Питання 27. Сутність, структура та функції свідомості

Широко вживаний термін "свідомість" є одним з багатьох Дуже значних, але недостатньо визначених явищ. Часто свідомість ототожнюється з безпосереднім духовним життям, завдяки чому стверджується, що будь-які духовні явища є явищами свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості-означає спрощувати духовне життя, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і несвідоме, що входить до складу духовного.

Свідомість - це пов'язана з мовою функція головного мозку, сутністю якої є суб'єктивне відображення об'єктивного світу за допомогою ідеальних образів і його цілеспрямоване перетворення в інтересах людини.

Структура свідомості

1. Знання. Свідомість - це, насамперед, знання. Без знань свідомості не існує. У них провідну роль, безперечно, відіграє понятійне мислення. Саме воно забезпечує пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. До пізнавальних здатностей людини належать також увага та пам'ять.

2. Емоції. Емоційна сфера свідомості - складне, малодо-сліджене явище. Емоції - це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання та оцінного ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційна сфера складається з почуттів (радість, горе, любов, ненависть), афектів (лють, жах, відчай), пристрастей та самопочуття. В емоціях предмети відображаються не в образах, а в їх відношенні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів.

3. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності зі здібностями при досягненні мети.

Функції свідомості:

- адекватне відображення дійсності;

- пізнавальна (гносеологічна);

- акумулятивна - функція накопичення знань;

- аксіологічна (оцінювальна, ціннісна);

- телеологічна - функція цілепокладання;

- регулятивна;

- конструктивно-творча; -функція мотивації та активізації дій.

Спосіб буття людини у світі завжди передбачає існування свідомості, яка буквально пронизує людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації та відтворення.

Свідомість як суб'єктивна реальність є трансформованою в ідеальний план діяльністю, узагальненим досвідом ма-

теріально-предметного перетворення світу людиною, моментом теоретичної та практичної взаємодії, ставлення до світу, формою діяльності людства.

Питання 28. Предмет гносеології та її принципи

Теорія пізнання (гносеологія) - розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості й здібності, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, умови та критерії істинності й достовірності знання.

Головне питання гносеології: чи спроможна наша свідомість адекватно відображати дійсність? Іммануїл Кант у "Критиці чистого розуму" поставив запитання: що я можу знати? Воно досі актуальне. В історії філософії ми знайдемо різноманітні спроби відповісти на це запитання.

Учення агностицизму, в якому заперечується будь яке абсолютно достовірне пізнання сутності дійсності, стверджує можливість знання лише на зовнішньому рівні. За Кантом -це знання про явища, здобуте за допомогою конструктивної діяльності розуму. На думку англійського філософа Девіда Юма (1711-1776)- це знання про власні відчуття, що є результатом звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності. Прагматизм зводить знання до утилітарності, а конвенціоналізм - до результатів угоди між вченими.

Розуміння знання як такого, що не відображає сутність дійсності, притаманне доволі великому колу філософів. Так для Карпа Поппера знання є правдоподібним, а російський мислитель Георгій Плеханов (1856-1918) і німецький філософ Г. Гельмгольц (1821-1894) визначали знання як "символи", "ієрогліфи". Французький философ Анрі Бергсон (1859-1900) вважав, що знання відображає не природу явищ, а тільки відношення між явищами. Отже, існує як позиція скепсису щодо пізнання на рівні сутності явища, так і позиція агностицизму -визнання принципової неможливості пізнання світу.

Головна проблема, яку вирішує агностицизм, полягає в тому, Що предмет пізнання дається нам через призму наших органів чуття та сітку категорій, схем, моделей мислення, тобто світ пізнається людиною тільки у формах його даності. Окрім цього, в агностицизмі було заявлено про принципову обмеженість людського досвіду. Саме на цих підставах Кант розрізняє феномен (річ для нас) і ноумен (річ сама собою), тому, будь-яке розширення меж нашого досвіду залишає річ до кінця непізнаною.

Матеріалістична діалектика дає оптимістичну відповідь щодо принципової пізнаваності світу. У матеріалізмі джерелом пізнання є об'єктивна реальність (в ідеалізмі пізнання постає як самодіяльність свідомості). Матеріалізм визнає знання як суб'єктивний образ об'єктивного світу, як творче відображення реальності у свідомості людини. Домарксистський матеріалізм розглядав пізнання як пасивне споглядання, ізольовано від суспільно-історичної практики людства, суб'єкт та об'єкт пізнання мали вічно-незмінні ознаки. Сучасна гносеологія діалектичного матеріалізму ґрунтується на системі принципів.

1. Принцип об'єктивності. Об'єкт пізнання існує незалежно від волі та свідомості суб'єкта.

2. Принцип пізнаваності. Людське знання здатне адекватно відображати дійсність; загалом пізнання є необмеженим, хоча кожний історичний етап його розвитку обмежується рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення. Пізнання є цілеспрямованим процесом, формою взаємодії об'єктивного світу та людської свідомості. У результаті означеної взаємодії особливості світу відтворюються в особливостях свідомості. Карл Маркс визначав ідеальне як "матеріальне, пересаджене в людську голову та перетворене в ній". Творчість пізнання яскраво виявляється в науковому відкритті.

4. Принцип діалектики. Аналіз пізнавального процесу ґрунтується на принципах, законах та категоріях діалектики. Наприклад, усвідомлення в науці суперечності між теорією та емпірією призводить до постановки нових проблем дослідження, нової предметної області та ін.

5. Принцип практики. Основа, мета, рушійна сила та критерій істини - суспільно-історична практика, тобто предметно-чуттєва діяльність людини, що спрямовується на перетворення природи, суспільства й самої себе.

6. Принцип історизму вимагає розгляду предметів, явищ у їх історичному розвитку, генетичному зв'язку з іншими предметами та явищами.

7. Принцип конкретності істини говорить проте, що кожне наукове положення необхідно розглядати в конкретних умовах розвитку предмета чи явища.

Процес пізнання осмислюється через категорії об'єкт та суб'єкт. У докантівській філософії під суб'єктом пізнання розуміли одинично оформлене буття людського індивіда. Під об'єктом -те, на що спрямована його пізнавальна діяльність і що існує в його свідомості у вигляді ідеальних конструкцій. Кантівські відкриття у гносеології порівнюють із копернікансь-ким переворотом. Кант усвідомив багатогранність взаємодії суб'єкта та об'єкта пізнання. Суб'єкт у нього - це духовне утворення, що лежить в основі предметного світу, а об'єкт - продукт діяльності цього суб'єкта.

У сучасній філософії суб'єкт пізнання - реальна людина як суспільна істота, наділена свідомістю (мисленням, чуттям, розумом, волею), яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності, тобто оволоділа історично-конкретними здібностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єктом пізнання є також суспільство, яке уявляється як суб'єкт опосередкованої пізнавальної діяльності.

Об'єкт пізнання - частина об'єктивної реальності, що введена в практику людства, становить коло його пізнавальних інтересів. Пізнання спрямовується не тільки на об'єктивну реальність, але й на ідеальні об'єкти. Отже, об'єктом пізнання є та частина об'єктивної і суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта, принциповим є визнання постійної зміни об'єкта пізнання під упливом практики та пізнання.