34. Практика.Її основні форми та функції у процесі пізнання.

Значення практики для пізнавального процесу, для виробки і розвитку наукового і інших форм знання підкреслювали багато філософів різних орієнтацій. Слід відмітити, що поняття “практика” виражалось через достатньо широкий спектр термінів. Серед них – “дія”, “діюче життя”, “досвід” (“досвід  життєвого світу”, “ досвід повсякденного життя” і ін.), “фізіологічне життя”, “досвід в  цілому” і т.п.

Гегель, як уже говорилося, висловив глибоку ідею про те, що якщо у своїх цілях людини підлеглий зовнішній природі, то у своїх знаряддях він панує над нею. А це є не що інше як діяльність, праця (хоча і “абстрактно-духовний”), у процесі якого людина і пізнає навколишній світ. Практика (“добро”, “воля”, “практична ідея”) – одна з основних категорій гегелівської  діалектики як Логіки і теорії пізнання.

Проблема взаємозв’язку теорії, знання (у тому числі і філософського) і практики – одна із найважливіших у роботах Чернишевського. Він вважав неприпустимим ототожнювавши такі феномени як “теоретична сфера” (“мислене життя”, “життя думки”) і “практична сфера” (“дійсне життя”, “життя дії”) при всьому  тісному зв’язку між собою. Виникаючи на основі практики, теорія, на думку російського філософа, має дуже сильний вплив на неї. Причому кожна форма знання впливає на життя, але специфічно. Служити практичним цілям  повинні, зокрема, і філософські знання.

Цілий ряд цікавих думок про взаємозв’язок знання (мислення) і “практичного життя”, про необхідність “практизації” філософії та ін. висловив свою думку Вл.Соловйов. Він вважав, що людина насамперед повинна жити, а для цього необхідна “матеріальна, економічна праця”, що забезпечує його існування і є основою всіх інших форм діяльності – в тому числі пізнавальної, теоретичної та ін. Зміст знання, за Соловйовим, не може залишатися тільки в теоретичній сфері, воно повинно практично здійснюватись. І хоч життя і знання єдино існуючі і неподільні, їх не можна ототожнювати, так як завжди зберігається різниця практичного і теоретичного відносини до предметів. Це два особливих способи існування і діяльності.

Що стосується філософії, то її суб’єкт, згідно Соловйову, повинний бути не що тільки пізнає, але і тим, що активно діє. Більше того, остання іпостась суб’єкту необхідно являється визначальною. Власна ж сутність суб’єкта, на думку російського філософа, є його самоствердження (“свобода”, “бажання”). Саме тут корінь усього суб’єктивного життя, не виключаючи і пізнання, тому що розум є тільки “знаряддя для бажання”, тобто для практичного, громадського життя.

Роль практики в процесі пізнання обговорюється й у сучасній філософії. Так, К.Поппер вказує на неприпустимість руйнування єдності теорії або практики або (як це робить містицизм) її замінили створенням міфів. Він підкреслює, що практика – не ворог теоретичного знання, а “найбільш значимий стимул до нього”. Хоч визначена частка байдужості до неї, відзначає Поппер, можливо і личить вченому, існує безліч прикладів, що показують, що для нього подібна байдужість не завжди плідна. Але для вченого істотно зберегти контакт із реальністю, із практикою, оскільки той, хто нею нехтує, розплачується за це тим, що неминуче впадає в схоластику.

Категорія практики, активної чуттєво-предметної діяльності людей, на-прямлена на зміну реальної діяльності, стала центральною категорією діалектико-матеріалістичної філософії в цілому і її гносеології частково (про що також було вказано). З введенням практики в теорію пізнання було встановлено, що людина пізнає реальний світ не тому, що вона сама ціле напрямлено впливає на оточуючу її дійсність і в процесі її зміни пізнає її. Це специфічно людська форма діяльності, що відбувається завжди в визначеному соціокультурному контексті.

У процесі практики людина створює нову реальність – світ матеріальної і духовної культури, нові умови свого існування, що не дані їй природою в готовому вигляді (“друга природа”). Практика і пізнання – дві взаємозалежні сторони єдиного історичного процесу, але вирішальну роль тут грає практична діяльність. Це цілісна система сукупної матеріальної діяльності людства у всьому її історичному розвитку. Її законами є закони самого реального світу, що перетворилися в цьому процесі.

Найважливіші форми практики: матеріальне виробництво (праця), перетворення природи, природного буття людей; соціальна дія – перетворення суспільного буття, зміна існуючих соціальних відносин визначеннями “масовими силами” (революції, реформи, війни, перетворення тих чи інших соціальних структур і т.д.); науковий експеримент – активна (на відміну від спостереження) діяльність, у процесі якої людина штучно створює умови, що дозволяють йому досліджувати цікавлячі його властивості об’єктивного світу.

Основні функції практики в процесі пізнання

1. Практика є джерелом пізнання тому, що всі знання викликані до життя головним чином її потребами. Зокрема, математичні знання виникли з необхідності вимірювати земельні ділянки, обчислювати площі, обсяги, обчислювати час і т.д. Астрономія була викликана до життя потребами торгівлі і мореплавання і т.д. Але, не завжди, звичайно, відкриття в науці (наприклад, періодичний закон Менделєєва) робляться безпосередньо “за замовленням” практики.

2. Практика виступає як основа пізнання, його рушійна сила. Вона пронизує всі сторони, моменти, форми, ступіні пізнання від його початку і до його кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів і закінчуючи самими абстрактними теоріями обумовлюється – у кінцевому рахунку – задачами і потребами практики. Вона ставить перед пізнанням визначені проблеми і вимагає їхнього розв’язання. У процесі перетворення світу людина виявляє і досліджує всі нові і нові його властивості і сторони й усе глибше проникає в сутність явищ. Практика служить основою пізнання також в тому, що забезпечує його технічними засобами, приладами, оснащенням і т.д., без яких воно не може бути вдалим.

3. Практика являється опосередкованою ціллю пізнання, тому що воно здійснюється не заради простої цікавості, а для того, щоб направити і відповідним чином, тією чи іншою мірою, регулювати діяльність людей. Усі наші знання повертаються в остаточному підсумку назад у практику і роблять активний вплив на її розвиток. Завдання людини полягає не тільки в тому, щоб пізнавати і пояснювати світ, а в тому, щоб використовувати отримані знання в якості “посібника для дії” по його перетворенню, для задоволення матеріальних і духовних потреб людей, для поліпшення й удосконалювання їхнього життя.

4. Практика являє собою вирішальний критерій істини, тобто дозволяє відо-кремити істинні знання від оману (про цю функцію практики буде сказано в § 5 даної глави).

Відкриття практичної, соціальної зумовленості людського пізнання дозволило виявити діалектику пізнавального процесу і пояснити його найважливіші закономірності. Виявилося, що не можна розглядати пізнання, як щось готове, незміне, а міркувати, як із незнання появляється знання, як в ході практики відбувається рух, сходження від неповного, неточного знання до більш повного, більш точному і глибокому, досконалого.