Тема 8. Фінансування інноваційних процесів

8.1. Цілі та завдання системи фінансування інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність сьогодні потребує значних витрат, що обумовлено наукомісткістю інноваційних продуктів.

Суб'єктами фінансування інноваційної діяльності можуть бути самостійні підприємства, інноваційні фонди, банківські установи, інтегровані фінансово- промислові структури, територіальні органи управління, а також приватні особи. Створення системи фінансування інноваційних процесів є важливим і актуальним завданням держави загалом. Однак способи та методи його вирішення мають істотні відмінності на державному рівні та на рівні окремих підприємств.

Система фінансування інноваційної діяльності на рівні держави покликана забезпечити такі завдання:

• створення необхідних передумов для швидкого і ефективного впровадження технічних новинок в усі ланки господарського комплексу країни, забезпечення її структурно-технологічної перебудови;

• збереження і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу в пріори-тетних напрямах економічної діяльності;

• створення необхідних матеріальних умов для збереження і розвитку наукового потенціалу країни, запобігання відпливу наукових кадрів за кордон.

Ці завдання можуть вирішуватися шляхом прямого бюджетного фінансування, надання грантів недержавними організаціями та фондами, через створення інститу- ційно-правових умов, за яких заохочувалося б фінансування науково-дослідних робіт комерційними структурами.

Система фінансування інноваційної діяльності на рівні окремих суб'єктів підприємницької діяльності націлена передусім на фінансування інноваційних проектів, що забезпечують зміцнення конкурентних позицій підприємств.

Вихідні принципи, на основі яких будується система фінансування інновацій:

• чітка цільова орієнтація, що сприяє швидкому і ефективному впровадженню інновацій;

• логічність, економічна обґрунтованість і юридична захищеність прийомів і механізмів залучення інвестицій;

• збільшення кількості джерел фінансування;

• комплексність і гнучкість, що передбачає здатність одночасно фінансувати заплановані технічні та технологічні нововведення, ефективно перерозподіляючи грошові потоки.

Впровадження інновацій має ціллю підвищення результативності та ефективності господарювання.

Інвестиції - довготермінові вкладення капіталу в різні сфери діяльності з метою отримання прибутку.

Інвестиції в інноваційну діяльність передбачають такий рівень їх прибутковості, який був би не меншим, чим віддача від вкладення вільних фінансових коштів на депозити.

Інвестуванні інноваційної діяльності здійснюється на основі розроблених інноваційних програм або проектів.

Інноваційна програма - програма інноваційної діяльності, яка спрямована на досягнення цілей розвитку і передбачає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб (в т. ч. іноземних), а також держави і міжнародних організацій.

Фінансування програми передбачає:

• вивчення доцільності інноваційної програми (за витратами і запланованим прибутком з урахуванням можливих ризиків);

• розроблення плану реалізації програми;

• організацію фінансування, в тому числі: оцінювання можливих форм фінансування і вибір такої, що відповідає вимогам інноватора; визначення організацій - інвесторів і структури джерел фінансування; контроль виконання плану і умов фінансування.

Система фінансування охоплює такі елементи:

• джерела фінансування;

• механізм (організаційні форми) фінансування.

Інвестування інноваційних процесів є ризиковою справою, однак у разі успіху віддача від інвестицій значно більша, ніж від поточної діяльності. Як правило, компанії прагнуть фінансувати ті проекти, які мають значний потенціал ефективності і забезпечать їм високі прибутки. Це, в основному, інновації науково-технічної , організаційної, економічної, соціальної сфер.

При висвітленні цієї проблеми необхідно виходити з того, що інновації в усіх сферах діяльності вимагають фінансових вкладень. Причому найефективнішими є такі фінансові вкладення, які забезпечують підприємцям надмонопольні прибутки, що досягаються за рахунок інноваційної діяльності. Тому попит на інновації завжди існує, але він обмежується фінансовими можливостями. І тепер в Україні спостерігається такий стан: інновації необхідно розробляти, впроваджувати в практику, але не вистачає інвестицій, інвесторів з наявними фінансовими ресурсами. Це і є причиною того, що Україна зі своєю відсталою технікою і технологією уже тривалий час не може вийти на перспективні передові рубежі.

Система фінансування науково–технічної діяльності підприємств до 1991 року ґрунтувалася в основному на бюджетному фінансуванні та галузевих централізованих фондах освоєння нової техніки, який формувався за рахунок відрахувань окремих підприємств від планової виробничої собівартості виготовленої продукції.

З цього фонду фінансування здійснювалися витрати на проектування, конструювання, технологічну підготовку виробництва, створення нового обладнання, матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих виробів, інструментів та пристосувань; витрати на випробування дослідних зразків тощо. За кошти фонду можна було повертати одноразові додатково необхідні витрати на підвищення якості, збільшення терміну експлуатації та надійності нового обладнання; підвищені витрати першого року виробництва нової техніки до початку серійного виготовлення (по виробах, що виготовлялися в країні вперше).

Але обсяг робіт, що фінансувалися за рахунок цього фонду, дуже обмежений. У більшості фінансування діяльності науково–дослідних інститутів і конструкторських бюро здійснювалось за рахунок прямих відрахувань на проведення науково–дослідних і конструкторських робіт, що включалися в собівартість продукції підприємств галузі і в загальних витратах для проведення цих робіт становили до 30%.

Пізніше було створено Єдиний фонд розвитку науки і техніки (ЄФРНТ) за рахунок відрахувань від прибутку підприємств та організацій згідно з нормативом, що встановлювався відповідно до плану.

При перевиконанні плану прибутку відрахування збільшувалися, при невиконанні — навпаки. Таким чином здійснювався фінансовий вплив на ефективність підприємницької діяльності. Крім того, створювався фонд матеріального заохочення для преміювання працівників НДІ (науково–дослідних інститутів) і КБ (конструкторських бюро) за створення і освоєння нової техніки.

Величина цього фонду визначалася залежно від суми отриманого економічного ефекту. Крім вказаного фонду, утворювався також фонд соціально–культурних заходів та житлового будівництва.

Однак досвід госпрозрахункової системи не забезпечував підвищення інноваційної активності підприємств.

Другим джерелом фінансування інноваційної діяльності став фонд розвитку підприємства (ФРП), який формувався за нормативами від величини отриманого прибутку, амортизаційних відрахувань, коштів від реалізації вибулих основних фондів тощо.

Ці два фонди відрізнялися між собою досить умовно, оскільки в основному використовувалися для фінансування однакових за характером та змістом витрат, і з 1985–1987 рр. почав утворюватися об’єднаний Єдиний фонд розвитку виробництва, науки і техніки (ЄФРВНТ). Таким чином, науково–технічну діяльність знову поглинула поточна виробнича діяльність і це посилило кризу в інноваційній сфері. За ринкових умов об’єктом фінансування стала не науково–технічна, а інноваційна діяльність, яка за економічним змістом значно ширша.

Законом України «Про інноваційну діяльність» передбачені такі види фінансової підтримки інноваційної діяльності:

1. повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

2. часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;

3. повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово–кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

4. надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

5. майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».