Питання 10. Німецька класична філософія хміі-хіх ст.

Існування матеріалістично-раціоналістичного Просвітництва та містично-діалектичних медитацій у сфері духовної, філософ-

ської рефлексії Нового часу в Європі дозволяють окремо виділити німецьку класичну філософію. Іммануїл Кант (1724-1804) -родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант не лише філософ, а й вчений у галузі космології, антропології, біології, викладач.

Словами "Зоряне небо наді мною, і моральний закон у мені" Кант визначив два головні напрями та два джерела філософії. а) механіку Ньютона як основу теоретичної філософії; б) стимул розробки моральної філософії, яку він називав практичною.

Кант прагнув дати філософське обґрунтування, з одного боку, законам природного процесу, а з другого - людської гідності та взаємної рівності. У процесі розв'язання цих питань він покритикував застарілу метафізичну філософію. Творчість Канта можна поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли Кант виступає як стихійний матеріаліст та обґрунтовує ідею саморозвитку природи;

2) критичний (Із 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається

"критикою розуму".

У праці "Критика практичного розуму" Кант стверджує: категоричний імператив -необхідний та загальнозначущий моральний закон практичного розуму - зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою законодавства. Розуміння необхідності дотримуватися морального закону Кант називає моральним вмінням або обов'язком, а повагу до нього - моральним почуттям. Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину, перетворює її на вільну від природи та часу істоту, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія Канта ґрунтується на возвеличенні свободи людини. Філософ шукає і знаходить її у волі. Про це свідчать постулати, які він наводить. Воля вільна, воля розуміється незалежно від емпіричних умов, тобто як абсолютна воля. Водночас вона обмежується категоричним імперативом, який вимагає, щоб правило волі могло бути також принципом законодавства.

Кант вважає, що суперечність історичного процесу - необхідна умова вдосконалення людського роду. Суть цієї суперечності полягає в тому, що люди, з одного боку, здатні об'єднуватися у суспільство, а з другого - виявляти протидію, яка загрожує соціуму розпадом. Але без цієї суперечності неможливий прогрес і розвиток.

На думку Канта, всесвітня історія гуманістична, спрямована на "досконале громадянське об'єднання людського роду" згідно з "планом природи".

Георг Вільгельм Фрідріх Регель (1770-1831) - творець ідеалістичної діалектики, всеохопної універсальної теоретичної моделі реальності. Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об'єктивний абсолютний дух (універсальна духовна субстанція світу), який живе і розвивається відповідно до об'єктивних законів діалектики: переходу кількісних змін в якісні, боротьби та єдності протилежностей, заперечення заперечення. Діалектика Гегеля постала як філософська наука, що узагальнює всю історію пізнання.

"Феноменологія духу" Гегеля - це вступ до філософії (філософська пропедевтика), і водночас вона показує, як знання ] людства набули завершеності у філософії Гегеля.

В основі діалектичного методу Гегеля лежить ідея розвитку. Діалектика як загальна теорія розвитку - зеніт гегелівського теоретичного мислення.

Треба зазначити, що Гегель поклав початок історичному розумінню моральності, ввів у етичну теорію моральності проблеми сімейного, державного та громадського буття, збагатив її багатим змістом. Філософ вважав, що у греків моральна свідомість не відокремлена від політичної свідомості грома- дянина, їм властива безпосередня моральність, оскільки індивідуальна воля ще збігається з порядками і звичаями, усталеними формами справедливості. Моральна точка зору повністю формується в буржуазному суспільстві.

Центральною ідеєю гегелівської теорії права є визнання 1 "правовою особою" лише приватного власника, розгляд І суспільного життя як прогресу в реалізації свободи. Саме во- І лодіння власністю слугує вираженням свободи, хоча ця сво- 1 бода ще недосконала, формальна. Вищий щабель свободи І досягається лише на ступені абсолютного духу. У суспіль- І стві особа буває вільною тоді, коли в умовах цього суспільства, 1 у його законах, правилах моралі, державному устрої, ідеології щ людина почуває себе вільною. Одне з найдавніших положень, щ висунутих Гегелем у праці „Філософія права": "Що розумне, Щ те істинне, що істинне, те розумне". Щ

Людвиг Фоєрбах (1804-1872) відмовляється від ідеалістич- Щ ної традиції класичної філософії, стверджуючи, що вона щ відірвана від людини, від реальності. "Нова філософія" (так щ

називає Фоєрбах своє вченння) має справу з живою, почуттєвою людиною. Антропологічно обґрунтований матеріалізм у фоєрбаха висловлює передусім прагнення зрозуміти людину і як матеріалістичну, і як суспільну істоту.

Історичне значення філософії Фоєрбаха полягає у критиці релігії та ідеалізму (насамперед гегелівського). У релігії філософ бачить фанатичну родову свідомість, відчуження плотського начала людини як соціальної та історичної істоти.

Фоєрбах санкціонує прагнення людини до щастя, необхідність задовольнити потребу в приємному. Прагнення до щастя в його інтерпретації стає суспільним фактом.

У новому ракурсі розкриває Фоєрбах поняття любові. Антропологічно-історичне розуміння любові було принциповим кроком уперед порівняно з попередніми етичними теоріями. З позиції розуміння людини як істоти суспільної, "Я" пов'язано з "Ти". Унаслідок тілесності та ствердження вітальних сил людяність обґрунтована соціально як єдина можливість становлення та реалізації людської особистості.

У XX ст. ідеї німецької класики оновлюються у неоканті-анстві, неогегеліанстві та філософській антропології.

ПИТАННЯ 11. Характерні риси світової філософії XX ст.

У сучасному світі сформувалося багато некласичних напрямків, які розв'язують складні проблеми науки, людини, релігії, суспільного життя тощо. Серед них особливо відомі на Заході неопозитивізм, екзистенціалізм, неофрейдизм, технократизм та інші.

Характерними рисами західної філософії XX ст. є:

1) критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії кінця XIX - початок XX ст;

2) відображення суспільно-політичного життя, науково-технічного прогресу у філософії;

3) ідеологізація, політизація філософії;

4) захист і оновлення класичних філософських традицій;

5) Дослідження проблем людини, культури, глобальних криз Цивілізації.

Основне завдання філософи XXст. - це вивчення глибин-и* змін у культурі, співвідношення між різними сферами її існування (наукою, релігією, мораллю, технікою, мистецтвом тощо). Ця філософія містить широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя й особливо- проблему людини. Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії кінця XIX - початок XX ст. полягав у відході від принципів класичної філософії (XVII—XVIII ст), для якої характерна безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму". Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - визнавала розум основою пізнання та поведінки людини, яка є розумною істотою й усвщомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.

У філософії XX ст. відбувається розмежування раціоналізму, започаткованого Р. Декартом, Г.Лейбніцем, та ірраціоналізму, представниками якого були М. Гартман (Німеччина), А. Бергсон (Франція) та ін. Ірраціоналізм - це філософське вчення, представники якого стоять на позиції обмеженості пізнавальних можливостей мислення та вважають найвищим джерелом пізнання інтуїцію, почуття, інстинкт. Вони гадають, що людина не може збагнути таємниці буття за допомогою розуму. Для них дійсність не має закономірності, вона підкоряється випадку або волі. На відміну від раціоналізму де людина - істота, яка перебуває поза світом, і має місце відторгнення "Я" від світу, ірраціоналізм вбачає головний сенс буття саме в людині, в її внутрішньому, духовному світі. Хосе Ортега-і-Гассет зазначав, що, починаючи з філософії Декарта, людина залишається поза світом, тому що декартівська теза "мислю, отже існую" становить найзначнішу формулу раціоналізму.

У ірраціоналізмі усталеними є декілька напрямів: філософія життя, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм та ін.