У зовнішньоекономічній діяльності

За умови регулярного використання система моніторингу дає можливість гнучко реагувати на зміни господарської ситуації, оцінювати ефективність антиризикових заходів і визначати пріоритетні напрями нейтралізації ризику.

Формування системи моніторингу повинна включати такі етапи:

1. Виявлення і опис факторів зовнішньоекономічних ризиків, властивих конкретному машинобудівному підприємству.

2. Побудова класифікації зовнішньоекономічних ризиків на основі аналізу факторів ризиків (класифікація ризиків повинна бути побудована з урахуванням галузевої належності підприємства і дати можливість спрогнозувати виникнення різних ризиків).

3. Розробка системи показників для оцінки ризиків, яка може включати близько 100 різних характеристик, зокрема:

- результати експертних оцінок і анкетування;

- показники економічного аналізу;

- оцінки тісноти зв'язку між різними процесами або явищами;

- результати зіставлення даних про один і той же об'єкт, що поступають з різних джерел;

- ряд спеціальних показників, залежних від специфіки діяльності підприємства.

4. Визначення переліку необхідної інформації для розрахунку показників оцінки ризику.

5. Визначення форм для збору і обробки первинної інформації.

6. Складання анкет для отримання експертних оцінок.

7. Розробка шкали відповідності значень показників значенням ризиків.

Таким чином, при розробці системи моніторингу необхідно враховувати зазначені чинники, а саме унікальність підприємства і рівень ризику, що виникає в процесі його діяльності.

Отже, здійснення зовнішньоекономічної діяльності в сучасних умовах доводить правомірність застосування єдиного послідовного підходу щодо процесів моніторингу ризиків. Вітчизняним підприємствам необхідно використовувати засоби розробки й реалізації моніторингу процесів, спрямованих на зниження зовнішньоекономічних ризиків та їх нейтралізацію. З урахуванням особливостей підприємств такий моніторинг може доповнювати загальну концепцію управління підприємством і сприяти постійному та динамічному розвитку економічної стійкості підприємств.

Узгодження умов поставки є важливою складовою управління ризиками при здійсненні зовнішньо-економічних операцій (див. Таблицю 1).

3. Особливості проведення розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності.

Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті за господарськими операціями резидентів регулюється Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Згідно із цим Законом, виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а у разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності – з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності.

Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики. У разі здійснення резидентами імпортних операцій за зовнішньоекономічними договорами, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.

При застосуванні розрахунків щодо імпортних операцій резидентів у формі документарного акредитиву 180 днів діє з моменту здійснення уповноваженим банком платежу на користь нерезидента. Порушення резидентами термінів, установлених законом, призводить до стягнення пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 % від суми неотриманої виручки (митної вартості недопоставлених товарів, вартості недоотриманих робіт (послуг)), вираженої в іноземній валюті, перерахованій у грошову одиницю України за курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.

Днем виникнення заборгованості вважається перший день після закінчення законодавчо встановлених термінів розрахунків за експортними, імпортними, лізинговими операціями або термінів, установлених відповідно до раніше отриманих за цими операціями ліцензій.

Слід зазначити, що розрахунки за експортно-імпортними операціями в національній валюті також здійснюються резидентами України в порядку, установленому Законом «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Це означає, що на такі операції також поширюється термін 180 календарних днів та установлений порядок нарахування і стягнення пені за порушення термінів розрахунків за такими операціями.

У випадку, коли встановлені терміни розрахунків за експортно-імпортними операціями порушено резидентами за договорами, що передбачають виробничу кооперацію, консигнацію, комплексне будівництво, оперативний і фінансовий лізинг, постачання складних технічних виробів товарів спеціального призначення, Національний банк України може видати таким суб’єктам зовнішньо-економічної діяльності індивідуальну ліцензію на подовження цих термінів. Оскільки виручка за експортними операціями резидентів підлягає зарахуванню на їх рахунки в банках у законодавчо встановлені терміни, то відлік таких термінів банк починає з наступного календарного дня після оформлення вантажної митної декларації або підписання акта (іншого документа) про виконання робіт, надання послуг. У останньому випадку при наявності декількох документів з різними датами підписання банк з метою контролю використовує той із документів, який підтверджує фактичне виконання робіт або надання послуг відповідно до умов зовнішньоекономічного договору і підписаний раніше за інші документи.

