§ 4. Припинення спільної сумісної власності подружжя

Право спільної сумісної власності подружжя припиняється у разі поділу їх спільного майна або смерті дружини чи чолові­ка. Поділ майна регулюється статтями 69—72 СК.

Частина 1 ст. 69 СК встановлює, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу майна, що є об'єктом права спіль­ної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Однак ця презумпція може бути змінена домовленістю між ними або шлюбним договором.

Розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні може визначатися за взаємною згодою та оформлятись у вигляді письмової угоди між ними. За бажанням подружжя ця угода може нотаріально посвідчуватись. При цьому дружина і чо­ловік не зобов'язані додержувати положення про рівність їх часток у спільному майні подружжя. У разі виникнення між ними спору щодо розміру цих часток суд виходить з визнання їх рівності.

Водночас Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (пункти 3 і 10) роз'яснив, що якщо судом встановлено, що один із подружжя здійснив відчуження, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або використав його на свій роз­суд усупереч волі другого з подружжя і не в інтересах сім'ї, при поділі має враховуватись це майно або його вартість.

Згідно з ч. З ст. 70 СК за рішенням суду частка майна дружини або чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування. Це положення не можна розуміти таким чином, що сама наяв­ність дітей, залишених у одного з подружжя, є підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу

168

рівності часток дружини та чоловіка, якщо цього потребують інтереси виховання та утримання дітей, оскільки обидва з под­ружжя зобов'язані утримувати і виховувати їх. Зокрема, інтереси дітей мають враховуватися при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд не повинен пору­шувати зазначений принцип.

Речі, що належать дітям, не можуть бути об'єктом поділу, оскільки ст. 173 СК закріплює роздільність майна батьків і дітей. У тих випадках, коли подружжя за взаємною згодою чи суд на вимогу подружжя (одного з них) визначають розмір належної кожному з них частки в їх спільному майні і не здійснюють її виділ в натурі, відносини, породжувані спільною власністю, не припиняються. Однак при цьому право спільної сумісної власності замінюється правом спільної часткової влас­ності.

Поділ спільного майна подружжя може мати місце також на вимогу кредитора дружини або чоловіка. При цьому суд насам­перед повинен визначати розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні, вартість майна, що підлягає поділу, а також кожної речі та розподіляти останні між дружиною і чоловіком з урахуванням їх вартості та розміру частки кожного з них.

Під час поділу, пов'язаного зі смертю одного з подружжя, визначається частка кожного з них. Частка померлого, якщо немає заповіту, ділиться у рівних частинах між усіма спадко­ємцями, покликаними до спадщини, включаючи й того з под­ружжя, хто пережив померлого. У разі виникнення спору щодо вартості майна або окремих речей, зазначених у позовній заяві, суд може призначити експертизу (ст. 57 ЦПК): товарознавчу (для визначення вартості речей та меблів) або будівельну (для визначення вартості житлового будинку, якщо він входить до складу майна).

Якщо поділ провадиться без розірвання шлюбу, він може стосуватися лише наявного майна. Дружина і чоловік не ма­ють права ділити майно, яке вони набудуть у майбутньому. Умови такого поділу можуть бути визначені лише у шлюбному договорі.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. При цьому суд має брати до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші об­ставини, що мають істотне значення. Необхідність цього перед­бачена у другому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного

169

Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".

Як вже зазначалось, інтереси дітей мають враховуватись при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Інтереси дружини, чоловіка повинні бути враховані під час поділу речей, призначених для професійних занять. Вони присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей врахову­ється при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації за­мість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, до­пускається лише за його згодою. Відповідно до ч. 5 ст. 71 СК таке присудження можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Подружжю може також належати право на вклад до ста­тутного фонду господарського товариства. Якщо такий вклад зроблено у період шлюбу, вважається, що він входить до скла­ду спільного майна дружини і чоловіка. При поділі вкладу, оформленого на ім'я одного з подружжя, можливі три варіанти: 1) прийняття другого з подружжя до складу учасників госпо­дарського товариства і поділ вкладу між дружиною і чолові­ком, якщо це передбачено установчими документами товариства і на це є згода його вищого органу; 2) виплата тим з подруж­жя, хто є учасником господарського товариства, другому з них відповідної компенсації; 3) вихід того з подружжя, хто є учас­ником господарського товариства, з його складу й поділ одер­жаних коштів, пропорційних його частці у статутному фонді товариства, між дружиною і чоловіком.

