Питання 12. Позитивістська філософія XX ст. (позитивізм, неопозитивізм)

Одним із найпоширеніших напрямів сучасної філософії

Заходу є неопозитивізм, який розвинувся з позитивізму.

Позитивізм має два етапи розвитку.

Початок першого етапу (середини XIX ст.) пов'язаний

з діяльністю Огюста Конта (1798-1857, Франція) та Герберта

Спенсера (1820-1903, Англія).

Вони стверджували, що їхня філософія визнає тільки реальні факти, а не абстрактні умовиводи, вимагали відмовитися від спроб проникнення в сутність предметів і явищ, визнаючи в пізнанні тільки право встановлювати послідовність явищ, описувати потік об'єктивних відчуттів.

Позитивізм Конта визнавав існування об'єктивної реальності - матерії, але заперечував можливість її пізнання. Сприймаючи зовнішню форму речей, людина, на думку Конта, ніколи не опановує внутрішнього, глибинного змісту певної речі. Така теоретична позиція давала можливість Конту розглядати позитивізм як проміжну позицію між емпіризмом і містицизмом.

Однією з важливих сторін контівської концепції є обґрунтування трьох стадій інтелектуальної еволюції людства: теологічної, метафізичної і позитивної.

Теологічна стадія - обожнювання світу, невміння його пояснити. На етапі метафізичної стадії людина намагається пояснити світ з погляду науки, але робить це споглядально, стаючи рабою абстрактних філософських схем. І лише на позитивній стадії людина відкриває для себе значення конкретної речі, яку треба спостерігати і вивчати. Проголосивши позитивізм своєрідною вершиною інтелектуальної еволюції людства, О. Конт абсолютизував конкретну річ, знехтувавши залежністю, взаємодією речей.

Другий етап (кінець XIX - початок XX ст.) представлений філософією Ернеста Маха (1838-1916, Австрія) під назвою махізм. Цей напрям доводив, що основою світу є комплекс відчуттів, або "нейтральні елементи світу", де фізичне і психічне - нерозривні. Матеріальне проголошувалося залежним від духовного, отже не існувало поза суб'єктом сприймання. У позитивізмі "нейтральні елементи світу" називаються "фактами", "краплями досвіду", однак суть їх зводиться до заперечення об'єктивної реальності.

Неопозитивізм вважають третім етапом позитивізму. Він виник серед представників Віденського гуртка (Австрія) у 20-ті рр. XX ст. Цей напрям поєднує різні логіко-філософські школи, підходи та позиції. Існує декілька різновидів неопозитивізму: логічний по-зитивізм, аналітична філософія, філософія лінгвістичного ана-ЛІЗУ, семантична філософія та ін.

У неопозитивізмі 20-30-х рр. основною формою був логічний позитивізм. Цей напрям поділяється на: логічний атомізм, логічний аналіз, операціоналізм тощо. Центральним положенням усіх варіантів логічного позитивізму виступає вимога видалити з філософії та всіх інших наук судження, які не підлягають перевірці шляхом конкретно-почуттєвого досвіду людей. Такий спосіб перевірки отримав назву верифікація.

Предмет філософії неопозитивізму -тільки емпіричні знання та прийоми їх логічної обробки за допомогою формальної логіки. Неопозитивісти заявляють, що істинне знання залежить не вщ окремого суб'єкта, а підтверджується досвщом багатьох людей. Основою істини в них є конвенціоналізм - визнання істини як умовної домовленості між людьми.

Останніми роками філософія логічного аналізу витісняється аналітичною філософією або філософією лінгвістичного аналізу- Томас Кун (1922-1996) і Пол Феєрабенд (1924-1996) піддали критиці принцип верифікації. Аналітична філософія намагається звільнитися від світоглядних проблем -тих, які не можна перевірити за допомогою конкретно-почуттєвого досвіду.

У неопозитивістській філософії велика увага приділяється проблемам мови, які трактуються як основні філософські проблеми. У зв'язку з цим виникла семантича філософія, де слово перетворюється на носія сутності світу. Одні представники цього напряму займалися дослідженням явищ у логіко-мате-матичному аспекті, інші - вивчали і вивчають психологічні та соціальні проблеми.

До різновидів сучасного неопозитивізму належать і прагматизм, засновником якого був Чарльз Пірс (1839-1914, США). Основа цієї філософії - активна діяльність людини заради особистої користі. Істинне те, що вигідне. Корисність обґрунтовується з позиції інтересів певної групи людей, класу, нації.

У 50-60-х рр. виникає постпозитивізм. Він має, як і неопозитивізм у цілому, сцієнтистську орієнтацію, тобто визнає науку, особливо природознавство, головним фактором суспільного прогресу.

Виникнення цієї течії пов'язане з тим, що в позитивізмі гіпер-трофований принцип емпіризму. З точки зору постпозитивіз-му, первісним пунктом пізнання є не власне елементи, а теоретичні доводи. Це положення дуже яскраво представлене в такій постпозитивістській школі, як критичний реалізм Карп Поппер (1902-1994, Англія), де стверджується, що будь-яке

наукове знання має тільки гіпотетичний характер і схильне до помилок.

Постпозитивізм ототожнює онтологію та науку, реальність і мову, хоч у постпозитивізмі багато залишається від неопозитивізму.

Продовженням неопозитивістського напряму вважається герменевтика (сукупність методів і правил інтерпретації, перекладу та роз'яснення сенсу, змісту творів науки і культури) та структуралізм (винесення на перший план аналізу структури об'єкта, що досліджується).