Експортна операція знімається уповноваженим банком з контролю після зарахування виручки за такою операцією (або її частиною у випадку здійснення обов’язкового продажу) на поточний рахунок резидента. Відлік законодавчо встановлених термінів розрахунків за імпортними операціями резидентів банк починає з наступного календарного дня після здійснення авансового платежу, виставлення векселя на користь постачальника імпортованих товарів, а в разі застосування акредитивної форми розрахунків – з моменту здійснення банком платежу на користь нерезидента. З контролю імпортна операція резидента знімається банком після пред’явлення ним акта або іншого документа, який свідчить про поставку нерезидентом продукції (виконання робіт, отримання послуг), яка раніше була оплачена резидентом. У разі отримання резидентом послуг від міжнародних інформаційних систем і міжнародних платіжних систем для підтвердження факту їх отримання використовуються відповідні договори, рахунки на оплату послуг, документи, які формує платіжна система після здійснення розрахунків.

Якщо на рахунок резидента повертаються кошти, які раніше були переказані нерезиденту за імпортним договором, у зв’язку з неможливістю виконання нерезидентом договірних зобов’язань повністю або частково, резидент самостійно передає банку, який за дорученням резидента здійснював такий переказ, копії документів, що однозначно підтверджують повернення коштів. Ця умова стосується випадків, коли зазначені кошти повертаються на рахунок резидента в іншому банку. При цьому відповідальність за порушення такої умови покладається на резидента.

Слід мати на увазі, що у разі, коли умовами зовнішньоекономічного договору передбачена поставка товарів в Україну або здійснення авансового платежу на користь нерезидента в декілька етапів, банк здійснює контроль за термінами розрахунків окремо за кожним фактом здійснення поставки товарів або авансового платежу.

Окремого роз’яснення потребують дії Національного банку щодо порядку розрахунків за іншими видами зовнішньоекономічних операцій. Наприклад, для здійснення резидентом (юридичною особою), який є членом міжнародних організацій, операцій з переказом валютних коштів за межі України у вигляді вступних або членських внесків до іноземних установ або організацій, необхідно отримати відповідну разову індивідуальну ліцензію Національного банку України.

Вимоги Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не поширюються на операції із залучення резидентом кредиту в іноземній валюті від нерезидента, оскільки кредит в іноземній валюті не є валютною виручкою резидента і штрафні санкції за неотримання кредиту протягом 180 календарних днів з моменту підписання кредитного договору застосовуватися не можуть. Що ж стосується порядку здійснення виплат резидентом нерезиденту за використання авторських і суміжних прав, то основним документом для здійснення розрахунків з автором-нерезидентом за використання твору є угода між іноземним правовласником і українським користувачем. В угоді мають бути передбачені сума авансу, терміни її перерахування у конкретній валюті та умови остаточного розрахунку. На операції, які здійснюються за такими угодами, також поширюються вимоги зазначеного вище Закону.

3 метою запобігання відпливу капіталу та підвищення прозорості платежів за договорами, які передбачають виконання робіт і надання послуг нерезидентами, а також запобігання можливим діям щодо відмивання грошей та з метою захисту вітчизняних товаровиробників Правління Національного банку України прийняло постанову від 12.02.2003 р. № 58 «Про здійснення переказування коштів у національній та іноземній валюті щодо оплати робіт та послуг нерезидентів». Відповідно до цієї постанови підставою для переказування уповноваженими банками та небанківськими фінансовими установами (далі – банки) коштів у національній та іноземній валютах на користь (на рахунок) нерезидентів як за дорученням резидентів юридичних осіб і фізичних осіб – суб’єктів підприємництва, так і на виконання власних зобов’язань, за договорами, які передбачають виконання робіт та надання послуг нерезидентами, можуть бути такі документи:

– договір з нерезидентом, оформлений відповідно до вимог чинного законодавства України, або інший документ, який згідно з чинним законодавством України має силу договору;

– документи, які свідчать про фактично надані послуги чи виконані роботи;

– індивідуальна ліцензія Національного банку України на переказування за межі України валютних цінностей, якщо операція потребує такої ліцензії.

Проведення зазначених операцій протягом дня на користь однієї і тієї самої особи або споріднених осіб на суму, що не перевищує 50 тис. євро, або еквівалент цієї суми в іншій валюті за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком України на день проведення операції, здійснюється за умови, що загальна сума договору не перевищує 50 тис. євро, або еквівалент цієї суми в іншій валюті за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком України на день укладення договору. Підставою для проведення зазначених операцій, якщо загальна сума договору перевищує 50 тис. євро, або еквівалент цієї суми в іншій валюті за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком України на день укладення договору, окрім зазначених вище документів, є:

– акт цінової експертизи Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх товарних ринків щодо відповідності контрактних цін на послуги, які є предметом договорів, кон’юнктурі ринку;

– калькуляція витрат за надані послуги, завірена нерезидентом.

Якщо ціновою експертизою встановлено завищення контрактних цін, переказування коштів за цим договором дозволяється лише за наявності згоди Національного банку України.

Використання готівкової іноземної валюти в Україні регулюється постановою НБУ від 26.03.98 р. № 119 «Правила використання готівкової іноземної валюти на території України».

Юридичним особам-резидентам та розташованим на території України представництвам юридичних осіб-нерезидентів використання готівкової іноземної валюти з власних поточних рахунків дозволяється:

1. Для забезпечення витрат працівників юридичних осіб-резидентів чи представництв юридичних осіб-нерезидентів, які повністю або частково здійснюють підприємницьку діяльність нерезидента на території України (далі – постійні представництва юридичних осіб-нерезидентів), на відрядження за кордон (оплата добових, витрат, пов’язаних з найманням житлового приміщення (оплатою готелю) та бронюванням місць у готелях, транспортних та інших витрат за кордоном здійснюється згідно з чинним законодавством України про відшкодування витрат на відрядження за кордон),

2. Для забезпечення витрат працівників іноземних дипломатичних, консульських, торговельних та інших офіційних представництв, міжнародних організацій та їх філій, які користуються імунітетом та дипломатичними привілеями (далі – офіційні представництва), представництв юридичних осіб-нерезидентів, які не здійснюють підприємницької діяльності, на відрядження за кордон (оплата витрат, пов’язаних з найманням житлового приміщення (оплатою готелю) та бронюванням місць у готелях, транспортних та інших витрат за кордоном здійснюється згідно з кошторисом).

3. Для забезпечення експлуатаційних витрат юридичних осіб-резидентів або постійних представництв юридичних осіб-нерезидентів, які мають власні транспортні засоби (орендують, фрахтують) для виконання рейсів за кордон (оплата пального, лоцманських послуг, аеронавігаційних послуг, митних та дорожніх зборів, стоянки тощо).

4. Для оплати праці працівників-нерезидентів, які працюють в Україні за контрактом (з юридичною особою-резидентом чи представництвом юридичної особи-нерезидента).

5. Для виконання статутної діяльності представництва Бюро міжнародної організації з міграції, в тому числі для покриття витрат, пов’язаних із забезпеченням виїзду мігрантів на батьківщину (купівля мігрантам квитків, оплата їх проживання в готелях та харчування в країнах, через які вони прямують транзитом, сплата підйомних тощо), за рахунок коштів, що надійшли від нерезидентів на рахунок зазначеного бюро.

6. Для виконання зобов’язань згідно з контрактом (угодою) на здійснення агентських послуг щодо виплат морським агентом (юридичною особою-резидентом) готівкової іноземної валюти та/або дорожніх чеків міжнародних платіжних систем у вільно конвертованій валюті на експлуатаційні потреби капітану судна, що належить (зафрахтоване) судновласнику-нерезиденту (в тому числі на оплату праці членів екіпажу, репатріацію моряків із судна, яке знаходиться в порту України, тощо).

7. Для відшкодування фізичним особам втрат у разі виникнення рекламацій, форс-мажорних обставин, що призвели до невиконання юридичною особою-резидентом (або постійним представництвом юридичної особи-нерезидента), яка надає послуги з оплатою в іноземній валюті відповідно до чинного законодавства України, зобов’язань перед фізичною особою, яка сплатила в іноземній валюті вартість послуги.

В міжнародній практиці застосовуються такі основні способи платежу: готівковий платіж, авансовий платіж, платіж у кредит, комбінований (поєднує три попередні). Готівковий платіж здійснюється через банк до чи проти передачі експортером товаросупровідних документів чи самого товару в розпорядження покупця. Цей спосіб платежу не означає, що розрахунки ведуться готівковими грошовими знаками. Поняття «готівковий платіж» використовується як протиставлення авансовому та кредитному способам платежу і передбачає оплату повної вартості товару в період від його готовності для експорту до переходу в розпорядження покупця. Може здійснюватись повністю або частинами. Повний готівковий платіж передбачає оплату повної вартості товару за однієї із зазначених умов: – при отриманні повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження;

– при отриманні повідомлення капітана судна про закінчення завантаження товару на борт в порту відправлення;

– проти вручення експортеру комплекту товарних документів, передбачених у контракті;

– проти вручення товарних документів з наданням для оплати декількох пільгових днів (під банківську гарантію).

