33.Теорія еволюційного оподаткування.

Серед теорій оподаткування помітне місце посідає теорія еволюційного оподаткування. Основні її положення полягають у тому, що уряд при формуванні податкової системи не має жодних формальних обмежень. Проте платники податку мають змогу ухилятися від зростаючого податкового тягаря шляхом приховування доходів від оподаткування, переміщення діяль­ності в тіньовий сектор економіки або за кордон. Удосконален­ня взаємовідносин між урядом і платниками податків забезпе­чить справедливість і ефективність оподаткування. Більшості наукових досліджень, що присвячені питанням реформування податкових систем в умовах демократії, доходять висновку, що цього можна досягти, вдавшись до реформування податкового законодавства. Іншого шляху немає. Проте й цей шлях досить складний, оскільки він залежить від того, які політичні сили пе­ребувають при владі і наскільки реформи відповідають їхнім економічним інтересам. Адже урядовці можуть не допустити небажаних змін навіть якщо і вдатися до реформування.

З4. Взаємозв'язки між бюджетними правилами та правилами оподаткування.

(не знайшла точної відповіді на питання в інтернеті інформації немає!!!)

Найбільшу увагу в дослідженнях більшості вчених привертали принципи платоспроможності та справедливості. Принцип платоспроможності вміщує в собі пошук варіантів найрівномірнішого розподілу податкового тягаря між членами суспільства, не торкаючись величини державних витрат. На противагу йому принцип справедливості передбачає врахування державних видатків. Відповідно до цього оподаткування повин­но визначатися розміром одержуваних від держави послуг. Най­більший внесок у дослідження принципу платоспроможності зробив Дж. С. Мілль (1848). Він першим обґрунтував положення, відповідно до якого кожний громадянин повинен внести посиль­ну частку доходу на користь держави. Посильна частка передба­чала розмір податків залежно від доходів, тобто диференціація внесків ґрунтувалася на професії. Звичайно, Дж.С. Мілль як те­оретичну основу мав на увазі ідеальну державу.

Принцип справедливості або еквівалентності, як він часто трактується в літературі, містить в собі відповідність розміру по­датку кількості благ і послуг, одержуваних громадянином від держави. Найбільший вклад у дослідження принципу справед­ливості вніс шведський вчений К. Віксель. Він ґрунтувався на припущенні щодо недосконалості демократичної форми дер­жавного устрою й обґрунтовував ідею про те, що введення по­датків повинно здійснюватися за згоди більшості членів сус­пільства, тобто за допомогою референдуму. Слід зазначити, що дослідження принципів оподаткування мало в своїй основі ідею обмеження втручання держави в економічне життя. Це ж під­твердилося на практиці наприкінці XIX — на початку XX сто­літь. Проте теоретичні викладки і обґрунтування вчених щодо принципів оподаткування та суті самих податків на сьогодні й досі не втратили актуальності. Це пов'язано з бурхливим роз­витком економіки на цій основі матеріального добробуту громадян, появою нових технологій, екологічних проблем, спала­хами локальних воєнних конфліктів тощо.

З5.Основні течії фіскальної думки.

Досліджуючи економічні погляди представників різних економічних шкіл на роль держави в економіці, доходимо висновку, що історія державного регулювання сягає часів меркантилізму (XVI–XVIII ст.) і до сьогодення. Меркантилісти вважали, що головний показник багатства країни – це кількість золота. У зв’язку із цим ставилося завдання збільшувати по можливості видобуток золота та срібла, а також заохочувати експорт і стримувати імпорт згідно з доктриною активного торговельного балансу. Таким чином, меркантилісти відстоювали політику протекціонізму, за допомогою економічних заходів: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, АТ, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, установлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо. Податки ж використовувались як засіб поповнення казни за рахунок оподаткування імпортних товарів і підтримки вітчизняного товаровиробника.

У Німеччині в цей час розвивалася та набула поширення камералістика – учення про теорію та практику державного управління. Камералісти (німецькі автори XVI–XVIII ст. Г.Обрехт, Л.фон Секендорф, Й.Юсті) найсуттєвішими частинами фінансової науки вважали питання організації й

управління фінансовою системою, ефективних джерел державних доходів та їх впливу на господарство, водночас застерігаючи проти захоплення виключно фіскальними функціями. Загалом ідеї представників меркантилізму відображали потреби економічного розвитку, що здійснювався в національних рамках за активного сприяння держави. Фізіократи вважали, що економічні закони мають природний характер, божественне походження і є зрозумілими для всіх. Основу природного порядку вони вбачали в економічній свободі та недоторканості приватної власності. Держава повинна звужувати сферу своєї діяльності, обмежувати втручання в економічне життя суспільства й надавати повну свободу конкуренції.

Видатні представники англійської класичної школи економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, Дж.С.Мілль вважали економіку саморегульованою і здатною відновлювати рівновагу. А.Сміт наполягає, що держава повинна якнайменше втручатися в діяльність приватних осіб через те, що вона не в змозі змінити природні закони, на котрих базується ця діяльність. Він також вважав справжніми обов’язками держави охорону миру, захист особистості й майна, роблячи винятки в тих випадках, коли державна діяльність доцільніша, ніж приватна: державні видатки на будівництво залізниць, видатки на народні школи, релігійні установи й публічні споруди. Податкам відводилася роль джерела наповнення бюджету й фінансування суспільних благ і виконання функцій “нічного сторожа”.

Д.Рікардо є автором популярного й нині гасла “Найкращий податок – це найменший податок”. Вагомим внеском Мілля стало обґрунтування критерію відносної рівності жертв, згідно з котрим податок повинен становити однакову цінність для кожного платника, тобто щоб дотримувалася умова втрати однакової корисності.

Питання економічної ролі держави марксистська економічна теорія розглядає неоднозначно. З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, з іншого, – надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності(диктатура пролетаріату), а згодом налагодить усеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих.

На початку ХІХ ст. у Німеччині виникає альтернативний класичній політекономії напрям, який отримав назву німецької історичної школи. Її представники А.Вагнер, В.Рошер, Г.Шмоллер, Л.Штейн не допускали верховенства мотивації окремої особистості над суспільно корисною діяльністю держави. Вони розглядають державу як виробника нематеріальних благ, постачальника нормативно-етичних цінностей суспільного характеру (цивілізації, суверенітету, правосуддя, національної безпеки). Вонни вважали, що вартість, відчужувана податками від приватних осіб і господарюючих суб’єктів, віддзеркалюється в бюджетних видатках і повністю відтворюється у вартості створених державою благ суспільного споживання.

Наприкінці ХІХ ст. і особливо на початку ХХ з’являється ціла низка нових напрямів дослідження, зокрема маржиналізм або суб’єктивно-психологічна школа. Представники маржиналістської теорії – Г.Госсен, У.С.Джевонс, Л.Вальрас. Маржиналісти доводили, що вилучення в платника податків деякої кількості благ без еквівалента стимулює його до підвищення продуктивності праці й у результаті приводить до збільшення виробництва,оскільки воно не може перекладатися на інших.

Значну роль у розвитку теорії оподаткування відіграли представники шведської школи. Зокрема, К.Віксель уперше застосував і науково обґрунтував роль податків у підвищенні суспільного добробуту. К.Віксель вважав за доцільне розширити державний сектор із метою забезпечення послугами населення з низькими доходами. Шведські економісти бачили необхідність втручання держави в механізм рівноваги, хоч на той час ідея державного регулювання була ще досить туманною.

У подальшому активістський підхід сформував у своїх працях Дж.М.Кейнс, який створив теоретичні основи керування національної економіки урядом. Підхід Кейнса опирається на активне фіскальне й монетарне державне втручання, спрямоване на регулювання сфери попиту. Кейнсіанська модель державного втручання в економіку виникла з необхідності для уряду реагувати на умови “великої депресії” 30-х років Згідно з теорією Дж.М.Кейнса, податки діють в економічній системі як “вбудовані механізми гнучкості”. Високі прогресивні податки, на його думку, є позитивними. Будучи невід’ємною частиною бюджету, вони впливають на збалансованість в економіці. Так, зниження податкових надходжень зменшує доходи бюджету та загострює економічну нестабільність.

Неокласична школа виникла ще в ХІХ ст. на базі класичної політичної економії. Її становлення пов’язують з іменем англійського економіста А.Маршалла, який вніс значний вклад у подальший розвиток теорії оподаткування за економікою добробуту й теорії перекладання податкового тягаря, завдяки виведеній ним гіпотезі про вплив зміни податкових ставок на рівень цін та обсягів пропозиції товару.

