас зростає розуміння того, що без усвідомлення місця людини в природі і суспільстві не можна вирішити економічні, техніко - технологічні, соціально - організаційні проблеми.  Людина повинна жити в такому суспільстві, яке відповідало б її інтересам, його бажанням, думками, і цілям. Це суспільство має втілити в собі найкращі духовні якості людини, її місце і призначення в цьому світі. Соціальна антропологія спрямована на розкриття таких якостей людини, їх підтримку і зміцнення. Разом з тим, вона покликана враховувати всю складність і суперечливість особистості, а отже, - суперечливість самогопроцесу об'єктивізації духовних людських сил.  Прагнення до цілісного розуміння і опису людини - завдання всього людинознавства, що включає в себе широкий спектр гуманітарного та природничо-наукового знання, а також цілого ряду позанаукових пізнавальних форм. До вирішення цього завдання причетна соціальна антропологія, основні положення і сторони якої будуть розглянуті далі.  Незважаючи на залучення біологічного, етнографічного та археологічного матеріалу, в цілому філософська антропологія тяжіє до методів наук про дух. Їх предметом виступає світ людини, який на перший погляд видається сплетінням і сум'яттям пристрастей та інтересів, однак при більш глибокому вивченні в ньому відкриваються міцні структури переживань, деякі види і типи духовного досвіду, мотиви, норми і цінності, що дозволяють зрозуміти ті чи інші людські дії . Таким чином, антропологічний поворот пов'язаний із зверненням до проблем душі, культури, життєвого світу, він пов'язаний зі спробою поглиблення знань про людину, узагальнення і осмислення передусім розрізненого знання, виявлення та обгрунтування умов його можливості та розвитку.

Не менш очевидно, що біологічна і соціальна сторони людського буття є саме сторонами, нерозривно один з одним пов'язаними, утворюють суперечливу єдність.  Але в такому випадку повинна бути якась сила, здатна поєднати в людині природні та соціальні його якості, сила, що стає системоутворюючою в його реальне існування. Таку роль грає саме, мабуть, замечетельное винахід людського роду - культура.  Людина розуміється, таким чином, не як суто природна істота і не як чисто соціальне, і не як біосоціальних "кентавр", а як істота тристоронню - біо-соціо-культурне.  Якщо людина є, як виявляється з сказаного, тристоронньої системи - біо-соціо-культурної, то його вивчення передбачає:  Пізнання цілісності людського буття в єдності його сутності та існування, в ізоморфізмі його філогенезу і онтогенезу, в діалектиці загального (загальнолюдського), особливого (особистісного, унікального); таке призначення філософської антропології; її проблемне поле - цілісне буття людини, її місце у світі, його ставлення до природи, суспільству, культурі, до іншого і самому собі, сенс його існування на землі;  Пізнання кожної з трьох сторін буття - біологічної, соціальної, культурної - у її відносної самостійності; мова йде, отже, по-перше, про вивчення того, як проявляються в житті людини на всіх її рівнях (родовому, груповому та індивідуальному) і у всіх аспектах (структурному, функціональному і еволюційному) закони природи - таке проблемне поле біологічної (зокрема, медичної) антропології; мова йде, по-друге, про вивчення взаємин людини і суспільства - такий зміст соціальної антропології, проблемне поле якої визначається тим, що суспільство дає людині і що він дає суспільству, як суспільство створює умови спільного існування і колективної діяльності людей і як вони створюють і перестворити своє суспільне буття; мова йде, по-третє, про вивчення взаємодії людини і культури - такий зміст культурантрополог; її проблематика - принципи створення людиною "другої природи" як "світу людини", "ноосфери", штучного середовища проживання, та шляхи створення людини культурою.  Зрозуміло, всі три антропологічні дисципліни і лежить в їх основі філософська антропологія в певних пунктах перетинаються, накладаються один на одного, але і в тих своїх розділах, в яких виявляється теоретичне своєрідність кожної, вони обмінюються інформацією, беруть участь у комплексних, міждисциплінарних рішеннях суміжних проблем.  в) Третій рівень наукового людинознавства визначається необхідністю виокремлення різних конкретних сторін, властивостей, процесів людського життя і діяльності задля їх поглибленого пізнання, бо воно вимагає специфічних методів; такі конкретні медичні науки, психологія, педагогіка, етика і т.д. - Немає потреби перераховувати всі ці галузі знання, тим більше, що розвиток наукової думки безупинно розширює - і буде розширювати надалі - коло приватних галузей человековедческой знання;  Є, нарешті, ще одна антропологічна по суті своїй наука, яка займає в цій сфері знання особливе місце - назву її "антропологією мистецтва"; правда, як відносно самостійна дисципліна вона робить лише перші кроки, залишаючись в більшості випадків розчиненої в мистецтвознавстві.

При розгляді першого питання студент має звернути увагу на рушійні сили і зміст процесу антропосоціогенезу; розкрити взаємозв’язок біологічного та соціального в людині; зміст понять „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”.

Вивчення проблеми людини у філософії слід почати з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін.

Так, спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі – ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії.

Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Антропологи сходяться в тому, що період становлення людини займає величезний період в 3-3,5 млн. років і є третім грандіозним стрибком в історії Всесвіту після виникнення самого Всесвіту і виникнення живого з неживого. Поштовхом до антропогенезу стали зміни у кліматі, які змусили предків людини - австралопітекових перейти до прямоходіння, щоб звільнити руки для збиральництва і полювання. Використання випадкових предметів для полювання і захисту, потім їх удосконалення, нарешті обробка, виготовлення, організація спільних дій на полюванні – все це сприяло зміні пропорцій тіла, розвитку мозкових структур і функцій.

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція – не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі „Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об’єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об’єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і , в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

Видатний вчений –антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня.