Питання 32. Альтернативні концепції наукового знання

Проблема розмежування науки та псевдонауки називається проблемою демаркації і є однією з центральних у філософії.

Критерієм демаркації, на думку Карла Поппера (австрійсько-англійського філософа науки XX ст), є фальсифікованість (верифікованість), тобто принципове спростування будь-якого твердження, яке вводять у науку (центральне положення неопозитивізму).

Наука не повинна боятися спростувань. Раціональна критика та постійна корекція фактами є сенсом наукового пізнання. Поппер запропонував досить динамічну концепцію наукового знання як неперервного потоку припущень (гіпотез) та їх спростувань.

, Розвиток науки він уподібнив дарвіністській схемі біологіч-. ної еволюції. Нові гіпотези і теорії, що постійно висуваються, повинні проходити сувору селекцію в процесі раціональної критики та спростувань, яка відповідає механізму природного добору в біологічному світі. Виживати повинні тільки "найсильніші теорії", але й вони не можуть розглядатись як абсолютні істини. Усі людські знання мають гіпотетичний характер, будь-який фрагмент цих знань можна піддати сумніву і будь-які положення повинні бути відкритими для критики.

Не всі дослідники погоджувалися з такою картиною наукового прогресу, бо в ній було відсутнє пояснення моментів стабільності та сталості в науковій діяльності.

Найбільш яскраво це підкреслив Томас Кун (американський історик та філософ XX ст.) у своїй праці "Структура наукових революцій", наголосивши на парадигмальній концепції наукового знання.

Парадигмою {грецьк. - "зразок") у концепції Куна називається сукупність базисних теоретичних поглядів, класичних зразків виконання досліджень, методологічних засобів, які визначаються та приймаються як керівництво до дії всіма членами "наукового співтовариства". Парадигма подає загальну схему рішення, а вченому залишається показати свою майстерність та винахідливість у дослідженні великих, але окремих питань.

Однактривалі етапи "нормальної науки" перериваються короткими, повними драматизму періодами революцій у науці -періодами зміни парадигм.

Починається це з кризи в науці, з бурхливих дискусій, обговорення фундаментальних проблем, висування нових гіпотез і теорій, які поступово зможуть перерости в нову парадигму.

Таким чином, картина розвитку науки, за Куном, має такий вигляд: тривалі періоди поступового розвитку та накопичення знання в межах однієї парадигми змінюються короткими періодами кризи, зламом старої та появою нової парадигми. Перехід від однієї парадигми до іншої Кун порівнює з наверненням людей у нову релігійну віру, по-перше, тому, що цей перехід неможливо пояснити логічно. І, по-друге, вчені, які прийняли нову парадигму, сприймають світ зовсім по-іншому, ніж раніше. Навіть старі явища вони бачать інакше.

Найбільш глибоким та послідовним критиком концепції Куна став відомий філософ і науковець XX ст. англієць Імре Лака-тос. Він запропонував одну з найкращих моделей філософії науки - модель методології науково-дослідних програм.

Основною проблемою філософії науки, за Лакатосом, було пояснення значної відсталості й неперервності наукової діяльності. Концепція Поппера також не давала такого пояснення, оскільки, з точки зору Лакатоса, в історії науки є теорії, які можуть існувати та розвиватися незалежно від наявності великої кількості "аномалій" (фактів, що їм суперечать). Цю обставину можна пояснити, вважав Лакатос, якщо порівняти з емпіричними фактами не одну ізольовану теорію, а серію теорій, що змінюються, але пов'язані між собою одними принципами. Таку послідовність теорій він назвав науково-дослідною програмою.

У програмі, яка прогресивно розвивається, кожна наступна теорія повинна успішно передбачати доповнювальні факти.

Коли ж нові теорії не в змозі передбачати нові факти, то програма є "стагнуючою" чи "виродженою". Така програма, як правило, тлумачить факти, що були відкриті іншими, більш успішними програмами.

На основі цього критерію вчені можуть встановити - прогресує чи ні їхня програма. Якщо вона прогресує, то раціонально дотримуватися її. Коли ж вироджується, то раціональною буде спроба розробити нову програму, або ж перейти на позиції вже чинної прогресивної альтернативної програми.

В історії науки дуже рідко трапляються періоди, коли цілковито панує одна програма (парадигма), стверджував Кун.

Зазвичай, у будь-якій науковій дисципліні є декілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними,

взаємна критика, зміна періодів розквіту та занепаду програм надають розвитку науки реального драматизму.