На початку 80-х років ХХ ст. у розвинених капіталістичних країнах пануючим в економічній думці стає неоконсерватизм, котрий охоплює три основні напрями нової неокласики:

• Теорія монетаризму, розроблена М.Фрідменом, пропонує обмежити роль держави тільки тією діяльністю, яку, крім неї, ніхто не може здійснити: регулювання грошей в обігу. Робиться також ставка на зниження податків. У той самий час одним з основних засобів регулювання економіки є зміни грошової маси та процентних ставок;

• економічну теорію пропозиції (М.Уендербаум, М.Бернс, Г.Стейн, А.Лаффер), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й відриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

• теорію раціональних очікувань (Дж.Мут, Р.Берроу, Н.Уоллес, Т.Сарджент), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

У подальшому еволюція поглядів сучасних учених економістів на проблему регулювання економіки характеризується еклектизмом найкращих ідейно-теоретичних і методологічних досягнень попередніх шкіл, симбіозом ринкового й державного регулювання.

З6.Проблеми систематики доходів і податків.

Розглянемо вибрані, але теоретично і професійно репрезентативні класифікації доходів запропоновані різними авторами в різний час. На поч. століття співавтори праці «Етюди з теорії оподаткування» вчені-фінансисти Селігман та р. Стурм класифікували держ доходи за декількома ознаками: 1) правовий статус: - добровільні, - договірні, - примусові; 2)економічні джерела: - держ під-ва та майно, - приватна власність та пов’язана з нею діяльність; 3) політ. походження: - адмін..влада, - фіскальні органи; 4) форма мобілізації: - дарування, - ціни, -відчуження, -пені ,-штрафи, -податки, -мито, -збори, -внески. В даній класифікації продемонстровано, що держ-фін явища носять не тільки вартісний, але й політичний х-р. Проте позики та емісія не потрапили до складу держ. доходів , оскільки вони ще не мали того значення , яке набули під час І світ. війни. До того часу позики та емісію можна вважати спробами фінансувати держ. видатки, ніж держ доходами. Амер професори Д. Хайман та Р. Бьорд. За Хайманом держ доходи складаються з податків , а також з другорядних джерел: -позик, -емісій, -пожертвувань,- зборів за оплпту держ послуг, -прибутків держ під-в, -цільових внесків. З Бьордом – з податків та альтернативних доходів: -емісії, -позики, -доходи від реалізації товарів і послуг держ під-вами і організаціями.

Сучасні систематизатори віддають належне позикам та емісіям, відносна роль яких у збалансуванні бюджетів зросла. Є характерним, що у наведених класифікаціях відсутнє типологічне протиставлення прямі і непрямі податки. Дискусія про класифікацію податків провадиться з 16 ст, а на поч. 20 ст нараховувалося до 10 версій поділу податків на прямі і непрямі. Врешті прийнято поділ за такими ознаками. До прямих віднесено податки, що сплачуються платниками, на яких вони формально покладені. А непрямі податки повністю або частково перекладаються( як правило через ціноутворення) на інших. Воснову класифікації був покладений принцип спів падання юридично визначеного і фактичного платника. Фактор законодавчо передбаченого перекладання вважався достатньою підставою для розмежування податків у Дж. Міля та Р. Масгрейва. Непрямі податки призначені для перекладання, а прямі залишаються на тих на кого вони покладені.

Англійці Г. Сіджвік і Р. Хейгл вважали її скоріш умовною, ніж науковою і рекомендували уникати термінів прямі і непрямі податки.

К.Шоуп в праці «Держ. фінанси» не користується поняттями прямих і непрямих податків, а називає податки пооб’єктно і пропонує класифікацію за аналітичними ознаками наслідків оподаткування, поділивши їх на вузько базові(інд. акцизи) і широко базові(ПДВ,податки на доходи і прибутки). Перші є фіскальним фактором мікроекономічного рівня, а другі – умовою макроекономічної рівноваги. Він вводить поняття пара-податки, розуміючи під останніми фін. заходи уряду в яких присутній елемент оподаткування, тобто примусового стягнення на користь держави: вигідний уряду фіксований курс купівлі-продажу іноз валюти, а також вимушені позики при яких уряд диктує умови своїм позикодавцям, а не навпаки. Такі позики Шоуп назвав рефундованими податками.

Масгрейв підтримує правомірність розпізнавання податків за принципом перекладання, доповнюючи власною класифікацією: - податки на чистий дохід, - на одиницю продукції і валового доходу, - на суму платежів.

Англ вчені С. Джеймс і К. Ноубз запропонували власну класифікацію: 1) прямі і непрямі – взалежності від виду оподаткування, об’єкта оп-ня і форми взаємин між платниками і фіском; 2)капітальні і поточні – в залежності від екон х-ру бази оподаткування; 3) спеціальні та адвалерні – в залежності від способу співвідношення суми податку до величини под. бази; 4) прогресивні, пропорційні, регресивні – в залежності від методу побудови шкали под.. ставок.

Особливістю даної класифікації є можливість підєднання одного і того ж податку відразу до декількох типологічних рубрик.

З7. Теорії перекладання податків.

На Заході науковий інтерес до проблем перекладання податків прослідковується з часів фізіократів. Це - одна з найбільш складних тем фінансової науки. Деякі вчені небезпідставно вбачали в перекладанні податків найінтригуючу проблему як теоретичного дослідження , тек і фінансової політики, свого роду ахілесову п’яту науки фінансів.

Історично щодо перекладання податків склалося декілька наукових шкіл. Представники так званої песимістичної школи вважали, що перекладання узагалі не піддається визначеності і теоретичному поясненню. На думку песимістів, перекладання дезорганізує всю фіскальну систему: одні платники несуть увесь тягар оподаткування, другі – частину, треті повністю перекладають податок на інших. У результаті податки несправедливі, але оскільки основну масу споживачів і платників складають незаможні верстви населення, то основний тягар переноситься на них. У протилежність оптимісти, перейменувавши перекладання у податкову дифузію, доводили, що процес перекладання сам собою корегує рівномірність розподілу податків і в кінцевому підсумку податковий тягар припадає переважно на багатих платників.

Під кутом зору «чистої» теорії держ фінансів , започаткованої Пантелеоні і спрямованої проти доцільності втручання держави в економічне життя, для перекладання оподатковуються доходи чи предмети споживання. Адже згідно з субєктивно-психологічним маржиналізмом економічно раціональний податкоплатник так розподіляє свій дохід, щоб для всіх видів витрат відношення корисності граничної кількості кожного блага до його ціни залишалось однаковим.

Теоретичне різноголосся на цю тему свідчить, що фатальної неминучості перекладання немає, — тут боротьба економічних інтересів усіх проти усіх існує лише в тенденції. Перекладання може і не відбутись, хоч за загальним правилом у конкурентному процесі господарського |обороту податок перекладається «вдеред» — з виробника на споживача, йде від пропозиції до попиту. Обернене ("назад") перекладання можливе коли споживачі під впливом підвищення цін, зумовленого податка­ми або іншими факторами, скорочують попит. У такому випадку ринкова рівновага відновлюється при деякому пониженні цін, внаслідок чого частина податку припадає на виробника чи продавця. Отже, майже єдиний спосіб фактично перенести податок з офіційно призначеного платника на іншу особу (дестинатора) - примусити останнього сплати податок в ціні того чи іншого виробу. Лише в ринкових цінах, підвищених на всю або часткову величину окладу податку, реалізується повне або часткове перекладання в економічному розумінні цього поняття.

Е.Селігмен автор праці "Перекладання і сфера дії оподаткування», розробив англомовну термінологію, що нею описується аналіз перекладання. Зокрема, він розглянув явище, назване трансформацією податку – вплив оподаткування на виробництво, коли виробники намагаються зменшити до податкові витрати виробництва, щоб не допустити зумовленого податками підвищення цін. Засоби аналізу перекладання були доповнені У. Хікс. Поняття законодавчо передбаченого розподілу под. зобов’язань було відокремлене від процесу фактичного перекладання, здійснюваного в ек. сфері під впливом конкурентно-ринкових факторів. У результаті перекладання складається остаточний розподіл под. тягаря, реальне охоплення податками. Нарешті, існує поняття загального впливу, дії оподаткування на ек. і соц. сфери. Фактичні под. зобов’язання або величина остаточного оподаткування доходу, майна чи споживання можуть і не відповідати замислам законодавця саме в силу можливості перекладання.

Якщо підсумувати, — вчення про перекладання податків є сферою застосування теорії вартості (цінності) в її суб'єктивістсько-маржиналістському варіанті, а емпірично опирається на закономірності розподілу лоходів, попиту і пропозиції, що допускає математично формалізовані інтерпретації. Проте, в реальній, а не заідеологізовано спрощеній, схемі перекладання податків для західних авторів не існує жодного простого, остаточно вирішеного питання. Перекладання податків набрало репутації terra incognita фінансової науки, ніколи до кінця не розгаданої таємниці.