98. Творчість українських композиторів л.Ревуцького, б. Лятошинського, в. Косенка, м. Вериковського, к. Богуславського, в.Барвінського, д. Січинського.

Музична творчість Левка Ревуцького Ревуцький автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, у новій редакції 1940, один з найкращих творів P.), два концерти для фортепіано. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в українській музичній літературі. Також у творах менших форм (фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано) Ревуцький дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано, в яких особливо цікаві фортепіанні партії, трактовані наскрізь самостійно (окремі збірники «Гал. пісні», «Сонечко», «Козацькі та історичні пісні»).

Лев Миколайович Ревуцький творчо розвинув методи Лисенка й Леонтовича, які полягали у нерозривному злитті музичного фольклору з досягненнями гармонічного мислення кінця XIX століття. Він збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Композиторський стиль Л.Ревуцького формувався на основі глибокого й всебічного пізнання національного народного мелосу та перетворення традицій сучасної професійної музики. Творам митця притаманна життєствердна настроєність, ліризм, стриманість, широта і багатство емоцій. Розмірена, виразна мелодика поєднується з напруженою складною гармонікою. Л.Ревуцький розкривав дійсність і в лірико-драматичному, і в лірико-епічному ключах. Його творчість увійшла до золотого фонду української класики (Друга симфонія і фортепіанний концерт — перші значні твори цих жанрів в українській музиці). Значний внесок Л.Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень. У його творчій спадщині близько 120 оригінальних обробок. Значення творчої діяльності Левка Ревуцького. Разом з Б. Лятошинським Ревуцький вважається найвпливовішим діячем української музичної культури своєї епохи. Він виховав цілу генерацію нинішніх українських композиторів: М. Дремлюгу, В. Гомоляка, О. Андреєва, Г. Жуковського, Г. Майбороди і П. Майбороди, В. Кирейка, А. Филипенка, С. Жданова, А. Коломийця, О. Зноско-Боровського, Л. Левитова, Г.Мірецького, В. Рождественського, Л. Грабовського та ін. Ревуцький багато зробив для популяризації творчості М. Лисенка. Він був редактором повного видання творів М. Лисенка. Л. Ревуцьким була здійснена фундаментальна редакція, а також доповнені й оркестровані деякі номери його опери «Тарас Бульба». Також Л. Ревуцьким здійснена редакція фортепіанного концерту В. Косенка. Борис Лятошинський В 1919 році Б. Лятошинський закінчив Київську консерваторію, де він займався в класі Р. М. Глієра, та почав свою композиторську та педагогічну діяльність. 20-ті роки стали для нього періодом формування індивідуального стилю. В цей час композитор дуже цікавився творами сучасників (С. Прокоф’єва, І Стравінського, М. Мясковського, А. Шенберга, А. Берга, А. Онеггера та ін.); він очолював Асоціацію сучасної музики, яка існувала в Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. В цей час він писав переважно камерну музику: Струнний квартет № 2 (квартет № 1 він написав за консерваторських часів), фортепіанне Тріо, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п’єс “Відображення” та низку романсів на вірші поетів-романтиків та символістів. Ці твори мали пошуковий характер, митець обирав свій творчий шлях. Для музичної мови цих творів характерна ускладненість, “виломаність” ритму, речитативність та риси інструментальності в мелодиці, насиченість гармонії. Деякі з тем, що з’явилися в творах цього періоду, пізніше будуть використовуватися в інших композиціях. В другій половині 20-х років було написано Струнний квартет № 3, скрипкову сонату, Баладу для фортепіано, “Увертюру на чотири народні теми”, оперу “Золотий обруч” (за повістю І. Франка “Захар Беркут”). В 30-ті роки композитором створені Симфонія № 2, сюїта з музики до кінофільмів, романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано, кантати “Заповіт” та “Урочиста кантата”, опера “Щорс”. Крім написання власних творів, в цей час Б. Лятошинський оркеструє опери М. Лисенка “Енеїда” (цю оперу також і редагує) та “Тарас Бульба”, балет “Комедіанти” та оперу “Шах-Сенем” Р. Глієра, пише музику для кінофільмів. Також веде велику педагогічну та музично-громадську роботу.

Часи війни композитор провів у Саратові, де виконував обов’язки професора Московської консерваторії (яка була туди евакуйована) та співпрацював із радіостанцією “Тарас Шевченко”, яка транслювала передачі на окуповану територію. Зокрема, було зроблено більш 80 обробок українських народних пісень для хору, а також для солістів-співаків в супроводі фортепіано. Композиторська праця Б. Лятошинського цих часів була дуже плідною. Він написав “Український квінтет”, Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев’яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського та В. Сосюри. Для камерно-інструментальних жанрів митця дуже характерним є широке використання народного українського мелосу. Центральним твором цього періоду є Український квінтет, за який Б. Лятошинському було надано Державну премію. Наприкінці 40-х – в 50-ті роки композитор пише такі твори, як Симфонія № 3, симфонічна балада “Гражина”, “Поема возз’єднання”, поема “На берегах Вісли”, Концерт для фортепіано з оркестром, хори на слова Т. Шевченка (зокрема, “Тече вода в синє море” та “Із-за гаю сонце сходить”) та О. Пушкіна (цикл “Пори року” та мініатюри “По небу крадется луна” та “Кто, волны, вас остановил”). В цих творах відбилися пережиті воєнні роки, народне випробування. Віктор Степанович Косенко – український композитор, піаніст, педагог. Народився 11 (23) листопада в Петербурзі. 1918 року закінчив Петроградську консерваторію по класам композиції у Н. А. Соколова та фортепіано у І. С. Миклашевської і переїхав до Житомира, де почав викладати у Музичному технікумі, а згодом став директором Житомирського музичного училища. В 1938 році училищу було присвоєно його ім’я. З 1929 викладав у Київському музично-драматичному інституті (з 1932 — професор). В 1934-37 працював у Київській консерваторії. В історію української музики Віктор Косенко увійшов, насамперед, як неперевершений лірик. Його вокальна, камерна і симфонічна творчість наповнена романтичними інтонаціями слов’янської музики і народної пісні. Віктор Косенко – один з небагатьох українських композиторів, котрому пощастило отримати європейську музичну освіту. Дитинство музиканта пройшло у Варшаві. він був справжнім вундеркіндом: у шість років, не знаючи нот, грав на слух Патетичну сонату Бетховена. Унікальні здібності хлопчика розвивали професори Варшавської консерваторії. Музичну освіту Косенко продовжив у метрів Петербурзької консерваторії. Олександр Глазунов, її тодішній директор, оцінив обдарованість учня і звільнив його від платні за навчання. У Петербурзі юний музикант зустрічався з Рахманіновим, Скрябіним. Більшу частину свого життя Віктор Косенко провів у Житомирі. Тут мешкала його мати Леопольда Йосипівна. Тут він і його друзі-музиканти створили мистецьке середовище, яке не поступалося столичному. Як згадує співачка Зоя Гайдай, їхніми слухачами були, насамперед, селяни, робітники і солдати. У місті над Тетеревом В. Косенко активно займався педагогічною та концертною діяльністю. Тут написав найкращі свої романси, етюди, п’єси, музику до театральних вистав. Зокрема, у меморіальному музеї В.С. Косенка в Києві зберігається рукопис композитора “Музика до п’єси І.А. Кочерги “Фея гіркого мигдалю”". У Житомирі Віктор Степанович закохався і одружився. Мав свій дім на вулиці Дмитрівській 6, де часто бували цікаві й талановиті люди. Тут завжди збиралися представники житомирського бомонду. Ось, що згадувала про ті часи дружина композитора Ангеліна Володимирівна: “У Житомирі життя наше було сповнене музикою. Навколо Віктора Степановича згуртувалося багато музикантів – і ті, що постійно проживали в місті, і ті, що бували на гастролях.” Репетиції перед концертами Косенко проводив на Дмитрівській. Щоб не заважати під час репетицій сусідам, Віктор Степанович завжди причиняв вікно, але згодом він помітив, що під вікном збираються слухачі. Вони навіть кидали до поштової скриньки записки із “замовленнями” виконати той чи інший твір. А одного разу сім’я Косенків знайшла зовсім курйозну записку, в якій господарів попросили влаштувати під вікнами ослінчик для слухачів. У пошуках заробітків Віктор Степанович мусив підробляти тапером – супроводжувати музичним акомпанементом демонстрацію німих кінофільмів у кінотеатрі “Рим” (нині ім. Івана Франка). “І до гри в кіно він ставився творчо”, – згадувала Ангеліна Володимирівна. “Підібрав невеличкий оркестр, розписував для нього твори того чи іншого відомого композитора, відповідно до картини, яка йшла на екрані… Публіка приходила не тільки подивитися на картину, а й музику послухати. Бували випадки, коли глядачі дивилися одну й ту ж картину вдруге і втретє, заради музики”. У 1929 році В.С. Косенка запрошують до Києва на викладацьку роботу в музично-драматичний інститут імені М.В. Лисенка, де він працював до останніх днів життя.Сучасники розповідають, що глядачі бігали за ним із кінотеатру в кінотеатр, щоб послухати дивовижну гру музиканта. Адже Косенко був феноменальним піаністом. Він залишив по собі десятки творів, які увійшли у золотий фонд української фортепіанної музики. Серед них Альбом дитячих п’єс, на якому зростало багато поколінь юних піаністів. Композитор прожив лише 42 роки. Уже професор Київської консерваторії, Косенко створив симфонічну «Молдавську поему», яку так і не зміг почути. Вона прозвучала лише в наші дні. Віктор Степанович Косенко – один із найцікавіших композиторів початку 20-го століття, представник неокласицизму. І саме його цикл “11 етюдів у формі старовинних танців” став зразком неокласицизму в українській музиці. Помер Віктор Косенко 03 жовтня 1938 року, похований на Байковому кладовищі. У 1938 році Житомирському музичному училищу присвоєно його ім’я. Також у Житомирі видатному музикантові збудовано пам’ятник. Нагороджений орденом Трудового Червоного Знамення. Михайло Вериківський Творчість М. Вериківського відзначається глибиною розкриття образів, сміливим використанням сучасних композиторських засобів, національним характером. Церковно-музичний доробок М. Вериківського досліджений ще менше, ніж П. Козицького, і в Україні майже невідомий. Проте його церковні твори настільки цікаві й своєрідні, що разом із творами П. Козицького репрезентують новий напрям у духовно-музичній творчості українських композиторів і водночас у церковному мистецтві, який можна охарактеризувати як духовно-музичний авангард, аналогічний до подібного напряму в церковному живопису бойчуківців. Першу духовно-музичну освіту М. Вериківський отримав у Кременській церковно-парафіяльній школі, співав у церковних хорах. Під час Першої світової війни написав кілька духовних піснеспівів у традиційній «петербурзькій» манері, серед яких виділяється триголосний чоловічий хор «Тобі співаємо» («Тебе поем», Тверь, 1916). Справжнє піднесення духовної творчості М. Вериківського відбувається на початку 20-х років, коли він разом із переважною більшістю української інтелігенції бере активну участь в утвердженні УАПЦ. 1921 і 1922 роками датується основна частина його духовних творів, деякі з яких вдалося на той час видрукувати на «синьці» у кількох примірниках.

