Питання 9. Філософія Нового часу

Філософія XVI І—XVI11 ст. має загальну назву філософія Нового часу. У межах цих двох століть виділяється філософія Просвітництва, філософія французьких матеріалістів і філософія пізнання. Практично-гуманістичний характер ренесансної філософії відходить на другий план. Єдність людини і природи все виразніше поляризується на "суб'єктивне" (людське) та "об'єктивне" (природне). Світогляд чіткіше орієнтується на тлумачення людини як частини природи. У науково-теоретичній діяльності перші ролі відіграють механіка, математика, оптика та інші галузі природничого знання.

Філософія за формою, тематикою, методами дослідження уподібнюється до природознавства. Саме звідси беруть витоки механіцизм і своєрідний математизм філософії Нового часу. У XVII ст. гуманізм усувається з філософії, стаючи надбанням переважно літературно-художньої творчості.

Засновниками методології наукового пізнання були англієць Френсіс Бекон (1563-1626) і француз Рене Декарт (1596-1650). Призначення методології усвідомлюється ними однаково: через удосконалення методів пізнання природи до зростання влади людини над нею. При цьому Бекон тлумачить людину як частину природи, а її дух (насамперед розум) - як своєрідний механізм споглядання природи, призначений відображати її дзеркально. Звідси механістичне за суттю уявлення про істину як точне віддзеркалення предметів і процесів природи, а помилкова думка трактується як спотворення такої "копії" внаслідок дій різних причин.

Ці причини Бекон називає "ідолами" або "привидами" і виділяє чотири їх групи.

1. "Ідоли роду" - пов'язані з недосконалістю самого людського розуму.

2. "Ідоли печери" - спотворення, що криються в індивідуальних недоліках розуму індивіда.

3. "Ідоли площі" - породжені спілкуванням людей.

4. "Ідоли театру" - викликані сліпою вірою людей в авторитети. Дослідно-індуктивний метод Бекона - "шлях бджоли" -

це метод узагальнення досліджуваного знання. Його головна мета- розробка чітко обґрунтованих понять (аксіом), потрібних для наукового пізнання природи.

Засновником протилежної методологічної програми був Декарт. Його метод називають раціоналістично-дедуктивним. (Дедукція - це такий шлях пізнання, коли з істинних загальних положень виводиться істинність окремих положень). Декарт як видатний природознавець-експериментатор чітко усвідомлював необхідність дослідних джерел науки і вирішальну роль у розвитку наукового знання він відводить розуму, а не почуттям. Роль експерименту суто ілюстративна, він лише підтверджує те, що відкрито й сформульовано розумом.

Інакше тлумачать знання видатні англійські філософи То-мас Гоббс і ДжонЛокк. До них приєднується французький філософ П'єр Гассенді, котрий виступив з критикою Декарта, протиставляючи раціоналізмові сенсуалізм (від лат. "сприйняття, відчуття") і маючи на меті проголосити відчуття єдиним джерелом пізнання.

Найбільш широке сенсуалістичне тлумачення знання наприкінці XVII ст. здійснив Джон Локк у своїй праці "Досвід про людський розум". Локк критикує вчення Декарта про "природжені ідеї". Єдиним джерелом нашого знання є досвід. Варто лише вказати шлях, яким ми приходимо до знання, і одразу стає зрозумілим, що цього цілком достатньо аби довести, що воно не природжене. Спираючись на факти, почерпнуті з науки Нового часу, Локк обґрунтовує давню тезу сенсуалізму, згідно з якою в розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковано діяльністю органів відчуття.

Одна з головних підвалин філософії Нового часу - думка про "розумність світу" - трансформується у XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної сили історії, братерства, свободи (сам термін "Просвітництво" ввели Вольтер і Гердер).

Класичний філософ епохи Просвітництва, з іменем якого прийнято асоціювати її початок- Франсуа-МаріАруе Вольтер, (1694-1778). У своїх філософських працях Вольтер висловлює одну з головних вимог так званого "третього стану", до якого належала й буржуазія - рівність людей. Однак він розуміє рівність лише як політичну, а соціальну та майнову диференціацію приймає як необхідність для збереження суспільної рівноваги.

Молодший представник французького Просвітництва -Жан-Жак Руссо (1712-1778) мислитель і письменник. Центральна проблема його творчості - нерівність між людьми, причини її виникнення та шляхи подолання. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, до неї призвела поява приватної власності.

Руссо виділяв три ступеня суспільної нерівності: перший -майнова нерівність; другий - пов'язаний з виникненням держави на основі домовленості багатих і бідних; третій - зумовлений перетворенням законної влади у деспотизм, коли деспот обходить закони і не зважає на народ (щоправда, тут виникає певна рівність: усі рівні у своєму безправ'ї стосовно деспота). У результаті такого аналізу Руссо доходить висновку про право народу на бунт проти деспота.

За Руссо, головний принцип політичної системи полягає у реалізації прямої демократії через республіканську державу, керовану системою законів, які приймаються всією громадою. Спрямованість на послідовне матеріалістичне розв'язання проблеми людини знайшла найяскравіше втілення у працях Жульєна Офре де Ламетрі (1709-1751), Дені Дідро (1713-1784), Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771) та Поля-АнріТоль-баха (1723-1789).

У трактаті "Людина-машина" Ламетрі застосовує механістичний підхід до розуміння особистості. Людина, на його думку, - це своєрідний механізм, машина. її душа матеріальна і є "двигуном" людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна - у розмірі та структурі мозку. За Ламетрі, людське тіло - це машина, яка заводиться сама, живе втілення безперервного руху.

Ламетрі вважав, що природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто "почуттям, що навчає нас того, чого не повинні робити, якщо не хочемо, щоб нам робили те саме".