Сучаснаа українська поезія План
Творчість В. Слапчука.
Творчість І. Римарука.
Творчість Ю. Андруховича.
Творчість В. Неборака.
Творчість О. Ірванця.
Українська російськомовна поезія.
1. Слапчук Василь Дмитрович (нар. 1961) — український поет, прозаїк, літературний критик. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2004), заслужений діяч мистецтв України (2001).
Народився 23 грудня 1961 р. в селі Новий Зборишів Горохівського району Волинської області. Після закінчення Лобачівської середньої школи навчався професії шліфувальника у Луцькому технічному училищі № 1, після якого працював на автозаводі Комунар м. Запоріжжя.
Військовий обов’язок відбував в Афганістані. Служив у 3 батальйоні 66 ОМСБ, що знаходилася у м. Джелалабаді. 12.02.81р. відділення у якому служив С. залишили прикривати відхід колони, під час бою БМП (бойова машина піхоти) підбили з гранатомета. У результаті вибуху заклинило башту. С. вдалося усунути пошкодження, після чого продовжували бій. 4.06.81р. отримав контузію, коли БМП підірвалася на міні. Від госпіталізації відмовився, зоставшись на бойовій позиції. 18.06.81р. під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора (одна із п’яти наймасштабніших військових операцій, що проводилися радянськими військами на території Афганістану 1981р.) у провинцїї Нангархар був тяжко поранений. Ця база стала відомою після того, як 2001 р. її довелося штурмувати американським військам. Лікувався у шпиталях м. Ташкента та м. Львова.
Закінчив факультет української філології Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (1988-1993).
Одружений. Дружина — Наталія Гранич. Діти — Іван (від першого шлюбу), Дмитро.
Літературну діяльність С. розпочав на початку 90-х років. Його ранні вірші публікувалися в обласній молодіжній газеті «Молодий ленінець» (тепер «Віче») (1984 р.), журналі «Перець» та у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») (1989 р.).
Перша поетична збірка «Як довго ця війна тривала» виходить у 1991 році й разом із повістю «Прокляття» (1991) та книжкою віршів «Німа зозуля» (1994) утворює об’єднане афганською тематикою трикнижжя. Осмислюючи трагедії та руйнації, що їх неминуче приносить війна, С. озвучує своє розуміння принципів людського існування/співіснування, в якому до найвищих моральних та духовних цінностей відносить цінності, запропоновані християнським світосприйняттям. До афганської теми Слапчук повертається у книжці «Навпроти течії трави» (2001), до якої увійшли написані у 1994–1999 рр. поетичні та прозові тексти, а також у новому романі, розділи з якого у 2009 р. було заанонсовано у журналі «Кур’єр Кривбасу».
Серед наступних поетичних книжок Слапчука – «Укол годинниковою стрілкою» (1998), а також об’єднані просвітленим образом хлопчика-мудреця збірки «Трикнижжя Явіна» (1996) і «Крапка зсередини» (2000), в яких дедалі виразніше відбувається художньо-образний симбіоз християнського світогляду та східної філософії (конфуціанство, дзен, суфізм). Філософія Сходу віддавна належала до головних естетичних уподобань письменника. Розміщені у збірках тексти вирізнюються ємкою лаконічністю висловлюваних автором спостережень і думок, а чергування римованих віршів, верлібрів, прози стає ще більш продуманим та принциповим.
Літературознавці (В. Базилевський, М. Жулинський, М. Кодак, Є. Баран, І. Бондар-Терещенко), звертаючись до творчості С., вказують на притаманні його творам витончений психологізм, афористичність, алюзійність, делікатну іронію, сарказм, парадоксальність, неоднозначність та багатоплановість філософських запитань.
Зазначені філософсько-етичні та духовно-моральні принципи С. демонструє й у поетичних книжках «Сучок на костурі подорожнього» (2002) та «Солом’яна стріха Вітчизни» (2003).
Однією з найбільш важливих та болючих у творчості С. є тема Україна та українці («Така мені // Україна, // що // повісився б»). Письменник, із піднесеним натхненням сприйнявши Помаранчеву революцію 2004 р., написав книжку поезії і публіцистичних заміток під назвою «Так!..» (2005). Згодом Слапчук скаже: «Найглибшою емоційною ямою в моєму житті був період після Помаранчевої революції, коли стало зрозуміло, що змін не буде. Це найбільша моя ілюзія. І найбільше розчарування. Це найтяжчий період у моєму житті. Я відчув себе обдуреним і зневаженим. Я зневірився. Помаранчевим лідерам вдалося зробити зі мною те, що не зуміла війна. Тепер моє завдання – перевести негативні переживання у позитивний досвід».
У 2004 р. С. перший серед волинських письменників отримує Національну премію імені Тараса Шевченка за дві поетичні книжки – «Сучок на костурі подорожнього» та «Навпроти течії трави».
Після написання повісті «Прокляття», С. довгий час не звертається до написання художньої прози, проте пише дві книжки літературної критики: «Політ механічної зозулі над власним гніздом» (2001) та «В очікуванні на інквізитора» (2003), в яких розглядає творчість Є. Сверстюка, М. Жулинського, Й. Струцюка, Г. Гусейнова, С. Процюка, М. Матіос, Л. Тарнашинської, К. Москальця, Ю. Ґудзя, В. Шкляра, В. Науменка, В. Лиса, В. Даниленка. «Українська література потребує критика-інквізитора, який приніс би їй очищення вогнем і кров’ю. (Прошу не розуміти мене буквально: мова моя образна й метафорична). Інквізитора, котрий у попелі спалених книг зуміє знайти істину – ту, якої нам бракує на сторінках», – зазначає письменник. С. конкретний і влучний у висловлюванні своїх літературно-критичних зауважень, проте зберігає максимальну толерантність і доброзичливість у своєму ставленні до рецензованого твору та автора.
У 2003 р. з’являється роман «Сліпий дощ» – перший у серії прозових книг, які впродовж наступних років виходять друком у видавництві «Факт» (романи «Дикі квіти» (2004), «Осінь за щокою» (2006), «Жінка зі снігу» (2008) та повісті «Клітка для неба», «Глобус України», «Кенгуру завбільшки з цвіркуна» (2006)).
В. Слапчук
Україніана
Без права перекладу на іноземні мови
1.
Не знав Бог,
як чоловіка
покарати,
та й створив його
українцем.
2.
Спочатку
українці були
євреями,
а євреям
це не подобалося.
3.
Куди б не закинула
доля українця,
всюди йому дорога
хрестиком вишита.
4.
У що б українець
не взувся,
слід завжди босий
лишається.
5.
Став українець
суджену вибирати.
За однією дівкою
Україну дають,
а в другої —
корова на посаг.
Господар —
він і є господар.
6.
Мовчить українець,
рот їжею зайнятий.
Від пісні
лише ноти зосталися.
7.
Дайте
українцеві сала —
і матимете
точку опори.
8.
Повна Україна
українців,
але всі —
іншомовні.
9.
Що не українець —
то зять,
що не українка —
то невістка.
Усе життя
в приймах.
10.
Хатній поріг
Україну від українців
відділяє.
11.
Воля для українця —
це коли руки
вишиваним рушником
зв’язані.
12.
Москаля ховають,
а мати
плаче, як за українцем.
13.
Затягне українець
сумної
та й заплаче.
Якби горілки не випив,
від обезводнення
організму
помер би.
14.
Така мені
Україна,
що
повісився б.
15.
Щораз прикурить
українець —
хата згорить.
Уже й жінку
поміняв — не помагає.
16.
Зустрілися
два українці.
Один чорношкірий,
а другий
не по-нашому
балакає.
17.
Ніхто так
художньо
сала
не наріже,
як українець.
18.
Здолали б
українця вороги,
якби жінка
фартушком
не відігнала.
19.
Куди б серце не
закинув,
по всьому світі —
соловейки
з прізвищами
українськими.
20.
У кожного українця
дзеркало з булавою.
Коли б то
жінка в нього
так часто
не заглядала.
21.
Не ті українці,
що народилися,
а ті, що
не виродилися.
22.
Українець
ворогові не побажає,
другові не порадить
бути українцем,
а сам ним
лишається.
Через це і вважають,
що він хитрий.
23.
Ще не було
такої держави,
якої б українка
спідницею не накрила.
Отакі жінки
в українців.
А ви кажете:
де наша держава?
24.
Кому українець
позичав,
перед тим
і в боргу
зостався.
25.
Усім багата
Україна,
а найбільше —
терпінням.
Терпить українець
довше,
ніж живе.
26.
Нехай собі лякають
вороги, війною
погрожують.
Хліб-сіль в українця
завжди напоготові.
27.
Хто тільки
не гнобив українців,
у землю не закопував.
Зате ж яка тепер
земля наша
родюча!
28.
Ой і нагнули ж
вороги
з українців луків,
наробили!
А брати наші,
знай,— до коліна
випрямляють.
29.
Як здибається лихо,
назву його
Україною
та й буду любити.
30.
Кожна людина
іншій людині —
трохи українець.
31.
А що вже
напрацювався
українець — чорно!
І бідував чорно.
Поки красти
не навчився.
32.
Поки українець
дітей рахував,
то й гроші
знаходилися,
а як
став гроші лічити
діти перевелися.
33.
Я — українець,
ти — українець,
і це
чи не єдине,
чого ми не годні
один одному
пробачити.
338
34.
Що з нами
сталося б,
якби мати
за українця
не молилася!
35.
Любить
Бог
українця,
але
не признається.
2. Римарук Iгор Миколайович (1958-2008) — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.
Народився 4 липня 1958 року на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Жив і працював у Києві. Віце-президент АУП. Працював у пресі та видавництвах.
Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».
Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.
Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.
Автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників".
Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.
У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.
Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.
Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди...
І. Римарук Зірка
Може, так би невидимо й жив —
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі,
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою…
Затулитись од неї хотів —
та долоня була замалою.
Дитинство — пора мрій, фантазій, сподівань. І як добре, що дитяча душа відкрита, готова до сприйняття добра й краси! Тільки в дитинстві можна впіймати зорю, запалитися нею, мати хай нездійсненну, але велику мрію. І як важливо підтримати в собі отой запал, не прожити «невидимкою», котра ні собі, ні людям нічого корисного не зробила, нікого не підтримала, не допомогла!
І. Римарук
Обнови
молодій душе
радій обновам —
лавровий вінок стає терновим
стражники у мученики пруть
хрест не орден
хрест не одберуть
на крилатий герб у консулаті
задивились коники крилаті
а буланий змій
а вороний —
де ви нині
в упряжі якій
мчить полями бричка макабрична
деренчить горлянка візника
і твоя
душе
зоря одвічна
в небесах оновлених зника
У вірші І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавровий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Ліричний герой поезії жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» — мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину — деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості» та лету до осяйних небес.