Питання 3. Філософія та психологія. Співвідношення філософії та інших наук

Історія визначення предмета філософії дає можливість виділити декілька варіантів співвідношення філософії з іншими науками. В античності філософія претендувала на статус науки всіх наук. Перші філософи були першими вченими. Наприкінці XVI ст. виникає експериментальне природознавство і філософія посідає окреме місце серед точних наук - математики, астрономії, фізики та ін.

Постають дві тенденції. Перша пов'язана з відмовою філософії мати свій предмет дослідження. Друга визнає предмет філософії таким, що включає чи то умоглядне спекулятивне окреслення предметів точних наук, чи то натурфілософію (вчення про природу). Специфіка філософії викристалізовується з поглибленням диференціації форм теоретичного освоєння дійсності, вдосконаленням методів наукового дослідження.

Науки про людину і суспільство відрізняються від природничих: вони не виявляють однозначних зв'язків, займаються швидше інтерпретацією, ніж описом фактів, і їх знання невіддільне від ціннісного світу. Психологія та філософія генетично пов'язані. Ще у XVI ст. першу вважали розділом другої. Слід пам'ятати, що і зародковий стан обох наук, і сучасний презентуються тими самими персоналіями. У філософії XX ст. серед інших філософських напрямів існує також і психологічний.

Але філософія базується на універсально-світоглядному, а психологія - на індивідуально-поведінковому підході, що свідчить про існування широкого поля міждисциплінарного дослідження. Крім того, психологія використовує експериментальні й математичні методи, непридатні в умоглядній філософській рефлексії.

Спільне у філософії та інших наук - це теоретичність, мистецтво оперувати логічними категоріями. Загальна мета -знання (але різного роду). Увага до основних питань буття. Значущість для культури. Взаємовплив.

Відмінне між філософією та іншими науками. Філософія може бути як раціоналістичною, так й ірраціоналістичною. Філософське знання, на відміну від конкретно-наукового, є універсальним, тобто знанням всезагальних підстав буття, граничним узагальненням. Наука володіє знанням конкретного досвіду, а він завжди обмежений. Тільки філософія осмислює світ у цілому, беручи до уваги його протяжність у просторі та часі. Філософське знання не є точним, придатним до експериментальної перевірки, воно особистісне (авторське). Філософія виконує методологічну функцію щодо точних наук і, отримуючи їх результати, стверджує нову картину світу, знову-таки спрямовуючи конкретні науки.

Наукова, філософська і релігійна картини світу співіснують, взаємодоповнюючи одна одну. Англійський філософ Бертран Рассел (1872-1970) філософію ставив нижче від науки (позитивізм); німець Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) вважав науку вторинною відносно філософії; його співвітчизник Фрідріх Ніцше (1844-1900) скептично оцінював обидві форми. Взагалі ж слід мати на увазі, що проблема співвідношення філософії та інших наук є дискусійною.

Питання 4. Філософія Стародавнього Сходу (Індія, Китай)

Давньоіндійська філософія розвивалася досить тривалий час в історії Індії - приблизно від початку 1 тис. до н. є. й до III ст. н. є.

Філософські системи Стародавньої Індії можна поділити на три періоди: ведичний, епічний та період створення філософських сутр (висловлювань, афоризмів).

Ведичний період (І тис. до н.е. - І ст. н. є.) включає ряд етапів розвитку світогляду первісного ладу в Індії. Початок цього періоду пов'язаний з переселенням на територію Індії кочових арійських племен. Вони ще не мали своєї писемності, але володіли надзвичайним даром усної творчості, плоди якої у вигляді своєрідних гімнів, заклинань передавались із покоління в покоління. Пов'язані смисловим змістом групи таких пісень чи оповідань називалися Ведами (санскр. "непогрішиме знання"). Термін "веда" стосується знання взагалі як особливої сфери світогляду і відповідає давньогрецькому "філософія". Ведична література різноманітна й велика за обсягом. Заключний етап Вед-Веданта (тобто "кінець вед") - це Упанішади -трактати філософсько-релігійного характеру.

Упанішади ("таємне вчення") містять кінцеву мудрість життя. Характерно, що на початковій стадії формування філософського ставлення до світу в упанішадах аналізується низка важливих філософських проблем: проблема "Я", життя і смерті, реальності й ілюзії та багато інших.

Вершиною філософсько-релігійних шукань авторів Упанішад стали роздуми про розумну першооснову буття, ідею єдиного Бога Брагмана, сутності людини, ідею душі. Так, вищою реальністю світу є Брагман, своєрідний всесвітній дух. Ця вища субстанція має значення "це" або "воно". Найближче Брагман співвідноситься з поняттям "атоман" (душа), яка є "згустком чистої свідомості" й перебуває в стані "чистого блаженства". Відповідно до релігійно-містичної системи Упанішад визначаються й практичні шляхи зближення з Брагманом. Розробляються різноманітні прийоми "подолання пут матеріального світу", і, насамперед, методи, за допомогою яких "дух міг би здобути цілковиту владу над матеріальною оболонкою тіла".

