1.Морфологія - це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Морфологія як розділ описової граматики почала формуватися у надрах античної мовознавчої традиції. Було сформульовано основи традиційні класифікації частин мови і граматичних категорій, протиставлення «субстанції» (вихідної форми слова) і «акциденції» (парадигми слова), явищ аналогії. В епоху Відродження з'являється си­стема понять, що стосуються структури слова (корінь, афікс, суфікс).

Термін «морфологія» по­в'язують з іменем Й. В. Гете, який називав ним розділ біології про форми живих організмів. У 19 ст. цей термін поширюється і в мовознав­стві на означення тієї галузі науки про мову, яка вивчає форми слова. У лінгвістичному значенні його вперше ввів Август Шлейхер[1].

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань:

визначення приницпів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми; з'ясування частини семантики слова як морфологічної (граматичне значення);

обґрунтування переліку морфологічних категорій та їх природи;

опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями[2].

Морфологічні одиниці

Підставою для виділення морфології як окремого розділу граматики є членованість слова на менші оди­ниці — морфеми. Слова тоді передбачають подвій­не членування, яке полягає у тому, що озна­чуване слово членується на менші означувані, а його означальне — на менші означальні, до того ж компоненти внутрішнього (змістового) плану співвідносяться з компонентами зовнішнього (звуко­вого) плану. Морфологія стосується вираження значень не коренями, а афіксами, що відрізняє її від лексикології.

Поділ граматики на морфологію і синтаксис законо­мірний для мов (до них належить і українська мова) з протиставленням двох морфологічних одиниць — сло­ва і морфеми. У граматичній системі слово є максимальною та основною морфологічно значеннєвою одиницею (одиницею-конструкцією, оскільки складаєть­ся з менших одиниць-морфем), а морфема — мінімальною. Оскільки морфологічна система пере­тинається з синтаксичною, то слово є з'єдну­вальною ланкою між ними, функціонуючи як максимальна та основна одиниця в морфології і як мінімальну одиниця у синтаксисі.

У слові відбито морфемну структуру і морфологічні категорії конкретної мови. Граматичне значення слова, передаване службовими елементами, є абстрактним, не залежним безпосередньо від його конкретного лексичного значення. Наприклад, у слові біг («вид руху») наявні такі граматичні значення, як належність до розряду іменника, до чоловічого роду однини, називного відмінка.

Принципи поділу на частини мови

1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних значень є слово.

3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше виступає.

4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація

В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і вигук:

самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини)

іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.

прикметник — який? чий? котрий? Змінювана за відмінками.

числівник — скільки? Змінювана за відмінками.

займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.

дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.

прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.

службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити питань, є незмінюваними

сполучник

прийменник

частка;

Окремо стоїть вигук.

П’ять частин мови об’єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і дієвідмінюються) – це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини мови є класами незмінюваних слів.

Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник, прикметник, числівник і займенник.

Части́ни мо́ви — це основні лексико-граматичні розряди (категорії, класи, групи) слів; це великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.

Частина мови — це лексико–граматичний клас слів. Тобто це клас слів

з подібним характером називання і, відповідно,

з подібними граматичними ознаками, морфемною будовою і словозміною.

Характер називання встановлюється на основі питань до слова.

Кличний відмінок

Кли́чний або зверта́льний відмі́нок чи вокати́в (лат. vocativus) позначає звертання до певної особи чи предмета. Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань.

Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове. Серед таких слів єдиним загальновживаним та нормативним є звертання "панове" (кличний відмінок від "пани"). Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. Як правило, обидва слова мають форму кличного відмінка у таких звертаннях, як друже Іване

I відміна

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення

-о (тверда група): дружино, перемого, сестро;

-е (м’яка та мішана групи): воле, земле, Катре;

-є (іменники м’якої групи після голосного та апострофа): Надіє, мріє, Маріє, редакціє, сім’є, а також Іллє;

-ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю(слово "мати" відноситься до ІІІ відміни), татусю.

II відміна

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.

На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-ко), власні імена з основою на г, ґ, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвіґу, читачу, товаришу; також ді́ду, та́ту, си́ну й под.

Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю[Джерело?], розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре[Джерело?], наголошує[Джерело?], відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.

Закінчення -е має іменник: Ігоре.[1]

Відмінювання імен, прізвищ та по батькові добре висвітлено у підручнику з сучасної української мови див - розділ "Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові",а саме -- кличний відмінок, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. [2] [3]

Також на -е:

закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар’яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне),

частина іменників м’якої групи на -ець: (женче — від жнець, хлопче, шевче — від швець),

іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше).

III відміна

Іменники цієї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення

-е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, сме́рте.

IV відміна

Кличний відмінок однини збігається з називним та знахідним відмінками. Іменники четвертої відміни мають закінчення

-я (після вуха шиплячого — -а): галченя́, гуся́, дитя́, ім’я́, козеня́, плем’я́; коліща́, курча́, лоша́.