Питання 29. Проблема істини.

Істинність і хибність

Проблема істини - найважливіша у гносеології. Вона стосується відповідності змісту людських знань змістові об'єкта пізнання. У сучасній філософії чітко виділені три концепції істини: відповідності (кореспонденції), когеренціїта прагматична. Перша концепція (аристотелівська, класична) спирається на поняття дійсності, фактичності. Знання істинне, якщо відповідає дійсності, тобто істинне чи хибне є в думці, а не у предметі. Альфред Тарський (1902) уточнює кореспондентську концепцію: хоча висловлювання, яким приписується істинність (чи хибність) формулюються в рамках об'єктної мови, вона сама інтерпретується в термінах метамови. Встановлення того, що "сніг є білим", потребує звернення до теоретичної інтерпретації (що є "білим"?).

Когерентна концепція істини пов'язується з певними вимогами до побудови знання: послідовність, логічна несупереч-ливість, системність міркувань. Когерентність означає відповідність висловлювань (про факти не йдеться). Дана концепція розроблялася Лейбніцем, Спінозою, Гегелем. Слабке місце цієї концепції - абсолютизація положення про залежність чуттєвого досвіду від мислення, раціо.

У прагматичній концепції практика є критерієм істинності. Початок такого тлумачення істини закладено грецькою софістикою, давньокитайськими філософами. Оригінальне трактування дано в марксистській філософії та американському прагматизмі {У. Джеме, Дж. Дью'і). Марксисти істиною називають об'єктивність знання; прагматики - ефективність, корисність думок, ідей та почуттів щодо досягнення бажаної цілі.

Марксистське розуміння істини стверджує її об'єктивність, стан розвитку (істина - це процес), передбачає діалектику відносної (історично обмеженої рівнем практики) та абсолютної істини (яка є найповнішим знанням про світ).

Цінною є думка про взаємодоповнюваність всіх трьох концепцій. Підтвердження, несуперечливість та ефективність складають три модуси істинного.

Ірраціоналістична методологія критикує раціоналістичну гносеологію за абстрактність та антигуманність, за розкладання пізнавального акту на суб'єкт-об'єктні відношення. Наприклад, у персоналізмі (Є. Муньє) пізнання є процесом захоплення - включення, головний засіб пізнання -емоційно-вольові та емоційно-чуттєві чинники віри та любові. "Сучасна психологія відкрила в любові найдосконаліше знаряддя пізнання", - пише Лакруа. Віра є початком, рушійною силою і кінцевою метою пізнання.

Потрібно зазначити, що раціоналістична традиція у гносеології є переважною.

ПИТАННЯ 30. Наукове пізнання та його основні методи

Розрізняють пізнання буденне й наукове. Перше називають стихійним, оскільки воно вирішує пізнавальні завдання, що без-

посередньо стосуються практичних потреб, практичної діяльності. Донаукове пізнання має на меті виробництво предметів, а не пізнання світу, тому його результатами є тільки окремі положення про властивості й відношення предметів повсякденного досвіду. Закономірні взаємозв'язки та взаємозалежності в буденному пізнанні яскраво відбиваються в народній мудрості. Отож, донаукове пізнання характеризується такими ознаками:

- воно спирається на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їх властивостями (а не на теорію чи концепцію);

- не має своїх специфічних методів та спеціальних засобів (знаряддям пізнання виступає знаряддя праці);

- результати пізнання фіксуються у виробничому досвіді; -стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з відокремленням об'єкта пізнання.

Наукове пізнання виникає у зв'язку з суспільним розподілом праці, перетворенням розумової праці у відносно самостійну сферу діяльності, мета якої - цілеспрямоване виробництво знання. Наукове пізнання складається із взаємодії таких компонентів:

- пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які мають певний рівень знань і відповідні світоглядні та методологічні принципи щодо своєї професійної діяльності;

- об'єктів пізнання;

- предмета пізнання;

- особливих методів та засобів пізнання;

- вже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

- результатів пізнання, які переважно подані у законах, теоріях і наукових гіпотезах;

- цілей досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, що пояснює явища, і що може бути застосоване для прогнозу їх розвитку, та використане на практиці.

Наука -діяльність людини щодо виробництва, систематизації та перевірки знання. Цілі науки детермінуються як практичними потребами суспільства, так і проблемами розвитку самої науки. Наука зародилася в давнину, проте до XVI—XVIІ ст. перебувала в ембріональному стані. Тільки у Новий час вона стає надзвичайно важливим чинником суспільного життя, без якого становлення індустріального суспільства було б неможливим. Багато наук з'являються вже після XVII ст. Сучасна наука має дві тенденції' розвитку- диференціації та інтеграції (виділення самостійних галузей науки та об'єднання їх пізнавальних результатів у цілісну систему). У XX ст. наука перетворюється на потужну виробничу силу.

Метод наукового пізнання - це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань; сукупність, послідовність прийомів і операцій здобування нового знання. Методологія - учення про методи наукового пізнання. Методи пізнання зумовлюються особливостями об'єкта і предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими у свідомості суб'єкта пізнання.

