Питання 8. Філософія Середньовіччя та Відродження

Період середньовічної філософії тривав від І до XV ст. і розвивався поетапно.

Патристика (від пат. "батько")-теологічнийта історико-філо-софський термін, яким означена єдність вчень "отців церкви" -теологів, філософів і письменників-полемістів. Епоха партисти-ки тривала від започаткування Апостольної церкви до виникнення схоластики (М/ІІІ ст.) і мала три основні тенденції.

1. Цілком відкидається антична освіченість. Усе істинне і добре виходить лише з божественного начала.

2. Антична філософія сприймається позитивно, як інструмент ознайомлення з Богом.

3. Божественна і філософська мудрість при визнанні першості божественної співіснують гармонійно.

Визначним представником позиції несумісності філософії та релігії був Тертуліан (160-222). Основна його праця "Аполо-гетикум" - "Захист". Він вважав, що наукові дослідження зайві, адже Євангеліє - єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а отже - і будь-якого знання. Бог управляє людським життям і всіма речами. Філософський розум призводить лише до єресі.

Принцип Тертуліана "Вірую, тому що безглуздо" - вичерпно характеризує зміст його вчення.

Однак скептичній свідомості античного світу потрібен був Доказ християнських догматів. Ці обставини зумовили тенденцію до зближення християнства й античної філософії. Особливо яскраво вона виявилася в концепції Августина (354-430).

Він здійснив те, що було лише накреслено у філософських підходах Тертуліана та деяких інших апологетів: поставив Бога у центр філософського мислення, відтак на багато віків мислення стає теоцентричним.

Вихідна теза Августина: "Розумій, щоб вірити, вір, щоб розуміти", - поставила його в ряд видатних середньовічних філософів.

Подальший розвиток середньовічної філософії пов'язаний з посиленням ролі церкви і релігії як у державних, так і в громадських справах. Сакралізація громадської свідомості призвела до поєднання релігії та філософії. Завданням останньої стає пошук раціональних доказів усього, що проголосила церква, і здійснювався він у релігійних навчальних закладах, монастирських школах. Звідси назва етапу-схоластика (грецьк. "школа, шкільний"). Суть методу: з протилежних тез, положень "за" і "проти", шляхом виявлення різниці вивести методи для доказу абстрактних і навіть спекулятивних концепцій християнства. Батьком схоластики вважають Іоанна Скота Еріу-гену (810-877), який висунув положення, суть якого в тому, що справжня релігія і є справжньою філософією та навпаки.

Розвиток схоластичної філософії поділяється на два напрями: реалізм та номіналізм.

Реалізм приписує реальне існування лише загальним поняттям.

Номіналізм (від лат. "ім'я"), навпаки, не припускає об'єктивного існування універсалій. Загальне, стверджували номіналісти, існує лише після речей, окрім одиничних речей нічого не існує. Номіналізм проводить лінію Демокріта, відроджує ари-стотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів.

Серед найбільш визначних представників реалізму був англійський архієпископ Ансельм Кентерберійський (1039-1109). Він проголосив тезу "віра шукає розум". Це означало: Святе Писання показує, що є істина, але не пояснює, чому. Доказ істини слід шукати в існуванні загальних позачуттєвих сутностей.

Тільки віра в реальність загальних понять, незалежних від свідомості людини, може виправдати перед лицем розуму догмати християнства.

Найвищого розвитку схоластична філософія досягла у XII-XIII ст., коли зростає інтерес до праць античних авторів, особливо Аристотеля. Енциклопедія наук і вся концепція Аристо-теля стали основою античної середньовічної філософії.Усві-домивши марність заборон, Римська курія вирішила поставити під свій контроль процес вивчення спадщини Аристотеля у католицько-християнському трактуванні. За дорученням Папи це завдання було покладено на видатного мислителя Серед-

ньовіччя ТомуАквінського{Томаса Аквіната, 1226-1274). Його вчення отримало назву томізм.

Філософія Відродження (ХУ-ХУІ ст.) - сполучна ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. Це перехідна епоха із суперечливими духовними прагненнями.

Для цього періоду характерна незавершеність, неоднорідність і подвійність теоретичної свідомості.

Філософія Відродження переборює схоластику і водночас успадковує багато її характерних ознак.

Із виникненням ренесансної культури змінюється методологічна стратегія мислення; відбувається злам у поглядах на природу: Всесвіт із свідоцтва божественної могутності перетворюється на предмет дослідницького інтересу, міфологема про створення світу з нічого (креаціонізм) замінюється натурфілософським ученням про нескінченність і несотворимість світу.

Філософія природи, яка тільки починала складатися (Джор-дано Бруно, Бернардіно Телезіо), у своїх судженнях спиралася на великі відкриття теоретичного природознавства того часу -геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка.

Переглядаються положення про людину та місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим "відкриття людини" як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Світське мислення перетворило людину на найвищу цінність, поставило її в центр світоглядної моделі (це переконання набуло програмного втілення У працях ПікоДела Мірандоли та Лоренцо Валли). і Зазнають змін традиційні погляди на соціум. Здійснюються перші спроби обґрунтування ідеї громадянського суспільства. Найтиповішими є політична доктрина Ніколо Мак/авелл/(1469-1527), правова теорія Жана Бодена (1530-1596), а також утопії Томаса Мора (1478-1535) і Томазо Кампанелли (1568-1639).

І все ж філософія Відродження остаточно не відходить від схола-стичних стереотипів світорозуміння. Традиційна ідея Бога трансформується в основному у двох напрямах.

1- Бог розчиняється у природі, натуралізується, учення пРо нього набирає форми пантеїстичного (грецьк. "пан"-усе, ,1геос"-Бог) матеріалізму.

2. Бог підпадає під етико-раціоналістичну обробку, і вчення пРо нього виливається в концепцію християнського гуманізму Відродження, представленого Еразмом Ротердамським у його християнській антропології.

Філософія Відродження стала цінною підвалиною філософських течій Нового часу, оскільки утвердила основу гуманізму - цінність розуму як джерела істини та віру в могутність людської творчості.