У духовних композиціях М. Вериківського вражає глибина образів та сила втілення могутнього релігійного почуття, незвичне прочитання канонічних текстів. Невипадково Вериківський звертався переважно до співів всенічної, де більшість складають змінні піснеспіви. Мабуть, в усій українській духовно-музичній творчості це був другий, після М. Березовського, випадок драматичного підходу до відтворення біблійного тексту. Проте М. Вериківський обмежувався лише невеликими піснеспівами, окрім хіба що «Великоднього канону». Однак і в малих формах Вериківському вдалося відтворити таку силу драматизму, розкрити таку глибину конфліктності, що його піснеспіви похитнули загальноприйняте уявлення про так званий «церковний стиль» і разом із творами П. Козицького торують дорогу новому сприйняттю духовної музики. Сміливі ладові зіставлення («Хваліте ім’я Господнє»), гармонічні ускладнення, використання різних типів поліфонії, що ними Вериківський майстерно володіє, оперування вільною метрикою й ритмікою — усі ці засоби спрямовані на відтворення глибоких драматичних переживань, що наче виплескуються у надривному молитовному екстазі. Скупі засоби виразності («Прийдіть, поклонімось», «Богородице, Діво») лише підкреслюють сконцентрованість та напруженість музичної мови композитора. Костянтин Богуславський На початку 1920-х років виступив як автор перших українських радянських масових пісень («12 косарів», «Слава волі», «Рік за роком»), створив багато популярних червойоармійських пісень («Червоноармійський марш», «Юнацький марш», «Чапаєвська пісня», «На лінкорі» та ін.), написав велику кількість пісень і хорів для школярів, обробок українських народних пісень. Богуславський є автором струнного квартету на народну тему «Комарик», дитячої опери-гри «Андрійко-козак», кількох музкомедій. Більшість його пісень відзначається бойовим запалом, вольовою пружністю ритмів, за характером мелодики вони дуже близькі до української народної творчості. Барвінський Василь Особливістю творчості митця є нахил до мініатюрного та інструментального жанру, особливо до фортепіанного. Ще навчаючись у Празі, В. Барвінський написав великий твір «Українська рапсодія».У 1917 р. створив «Урочисту кантату» й кантату «Заповіт» на слова Т. Шевченка. У 1929—1930 рр. В. Барвінський написав увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся»). У 30-ті роки Барвінський склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п'єс. На теми українських пісень написав низку п'єс для скрипки і фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія»), а також «Струнний квартет для молоді». Василь Барвінський не залишив праці й у вокальному жанрі. У 1932—1933 рр. створив кантату «Наша пісня, наша туга».Серед останніх виділяються дві пісні на слова І. Франка — «Місяцю князю» і «Благословенна будь» та «Псалом Давида» для тенора з оркестром. Крім того, В. Барвінський опрацював та інструментував кантату М. Лисенка «Б'ють пороги», його солоспів «Не забудь юних днів», «До ластівки» О. Нижанківського, переклав для струнного квартету «Колискову» С. Людкевича. В. Барвінський був прекрасним піаністом. Яких би жанрів не торкався у своїй творчості —камерно-інструментального, сольного, хорового чи симфонічного — він постійно залишався собою. Як музикант був глибоким ліриком, який умів доторкнутися ніжних і потаємних закутків людської душі.

Денис Січинський Написав пісню на текст Т. Шевченка "У гаю, гаю" та чоловічий хор "Коби я був пташкою" на слова галицького поета І. Грабовича. Лише через чотирнадцять років їх вдалося надрукувати.В 1893 році організував товариство "Боян". Це дало перший поштовх розвиткові професіонального музичного мистецтва на Прикарпатті. Загалом у творчій спадщині Дениса Січинського - кантата, опера, музика до театральних п"єс, 201 хорових творів, 20 солоспіви, обробка народних пісень.Особливі заслуги Дениса Січинського перед національною музичною культурою пов’язані зі створенням першого в Західній Україні твору оперного жанру — патріотичної народно-музичної драми "Роксоляни»