Філософія Григорія Сковороди (1722-1794)

Григорію Сковороді належить ряд глибоких філософських творів: "Нарцис", "Басні Харьковскія", "Ізраїльській змій" та ін.

У своїх творах Сковорода активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя. Предметом філософії є людина. Саме людина є ключем до всіх таємниць природи та суспільства. Філософія повинна окреслити шляхи досягнення щастя.

Григорій Сковорода у своїх поглядах виходив із ідеї існування двох натур: видимої та невидимої. Видима натура - це світ матеріальний, світ речей, земля тощо; невидима натура - це дух, істина, вічність, Бог.

Він висував концепцію трьох світів:

- макрокосм (природа, безмовний світ, що складається з множини малих світів);

- мікрокосм - це людина;

- світ символів (духовне життя, основу якого становить Біблія).

У філософії Сковороди чільне місце відводиться теорії пізнання. Він нищівно критикує неробство, паразитизм, розкриває злиденність і безправність трудящих, протестує проти соціальної нерівності. Суспільний ідеал Сковорода вбачає в республіканському ладі країни, який повинен ґрунтуватися на принципах високої моралі, свободи та рівності.

Філософські ідеї Тараса Шевченка (1814-1861)

Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу в творчості Тараса Шевченка, духовній спадщині якого найзначніше місце відведено людині, її буттю, внутрішньому світу - переживанням, прагненням, інтересам. У всьому він бачить живих, конкретних людей, що "стогнуть у кайданах" неправди й неволі.

Твори Кобзаря відіграли важливу роль у формуванні демократичної думки в Україні: закликали до ліквідації кріпацтва, до боротьби проти соціального і національного гноблення. Ідея національного визволення, утвердження незалежної української держави була однією з провідних у творчості Шевченка. Поет був палким прихильником дружби народів, але цю дружбу розумів як взаємовідносини рівного з рівним.

Шевченко як поет, філософ, художник зробив великий внесок у розвиток соціальної та національної самосвідомості українського народу.

Філософія в Україні другої половини

ХІХ-початку XX ст.

Величезний вклад у розвиток української філософії в цей період зробили:

Памфіл Юркевич (1827-1874), філософська спадщина якого довгий час була поза увагою дослідників. Юркевич був прихильником свободи філософського духу, вказував на хибність ідеологізації та політизації науки. Він виступив з критикою російського демократа М. Чернишевського за його спробу ототожнити людину з твариною і розвинув проблему моральності стосунків між людьми, заснованих на категоріях добра і зла.

Центром будь-якого духовного життя Юркевич вважав серце. Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатолітніх душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання, ствер- \ джував він, виникають як результат діяльності душі, тільки про- ,; никнувши в серце, знання засвоюється. "Філософія серця" І П. Юркевича вимагала, щоб людина жила в мирі з самим ]

собою, щоб не було ворожнечі між людьми, а людство протистояло силам, ворожим суспільству.

Михайло Драгоманов (1841-1895). Основною рисою його діяльності була боротьба проти російського самодержавства. Він вважав, що соціальну несправедливість можна усунути лише докорінними змінами економічного ладу. Стверджував, що матеріальний світ не залежить від надприродних сил. Людина сама цілком спроможна пізнати явища природи та суспільства. Великого значення вчений надавав праву спілкування рідною мовою, обстоював необхідність розвитку національної культури, викривав облудність великодержавної політики царизму.

Іван Франко (1856-1916) - один із перших, хто в українській літературі ґрунтовно розробив тему праці. Ставлячи в центр своєї філософії людину, він сформулював головний закон людяності, суть якого в тому, що праця -добро, а неробство - зло. Він докладав значних зусиль для формування національної свідомості українського народу, відстоював необхідність розвитку освіти, відкриття навчальних закладів, створення власної преси, розвитку мови, писемності тощо. Соціалістичні ідеї Франка ґрунтувалися на загальнолюдських, а не на класових цінностях, на самоуправлінні територій і країн. Він пропагував гуманістичні принципи життя, любов до Батьківщини і до всього людства. Виступав за ліквідацію будь-якого панування над людьми, будь-якої влади людини над людиною.