Водночас не можна погодитись з Т. Ариванюк та О. Дзерою, які вважають, що вклад одного з подружжя до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю може бути визнаний їх спільною сумісною власністю¹. Право власності на такий вклад належить господарському товариству, а не його учасникам (статті 20 і 26 Закону України "Про власність"; ст. 12 Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства"; ст. 115 ЦК; статті 85—87 Господарського кодексу (ГК) України). Останні мають право на одержання дивідендів, виплату вартості частини майна товариства, пропорційної їх частці у статутному

¹ Див.: Сімейне право України. — К., 2002. — С 118; Цивільне право України. - Кн. 1. - К., 2002. - С 428.

170

фонді останнього, у разі їх виходу з товариства тощо (статті 12 і 54 Закону України "Про господарські товариства"; статті 130 і 148 ЦК). Учаснику господарського товариства належить не абсолютне право на вклад, а відносне зобов'язальне право. Його вклад є не індивідуально-визначеною річчю, а річчю, яку ха­рактеризують родові ознаки.

При застосуванні презумпції спільності майна подружжя істотне значення має встановлення часу його набуття. За мож­ливості встановлення цього часу майно, набуте за час шлюбу, вважається спільним, а те, що придбане до шлюбу, — розділь­ним. У разі виникнення спору щодо часу набуття майна презум­пція спільності останнього поширюється на все майно дру­жини і чоловіка, оскільки, як правило, основне майно вони набувають за час шлюбу. Тому тягар доказування відсутності спільності майнових прав на певну річ покладається на того з подружжя, хто їх оспорює. Тобто заінтересована сторона має довести відсутність хоча б одного з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна, наприк­лад, те, що воно було набуте до шлюбу або за час шлюбу, але не в результаті спільної праці подружжя.

Якщо один із подружжя претендує на майно, що належало другому з подружжя до шлюбу, він повинен довести обстави­ни, які свідчили б про необхідність його визнання спільним майном подружжя (ст. 62 СК).

Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, має здійснюватися в натурі, у міру можливості без втрати його цільового призначення (ч. 2 ст. 183 і ч. З ст. 370 ЦК). На практиці великі труднощі виникають при поділі житлового будинку і квартири, якщо вони входять до складу спільного майна подружжя. Пленум Верховного Суду України у п. 6 постанови "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий буди­нок" роз'яснив, що поділ права спільної власності на будинок можливий, якщо кожній зі сторін може бути виділена його окрема частина (із самостійним виходом). За неможливості цього суд має право при пред'явленні відповідного позову визначи­ти порядок користування окремими приміщеннями. При цьому підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути за­лишені у спільному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування будинком може бути визначе­ний і для учасників спільної сумісної власності. У разі немож­ливості поділу будинку в натурі чи встановлення порядку корис­тування ним співвласнику, який виділяється, за його згодою

171

виплачується грошова компенсація, розмір якої визначається за угодою сторін, а за її відсутності — судом за дійсною вартіс­тю будинку на час розгляду справи.

Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за якою він може бути проданий у даному населеному пункті. В окремих випадках суд з урахуванням конкретних обставин справи може й без згоди учасника спільної власності, який виділяється, зобов'язати інших її учасників сплатити йому грошову ком­пенсацію за належну йому частку з обов'язковим наведенням мотивів цього. Зокрема це можливо, якщо частка учасника, який виділяється, є незначною і не може бути виділена в натурі, він у будинку не проживає і забезпечений іншою житловою площею. Коли об'єктом права спільної власності є квартира, вона може бути поділена в натурі, якщо на вимогу учасника (учасників) цієї власності сторонам можна виділити ізольовані житлові та інші приміщення з самостійними виходами (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності").

Стаття 72 СК встановлює трирічний термін позовної давності до вимоги про поділ спільного майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу. Загальні положення про застосування по­зовної давності до вимог, що випливають із сімейних право­відносин, закріплені у ст. 20 СК. Згідно з нею до цих вимог позовна давність не застосовується, крім випадків, передбаче­них ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 СК. До таких випадків належить й зазначена вимога.

Однією з характерних особливостей сімейних правовідно­син є те, що вони мають триваючий характер. Тому поки шлюб не розірвано, позовна давність до вимоги про поділ спільного майна подружжя не може бути застосована.

Проте неправильно вважати, що перебіг позовної давності починається з моменту розірвання шлюбу. Наприклад, якщо шлюб розірвано, але один із подружжя продовжує проживати в будинку, придбаному за час шлюбу на ім'я другого з них, перебіг позовної давності не розпочинається. У такому разі може застосовуватись положення ч. 2 ст. 72 СК, відповідно до якого позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Це ж положення закріплене у четвертому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про за­стосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".