Питання 5. Досократівський період античної філософії (Геракліт, Піфагор, Демокріт)

Антична філософія виникла у грецьких містах-державах на західному узбережжі Малої Азії (в Іонїї) на межі VII і VI ст. до н. є. У Vст. до н. є. вона з'явилася в грецьких містах Південної Італії, на узбережжі острова Сицилія та в Афінах. Досягнувши розквіту в VI-Vст. до н. є., філософія античної Греції продовжувала розвиватися в епоху створення імперії Олександра Македонського (V ст. до н. є.) та при його наступниках, а потім під владою Римської імперії - до початку VI ст. н. є.

Характерною рисою давньогрецької філософії є протиставлення філософських роздумів практичній діяльності, її критичний погляд на міфологію. Духовний розвиток в VIІ—VI ст. до н. є. відбувався за умов переходу від міфології та релігії до науки й філософії. Важливою умовою такого поступу було засвоєння греками наукових і філософських понять, сформульованих у країнах Сходу: Вавилоні, Ірані, Єгипті, Фінікії. Особливо великим було значення вавилонських наук - математики, астрономії, географії, метрології, космології, елементів геометрії та алгебри.

Філософські вчення виникли на межі VII—VI ст. до н. є. у великому грецькому місті Мілеті (звідки й пішла назва «Мілетська школа»). Найбільш відомими її представниками були Фалес, Анаксимандр та Анаксимен. Вони шукали причину виникнення та змін усіх речей. Першоречовину буття вони розуміли як живе начало, що має душу і рух. Вони першими у Давній Греції розвинули астрономічні, математичні, фізичні та біологічні поняття і гіпотези, сконструювали перші найпростіші наукові прилади (сонячний годинник, модель небесної сфери та ін.), спрогнозували астрономічні та метеорологічні явища.

Фалес (640-560 рр. до н. є.) вважав, що все суще виникло з такої першоречовини, як вода. За формою Земля - плоский диск, що плаває по воді. У той же час вода і всі речі, що виникли з неї, не мертві, не позбавлені життя. Всесвіт населений богами і смертними живими істотами.

Подібно до свого вчителя Фалеса, Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до н. є.) цікавився питаннями світоустрою, гео-

графією, фізикою, походженням життя взагалі та людини зокрема. Результати своїх багаторічних досліджень він виклав утворі "Про природу", з якого збереглося лише декілька слів. Анаксимандр уперше накреслив карту Землі й зробив прото-модель небесного глобуса. Земля на ній вже не плоский диск Фалеса. Анаксимандр стверджує, що Земля за формою нагадує зріз циліндра чи колони, а небо - сфера чи шар, що оточує Землю з усіх боків.

Анаксимандр припускав, що простір спочатку був заповнений першоречовиною - апейроном (грецьк. - "безмежний"). Першоречовина поєднувала всі види матерії. Потім з "теплого" і "холодного" виділилися речі та завдяки цілодобовому обертанню світової сфери розташувались у просторі залежно від своєї ваги та кількості. Усе, що відокремилося від "безмежної" першоречовини, повинно повернутися до неї, а за своє самостійне існування має бути покаране у визначений час. Так пояснював Анаксимандр виникнення та руйнування світів.

Нові уявлення про світ розвинув мілетський філософ Анаксимен (бл. 585-525 рр. до н. є.). Він вважав, що першоречовиною буття не може бути ні апейрон Анаксимандра, ні вода Фалеса. На його думку це - повітря. Воно було для Анаксимена не тільки космічною стихією, але й початком, джерелом життя та психічних явищ: сама душа для нього - "дихання", подих повітря. Як і його попередники - мілетці, Анаксимен виходить з уявлення про загальну мінливість світу.

Речово-тілесний характер універсального світопорядку особливої виразності набуває в ученні Геракліта (бл. 540-475 рр. до н. є.), який бачив першооснову світу у вогні. Цей вогонь є одночасно законом "спалахування" і "згасання" світу - логосом, універсальною закономірністю світу. Вважаючи світ породженням вогню, Геракліт стверджував, що всі речі виникають з вогню і перетворюються на вогонь.

Рух і розвиток, наголошує Геракліт, відбувається завдяки зіткненню протилежностей, які в ході боротьби переходять одна в одну, зберігаючи цим свою єдність, гармонію космосу. Основа спільності істини в людському пізнанні є логос - єдність, загальність світового порядку. Незважаючи на це, люди переважно розходяться з єдиним "законом", "словом", "розумом" (логосом). Пріоритетом людини є мислення, що пояснює кожну річ згідно з її природою індивідуальності.

Іонійська філософія {Фалес, Гераклітта ін.) бачить основу світу в матеріальних елементах природи (воді, вогні й т. д.). Поряд з іонійцями представники інших філософських шкіл Еллади надають перевагу нематеріальним першоелементам світу. Так, близько 532 р. до н. є. в Кротоні (на узбережжі Південної Італії, у так званій Великій Греції) виникає впливове релігійно-філософське об'єднання - Піфагорійська спілка, засновником якої був виходець із острова Самос - Піфа-гор (бл. 580-500 рр. до н. є.).

Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є число. Піфагорійці нерідко ототожнювали числа з тими чи іншими явищами: наприклад, певна властивість чисел є справедливістю, інша - душею, розумом тощо. Оскільки піфагорійці бачили, що притаманні гармонії властивості та співвідношення можна виразити числами, вони вважали, що і все інше за своєю природою уподібнюється до чисел, які є першоосновою природи. Елементи чисел постали елементами всього сущого, котре є гармонією та числом.

Гармонія космосу бачиться піфагорійцям чисельно-кількісною впорядкованістю світу. Всеосяжною гармонією вона стає лише внаслідок доповнення цього ладу тандемом таких характеристик реальності, як "справедливість", "душа", "добро", "зло". Поєднання природних і людських характеристик для визначення гармонії буття має в контексті піфагореїзму дещо містичний характер, що в цілому зумовлювалося істотним впливом на піфагореїзм різних релігійно-містичних течій і культів.

У VI ст. до н. є. в місті Елеї виникає ще одна школа еллінської філософи - елейська (її послідовники звалися елеата-ми). Основний напрям міркувань елеатів було задано Ксено-фаном, а в систематизованому вигляді елейська філософія викладена Парменідом (бл. 540-480 рр. до н. є.) і розвинена його учнем Зеноном Елейським (бл. 490-430 рр. до н. є.).

У середині V ст. до н. є. в Афінах виникає атомістична концепція буття. Уперше вона викладена в роботах Левкіп-па (бл. 500-440 рр. до н. є.) та його учня Демокріта (бл. 460-370 рр. до н. є.).

Основне положення атомістичної системи Демокріта -теза про існування порожнечі й атомів, котрі створюють усі складні тіла, з'єднуючись у надзвичайно великих кількостях. Він припускає, що атоми відрізняються один від одного за формою,

порядком з'єднання та положенням у речовині. Демокріт стверджує, що ніяке явище, ніяка подія не можуть з'явитися без причини, і разом з тим - будь-яке явище, будь-яка подія - випадкові.Таким чином, визнання універсальної причиновості походить із атомістики.

В атомістичній концепції Демокріта чітко простежується, що людина є часткою космосу, і з цього погляду постає своєрідним атомом суспільного космосу. Доля так само визначає вчинки людей, як необхідність визначає рух у вакуумі кожного атома.

Отож головна проблема досократичних учень- виникнення та будова світоустрою, внаслідок чого цю добу часто називають епохою ранньофілософських космогоній. Подальший же розвиток філософії змістить центр уваги з космосу на більш конкретний предмет-людину.