29.Політичні й економічні межі оподаткування.

В оподаткуванні існують межі, поза якими претензії фіску стають неприйнятними для платників, перешкоджаючи їх економічним та соціальним інтересам.

Виділяють політичні й економічні межі оподаткування.

Політична межа оподаткування отримує вираз у масових незадоволеннях платників та тиску на обранців-парламентарів.

Економічна межа виявляється у впливі податкової системи на ефективність виробництва та ділову активність в країні.

Держава не повинна бути зацікавленою у деструктивному впливі на економічну діяльність та добробут індивідів. Однак визначити критичний рівень податків для будь-якої держави на різних етапах розвитку неможливо, оскільки на процес оподаткування впливає багато різних соціально-економічних та політичних чинників. Наслідками надмірного зростання податкового тиску (особливо у моделі уряду Левіафана) будуть приховування доходів від оподаткування, переміщення діяльності у тіньову економіку, вивіз капіталів за кордон.

Саме на основі моделі взаємодії суб'єктів прийняття політичних рішень та виборців визначаються пропорції фіскального обміну, величина та розміри податкового тягаря і суспільних благ. Лише оптимізація такої моделі у напрямку імператив суспільного добробуту з врахуванням інституційних умов дасть змогу обмежити податкову владу держави та покращити економічну ситуацію в цілому.

30.Порівняльний аналіз теорій оподаткування.

Найбільшого поширення в фінансовій науці найшла теорія оподаткування в умовах економіки добробуту. Згідно даної теорії вважається, що уряд який максимізує соціальний добробут, може використовувати значно більший податково-політичний інструментарій, ніж уряд, що без будь-яких обмежень максимізує власну вигоду. При цьому в останньому випадку виникає небезпека зловживання названим інструментарієм. Саме тому дотепер більшість економістів, визначаючи склад та структуру оптимальної податкової системи, виходили із припущення, що уряд максимізує соціальний добробут.

Проте представники сучасної фінансової науки інституціональної орієнтації опонують, що одне лише дослідження властивостей податкової системи для уряду, який максимізує добробут, являє собою одностороннє вирішення проблеми, тому, що за допомогою положень теорії добробуту можна проаналізувати наслідки оподаткування лише за умови абстра­гування від реального політичного середовища.

Але практична діяльність урядів ігнорує дане припущення. Також зауважимо, що з метою акумулювання необхідних для максимізації бюджету ресурсів, уряд має передусім збільшити рівень податкових надходжень. Щоправда, додаткові кошти можна одержати і шляхом залучення кредитних ресурсів. Проте кредитне фінансування являє собою не що інше, як відстрочене фінансування за рахунок податкових надходжень. Тому довгострокова максимізація бюджету так чи інакше пов'язана з максимізацією податків.

Попри це, можна казати, що зважаючи лише на мету максимізації подат­кових надходжень, ще не можна достатньо точно передбачити чи пояснити фактичну політику уряду. Для цього необхідно насамперед детально дослідити коло обмежень, за яких реалізується зазначена мета. Відповідно до умов різних обмежень фінансова наука виділила три концептуальні моделі, що визначають поведінку уряду. Це теорія Левіафан-оподаткування, теорія демократичного оподаткування та теорія еволюційного оподаткування.

1. Теорія Левіафан-оподаткування пов'язана з припущенням, що, максимізуючи бюджет податковим методом, уряд не підлягає жодним обмеженням (окрім мінімальних рамок правової держави). Водночас для платників податків ця теорія передбачає систему жорстких обмежень. Так, для них, окрім легального виходу зі складу платників податків (шляхом припинення господарської діяльності чи скорочення рівня споживання), виключаються будь-які інші можливості ухилення від оподаткування. Такі альтернативи, як приховування доходів, переміщення діяльності в тіньову економіку або за кордон, для них не існують. Таким чином, уряд, який максимізує бюджет чи податкові надходження (в межах законодавства), може використовувати весь потенціал оподаткування економіки.

2. Відповідно до теорії демократичного оподаткування структура податків має бути закріплена в Конституції, а рівень оподаткування - визначатися виборцями в ході поточного політичного процесу. Виборці безпосередньо чи через референдум приймають рішення про найвагоміші державні видатки і податки. Тому уряд наділений незначним діапазоном свободи дій у сфері бюджетної політики.

3. Теорія еволюційного оподаткування, як і теорія Левіафан-оподатку­вання, виходить із припущення, що при формуванні бюджетної й податкової політики уряд не підлягає жодним нормальним обмеженням. Однак при цьому платники податків мають можливість ухилятись від зростаючого податкового тиску шляхом приховування доходів від оподаткування, переміщення діяль­ності в тіньовий сектор економіки або за кордон. Вони наділені міграційни­ми правами, що й формує об'єктивні межі влади уряду у сфері оподаткування.

Основна проблематика вищезазначених теорій полягає в доборі прийнятних правил оподаткування для кожного уряду та в з'ясуванні питання, чи можна правила, що регламентують повноваження уряду, який максимум соціальний добробут, поширювати на інші типи урядів.

Теорія оподаткування в економіці добробуту спрямована головно на дослідження сфери оподаткування фізичних осіб. А оподаткування пов'язане з втратою вигоди та погіршенням добробуту індивіда.

Слід зазначити, що, за переконаннями прихильників економіки добробуту, втрати, зумовлені оподаткуванням, не тотожні фіскальним витратам. Так, згідно з модельною гіпотезою "доброзичливого диктатора", рівень оподаткування протиставляється відповідним зустрічним послугам держави. При цьому витрати, пов'язані зі стягненням податків, вважаються мізерними, оскільки йдеться про ідеальну державу, витрати якої на управління І проведення справедливої податкової політики настільки незначні, що ними можна знехтувати. Щодо погіршення добробуту, зумовленого оподаткуванням, то маються на увазі не явні витрати, а витрати пов'язані зі зміною комбінації споживчих благ після сплати податків.

Хоча мі є місце і факт погіршення добробуту індивіда, бо він починає споживати менш бажані блага, в той час як для їх виробництва вико­ристовується та сама кількість ресурсів, що й до моменту введення податку. Але суть погіршення (втрат) добробуту полягає у відсутності будь-яких явних передумов для більш економного використання ресурсів.

Погіршення добробуту, зумовлене фактором оподаткування та субвенціонування, найбільш наочно показано в моделі з одним благом.