10.4. Принципи та елементи організації оплати праці
Принципи організації оплати праці відбивають базові економічні відносини, на яких функціонує економіка країни, економічні інтереси власників засобів виробництва та робочої сили. За умов централізованої
планової економіки, коли робоча сила не є товаром, інтереси її носія теоретично представляла держава. Вважалося, що інтереси держави й окремої особи співпадали. Звідси випливали принципи організації оплати праці: тотальне на рівні держави формування й розподіл коштів, виділених на споживання, занижено-зрівняльна централізована тарифна система, занижена ціна робочої сили порівняно з її вартістю тощо.
У соціально орієнтованій ринковій економіці принципи організації оплати праці повинні відбивати економічні інтереси всіх учасників цього процесу: держави, роботодавця (власника засобів виробництва) та працівника (власника своєї робочої сили). У вітчизняній літературі сформульовані принципи організації оплати праці, якими доцільно керуватися в сучасних умовах.
Організація оплати праці приводить її складові елементи у певну систему. В економічній системі, що базуються на різноманітних формах власності й господарювання, організація заробітної плати, як свідчить світовий досвід, здійснюється поєднанням: > державного регулювання;
Р договірного регулювання через укладання генеральної, галузевих, регіональних (регіонально-галузевих) угод і колективних договорів на рівні підприємств, трудових договорів із найманими працівниками, Р механізму визначення індивідуальної заробітної плати безпосередньо
на підприємстві (у структурному підрозділі) із використанням таких
елементів, як заводська тарифна система, нормування праці й системи
оплати праці (рис. 12)
Сутність та зміст означених елементів організації оплати праці полягає у наступному. Всі елементи відбивають певні економічні, правові, соціальні та інші відносини між різними суб'єктами організації оплати праці: держава (законодавча й виконавча влада), галузеві органи управління, регіональна влада, підприємства, профспілки, працівники. Організація праці покликана встановити взаємозв'язки між цими елементами, регулювати відносини між усіма суб'єктами.
Сутність регулювання полягає у тому, щоб створити умови, заскими могли бути реалізовані економічні інтереси кожного суб'єкта-держави, роботодавця та найманого працівника
Державний інтерес є проявом інтересу держави як власника засобів виробництва, захисника економічних інтересів найманих працівників та гаранта дотримання трудового законодавства. Реалізація цього триєдиного інтересу і складає сутність державного регулювання заробітної плати. Згідно із Законом України "Про оплату праці"" сфера державного регулювання поширюється на встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються з бюджету, а також на оподаткування доходів працівників.
В умовах ринкової економіки, наявності підприємств, що засновані на різних формах власності, державне регулювання втрачає своє всеохоплююче значення. Механізм регулювання об'єктивно включає як державні, так і ринкові важелі. Державні важелі регулюють економіку на макрорівні, ринкові - відбивають договірне регулювання відносин суб'єктів організації оплати праці.
Договірне регулювання здійснюється за допомогою ряду угод та договорів, що укладаються на різних рівнях.
& Угода на державному рівні (генеральна угода) в частині, що стосується заробітної плати і трудових доходів в цілому має включати такі складові: розмір прожиткового мінімуму й мінімальних соціальних нормативів, мінімальні соціальні гарантії в сфері оплати праці й доходів усіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя, умови зростання фондів оплати праці та міжгалузеві співвідношення в оплаті праці.
Угодою на галузевому рівні регулюються галузеві норми, зокрема, що стосуються нормування й оплати праці, встановлення для підприємств галузі (підгалузі) мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації та мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі), умов зростання фондів оплати праці, міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.
Угоди на регіональному рівні регулюють норми соціального захисту найманих працівників підприємств, включають вищі порівняно з генеральною угодою соціальні гарантії, компенсації, пільги.
Ж Колективний договір є єдиним нормативним актом на рівні підприємства, в якому мають закріплюватися всі умови й розміри оплати праці.
Відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди" галузеві й регіональні угоди реєструє Мінпраці України, а колективні договори реєструються місцевими органами виконавчої влади.
Трудовий договір (контракт) як елемент організації оплати праці уявляє собою угоду між працівником та установою, організацією, згідно якої трудящий бере на себе зобов'язання виконувати роботу з певної спеціальності, кваліфікації або посади, підпорядковуючись внутрішньому трудовому розпорядку, а установа, організація бере зобов'язання сплачувати трудящому заробітну плату та забезпечувати умови праці, що передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін.
Безпосередньо робота по організації заробітної плати на підприємстві має за мету, по-перше, встановити оптимальне співвідношення між витратами на оплату праці і її результатами, зростання фонду оплати праці та доходу підприємства, а, по-друге, забезпечити доцільний розподіл фонду оплати праці між працівниками, визначити абсолютний розмір заробітної плати конкретного працівника. Для досягнення цих цілей використовуються такі елементи організації оплати праці як нормування праці, тарифна система, форми й системи заробітної плати. Сутність та зміст нормування праці розглянуті й у попередніх темах, два інших елементи розглядаються у наступних параграфах.