Розрізняють емпіричний рівень дослідження (безпосереднє вивчення), методами якого є спостереження, експеримент, вимірювання, та теоретичний рівень дослідження, що спирається на методи теорії - аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, логічний, історичний, ідеалізацію, моделювання, прагматичний та ін.

Спостереження- цілісний спосіб вивчення явищ, об'єктів у природних умовах, система фіксування та реєстрації їхніх властивостей та зв'язків. Це найпростіший, але дуже надійний та ефективний метод. У спостреженні виділяють: мету, план, теоретичні засади й осмислення результатів. Зростає значення теоретичного мислення у спостереженні. Виділяють компоненти спостереження: власне спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження (прилади, знаряддя). Активний характер спостереження реалізується в цілеспрямованому спостереженні, в особливій увазі, вибірковому характері матеріалу, виборі та конструюванні засобів спостереження й опису. Спостереження постає як самостійний метод дослідження. Спостереження також розглядають як певний етап будь-якого експерименту.

Експеримент - випробовування досліджуваного явища в контрольованих (доцільно обраних), штучно створених умовах, які забезпечують виділення в чистому вигляді тих процесів спостереження, що є матеріалом для встановлення закономірностей. Важлива перевага експерименту як методу - повторюваність, що дозволяє проводити спостереження, вимірювання й порівняння достатню кількість разів для отримання достовірних даних. Вимірювання - певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Установлення якісної однаковості характеристик, що порівнюються в процесі вимірю-

вання, тобто проблема вибору еталона як одиниці вимірювання є власне теоретичним рівнем пізнання.

Аксіоматичний метод - метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її положення приймаються як вихідні аксіоми (твердження, що сприймаються без логічного доведення), а всі інші положення за допомогою дедукції виводяться з них (це -теореми). Аксіоми не повинні суперечити одна одній. Бажано, щоб аксіоми були незалежними одна від одної. Аксіоматичний метод є доволі суворим, навіть у математиці його вимоги не завжди можуть бути виконані. Прикладом застосування аксіоматичного методу є геометрія Евкліда, яка спирається на п'ять аксіом. У XX ст. -теорія відносності А. Ейнштейна.

Гіпотетико-дедуктивний метод полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо висновки гіпотез емпірично підтверджуються, гіпотеза визнається достовірним знанням, хоча підтвердження не дає гарантій її істинності. Так само заперечення наслідків гіпотези не свідчить про хибність її у цілому. Даний метод є складним комплексним методом пізнання.

Логічний метод - метод відтворення у мисленні основних етапів розвитку об'єкта, відображення суттєвих моментів його історичного розвитку.

Історичний метод - метод відтворення реальної історії об'єкта в її особливостях, конкретності та хронологічній послідовності.

Ідеалізація - спосіб логічного моделювання, що створює ідеалізовані об'єкти; це мисленнєве конструювання поняття про такі об'єкти, процеси, явища, які начебто не існують, але мають образи чи праобрази. Ідеалізацією є поняття точки, абсолютно твердого тіла, ідеального газу тощо. Ідеалізація є формою виділення загального.

Моделювання - опосередкований метод дослідження об'єктів шляхом створення та вивчення їх копій (моделей). Модель заміщує оригінал через неможливість, ускладненість, чи недоцільність вивчення безпосередньо об'єкта. Розрізняють матеріальні й ідеальні моделі. Особливе значення має комп'ютерне моделювання.

Прагматичний метод спирається на логіку практичного висновку. Суб'єкт А має ціль Р. Досягнення даної цілі можливе тільки через засіб С. Отже, інформація щодо С повинна відповідати меті Р, якої прагнуть досягнути, і яка, у свою чергу, відповідає певним цінностям. Усвідомлення прагматичного методу як наукового - досягнення науки й філософії XX ст. (особливо герменевтичного, аналітичного та постмодерного напрямів).

Вироблення наукового знання неможливе без аналізу та синтезу, класифікації та систематизації, аналогії, дедукції, індукції, узагальнення та абстрагування. Аналіз - мисленнєве розчленування предмета на частини з метою вивчення складових цілого. Синтез - мисленнєве поєднання в єдине ціле частин предмета, роз'єднаних у процесі аналізу з метою виявлення зв'язків між ними. Аналіз та синтез становлять нерозривну єдність. Абстрагування - відволікання від певних властивостей і відношень об'єкта й зосередження на тих властивостях та відношеннях, що є безпосереднім предметом дослідження. Узагальнення - рух від одиничного до особливого й загального, від менш загального до більш загального. Індукція - спосіб міркування, за допомогою якого висновок про загальне робиться на підставі знання про окреме. Індукція органічно пов'язана з дедукцією, у якій знання про загальне є підставою знання про окреме.

Метод наукового дослідження - внутрішня закономірність руху людського мислення, він твориться суб'єктом пізнання, а визначається об'єктом.