2. Які причини Першої світової війни? Покажіть плани великих держав щодо України?

3. Які зрушення відбуваються в суспільно-політичному житті України на сучасному етапі?

Питання контрольного завдання № 29

1. Охарактеризуйте селянсько-козацькі повстання кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

2. Покажіть як розвивався український національний рух у період Першої світової війни.

Національний рух у Галичині. Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю , й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрія Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

У березні 1913 р. виникло військове товариство "Січові стрільці". До початку першої світової війни таких товариств налічувалось близько ста.

"Січі" вели культурно-освітню роботу. Вони, зокрема, брали участь у шевченківських ювілеях. З їх ініціативи були відкриті пам'ятники Т. Шевченку у Вовчинці, Надієві, Микулинцях, Вовчківцях, Косові та в інших містах і селах Галичини. 100-річний ювілей Кобзаря вони використали і в політичних цілях. 28 червня 1914 р. спортивні й військові "Січі" провели багатотисячні мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та Наддніпрянської України та створення на цій основі єдиної самостійної України.

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західноукраїнська Народна Республіка перейняла найкращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.

Національний рух на наддніпрянській Україні. Наприкінці ХІХ століття відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших політичних партій. У 1897 році в Києві на нелегальному з’їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 19000 року була створена Революційна українська партія(РУП).

У 1900 році харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Михновський у 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникла на початку ХХ століття на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В’ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Під час спроби провести у Львові свій ІІ з’їзд наприкінці 1904 року РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М.Меленевського на початку 1905 року утворила Українську соціал-демократичну спілку. Інша частина, у керівному ядрі якої були В.Вінниченко, С.Петлюра і М.Порш, у грудні 1903 року трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Програма УСДРП, який судилося відіграти величезну роль у розгортанні українського національно-визвольного руху, за змістом нагадувала програму німецької соціал-демократії. На відміну від програм загальноросійської соціал-демократичної партії в ній не було положення про диктатуру пролетаріату. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України.

Практично всі українські партії одстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція 1907-1910 рр. її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862- 1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив український народ до "чужорідних" ("инородцев") і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта" та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. Царизм на Україні переслідував українську мову й культуру - мова українська була заборонена в навчальних закладах І адміністративних установах, припинено видання українських газет і журналів, художньої літератури В школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії. Столипін українців разом з іншими пригнобленими народами оголосив "інородцями" й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, музично-драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою.

Український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка». Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні між партійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі.

Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання. Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні першої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 років. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху і в XX ст.

3. Проаналізуйте основні положення Конституції України 1996 р.

У розділі І Конституції Україну визначено як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, тобто державу, яка за своїми суттєвими ознаками належить до співдружності держав так званого «відкритого суспільства», гуманістичного за своєю спрямованістю.

Демократичну суть Української держави закріплює й конкретизує стаття 5 Конституції. Вона проголошує, що Україна за формою правління є республікою, закріплює принцип народовладдя.

Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією та чинним законодавством за державними органами, що належать до зазначених гілок державної влади.

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад сіл, селищ та міст) у вирішенні питань місцевого значення, що регулюється спеціальним законом про місцеве самоврядування.

Важливим з точки зору утвердження у країні демократичного режиму є закріплення в Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя. Зазначається, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, захищатися цензурою, яка забороняється. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли вона загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням непередбачених законом військових та інших збройних формувань.

Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції сформульовано принцип, за яким: * Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Ці вихідні положення конкретизуються і в інших конституційних нормах, які становлять загальні засади Конституції. Передусім закріплюються найсприятливіші для населення принципи мовної політики держави, у тому числі для національних менпшн; положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх народів і національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає і конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності і захистом усіх суб'єктів права власності, закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності, гаранутвання екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також здійснення інших соціально значущих заходів.

У Загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави. Стаття 8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість. У цій та інших статтях закріплено принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: найвища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності їй усіх інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість, безпосередньо посилаючись на відповідні її норми, захищати свої права в суді; закріплення принципів, за якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством; державні й самоврядні органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Серед інших принципово важливих настанов, що містяться у загальних засадах Конституції України, — визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною; встановлення єдиного громадянства; визнання за відповідних умов чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства тощо.

Однією з головних ознак правової держави є встановлений Конституцією порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Конституція гарантує кожному громадянинові право після використання всіх національних засобів захисту прав і свобод звертатися за захистом до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі права і свободи, які прийнято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості, невід'ємне право на життя, право на повагу до людської гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова , право на свободу світогляду і віросповідання .

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори та маніфестації, право на звернення.

У контексті економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвій рівень, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї, право на освіту, право на свободу творчої діяльності.

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав та свобод .

Крім судового захисту, Конституція передбачає запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також є гарантією захисту і практичної реалізації прав та свобод людини і громадянина в Україні.

Захист прав людини в суді визначається й іншими конституційними настановами. До них, зокрема, належать положення ст.63, у якій ідеться про право особи на відмову від дачі свідчень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про право на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

Окремі положення загальних засад Конституції України стосуються мовної політики, визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою.

Водночас гарантується вільний розвиток використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава повинна також сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією з суттєвих ознак відкритості українського суспільства.

Конституція визначає також основні напрями розвитку етнічної та культурної політики держави. В ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Термін «корінні народи» не принижує гідності представників інших етносів, що знаходяться в Україні. Навпаки, він підкреслює історичну традицію, пов'язану з тривалим проживанням в Україні широкого кола представників російського, кримськотатарського, польського, єврейського та деяких інших етносів.

Питання контрольного завдання № 30

1. Охарактеризуйте роль козацтва в історії України.