У цей самий час виникає доктрина трансміграції душі, яка відіграла в історії духовного життя Індії надзвичайно важливу роль. Вона сформувалася приблизно в І ст. до н. є. на основі найдавніших уявлень про потойбічний світ.

Ґрунтуючись на доктрині трансміграції душі, почали розвиватися вчення про сансару (кругообіг життя), карму (закон відплати, за яким наслідки вчинків людини впливають на хід її майбутнього життя).

Наступним етапом розвитку давньоіндійської філософії став епічний період (І тис. до н. є. - II ст. н. є.). Характерною рисою цього періоду було панування брахманізму. Великий вплив мали такі філософсько-релігійні системи, як джайнізм і буддизм. Вони з часом стали основними напрямами релігійного світогляду Стародавньої Індії.

Основні філософські концепції епічного періоду викладені в Рамаяні та Махабхараті, а також у релігійно-правових кодексах (закони Ману, Артхашастра).

Більш пізні джерела називають шість філософських систем (дашан): ньяя, вайшешика, санкх'я, йога, міманса, ведан-та. їх загальною рисою є визнання Вед, закону карми, віра в релігійно-містичне визволення від матеріальних пут. У цій класифікації окремо стоїть індійський матеріалізм, представники якого (чарваки, або локаяти) відкидали авторитет Вед, відмовлялися від ідеалу релігійно-містичного спасіння, від закону карми, висміювали уявлення про переселення душ, критикували привілеї жерців, кастову організацію суспільства.

Завершальним етапом розвитку давньоіндійської філософії вважається період філософських сутр. Більшість дослідників датують їх II ст. до н. є. - IV ст. н. є. Зміст сутр допускає довільне трактування проблем, які розглядаються більш пізніми філософськими системами. Коментарі до сутр можна віднести до філософії раннього Середньовіччя.

Необхідно зазначити, що філософська думка Стародавньої Індії значно вплинула на розвиток західноєвропейської філософії в цілому.

Для давньокитайської філософської думки характерна своєрідна "історизація" міфів - тлумачення міфологічних героїв як реальних історичних осіб. Китайський варіант східної філософської парадигми, на відміну від індійської міфологічно-містичної орієнтації, характеризується більшою увагою до питань управління державою, виявленням стосунків між вищими і нижчими посадовцями, батьками й дітьми, старшими і молодшими.

Формування філософських течій у Стародавньому Китаї відносять до VI—V ст. до н. є. Найважливішим напрямом, що виник у цей період і зберіг свій вплив протягом тисячоліть (аж до наших днів), було вчення Кун Фуцзи (Конфуцій, 551-479 рр. до н. є.). Основний зміст конфуціанства викладено у книзі "Лунь-юй" ("Бесіди та вислови").

Конфуціанство має яскраво виражений етично-гуманістичний характер. Фундаментальним поняттям цього вчення є "жень" -

гуманність. Жень визначає стосунки між людьми, пропагує любов і повагу до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом жень правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданцям приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про них як батьки.

Проти конфуціанської школи виступив філософ Мо-цзи (Мо Ди, 479-400 рр. до н. є.). Всупереч попередникам він стверджував, що соціальний статус особи не має значення, відповідно й доля її не визначена наперед. Життя людини залежить від того, наскільки рівно вона буде дотримуватися принципу Загальної Любові, що відображає "небесну волю". Згідно з цим "небесний володар" нагороджує чи карає її. Загалом, конфуці-анському моральному принципові "жень" (любові до людини) він протиставив принцип "цзянь-ань" (загальної любові), ідеї Мо-цзи продовжили його учні.

У розвитку філософії Стародавнього Китаю велике значення мало даосизм-вчення Лао-цзи (УІ-У ст. до н. є.). Головна ідея Лао-цзи - життя природи та людей не підпорядковується "волі неба", а проходить по визначеному природному шляху-дао. Дао - це природний закон самих речей, котрий разом із субстанцією (повітря, ефір) створює основу світу. Згідно з Лао-цзи у світі все змінне й рухоме, в результаті чого кожна річ переходить у власну протилежність.

Лао-цзи вірив, що згідно з цим законом несправедливості немає, боте, що здається несправедливим, є елементом космічного порядку. Людина просто нездатна осягнути гармонію космосу, тож не повинна втручатися в природний хід розвитку подій. Хто спробує змінити його, підкорити особистим інтересам, той неминуче зазнає поразки (пікреслювалася неможливість, моральна і фізична, діяти всупереч дао). Усі ці положення викладені в книзі "Лао-цзи", яка згодом стала відомою під назвою "Дао де дзін".

Найвищий етап у розвитку давнього даосизму - вчення Чжуан-цзи (ІУ-ІІІ ст. до н. є.). Чжуан-цзи, як і Лао-цзи, вважав, Що у світі існує невблаганний природний закон дао, згідно з яким відбувається неперервне природне оновлення речей.

Розвиток філософських уявлень давніх цивілізацій Сходу -тривалий процес, упродовж якого філософська думка поступово відокремлювалася від міфологічного контексту.