Зазначені умови викладені в певній послідовності з огляду на інтереси експортера. Для нього найбільш вигідна перша умова, а найменш вигідна – остання. Готівковий платіж частинами передбачає оплату вартості товару кількома частинами відповідно до умов контракту. Платіж може бути розбитий на частини за умовами поставки та в міру готовності товару. В першому випадку частина платежу (80– 90 %) сплачується після відвантаження товару, а все інше після приймання товару імпортером. У другому випадку виплата визначених у контракті сум надходить у міру виконання контракту, тобто виконання окремих частин замовлення.

Авансовий платіж передбачає виплату покупцем продавцю погодженої в контракті суми в рахунок платежу до передачі товару в його розпорядження або до початку виконання замовлення. Цей спосіб виконує дві функції:

– є формою кредитування покупцем продавця;

– слугує засобом забезпечення зобов’язань, прийнятих покупцем за контрактом.

Аванс може бути наданий у грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировинних матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виготовлення замовленого товару. Аванс у грошовій формі передбачає виплату покупцем узгоджених у контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту.

У світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках, коли:

– продавець сумнівається в платоспроможності покупця;

– політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця не стабільна;

– постачається дороге обладнання;

– тривалі строки виконання контракту.

Аванс може надаватися як на повну вартість, так і у вигляді певного відсотка від неї. Його величина залежить від мети авансу характеру товару, його новизни, вартості й строків виготовлення. У світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10– 30 % від суми контракту. Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова має фіксуватися в контракті. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків вигідні для експортера і менше – для імпортера. Для імпортера вони є ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гарантії належного виконання контракту).

Платіж у кредит передбачає проведення розрахунків за операцією на основі наданого продавцем покупцю комерційного кредиту. Останній сплачує суму, обумовлену в контракті, через певний час після поставки товару. Цей кредит надається, як правило, в товарній формі шляхом відстрочення чи розстрочки платежу і класифікується як комерційний, фірмовий товарний кредит. Кредит дається не на всю суму контракту, а на 80–85 %, решту покупець сплачує авансом, що дозволяє продавцю покрити свої витрати, якщо покупець порушить свої зобов’язання за контрактом. Межа кредиту, тобто максимальний розмір кредиту, що надається покупцю, визначається розмірами капіталу останнього і зазвичай не перевищує 10 % від капіталу покупця.

Основними формами розрахунків при здійсненні зовнішньоекономічних операцій є: акредитивна; інкасова, банківський переказ, розрахунки чеками, вексельна, за відкритим рахунком.

Акредитивна форма платежу вимагає найбільш активної участі банків у здійсненні розрахунків і спрямована головним чином на захист інтересів продавця. З метою спрощення та уніфікації понять, пов’язаних з акредитивами, Міжнародна торгівельна палата виробила «Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів ». На сучасному етапі діють Правила в редакції від 1993 р. (публікація МТП № 500). В Україні застосування акредитивної форми розрахунків та інкасо було закріплене спільною постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки у валюті» від 21.06.1995 р. № 444. Акредитивна форма розрахунків проходить, як правило, чотири етапи:

1. Імпортер за погоджене число днів до початку поставки чи після отримання повідомлення експортера про готовність товару до відвантаження дає доручення своєму банку відкрити в банку експортера (або в іншому визначеному банку) акредитив на певну суму та на обумовлений строк на користь експортера. У дорученні про відкриття акредитива імпортер повідомляє банку перелік документів, після пред’явлення яких експортеру може бути сплачена сума з акредитива.

2. Банк імпортера відкриває в банку експортера (або в іншому визначеному банку) акредитив, після чого банк експортера повідомляє експортеру про його відкриття і за необхідності підтверджує акредитив. Якщо протягом строку дії акредитива він не буде використаний, то за згодою покупця чи за умовою контракту акредитив може бути продовжений на визначений строк чи відкликаний покупцем.

3. Експортер, відвантаживши товар, пред’являє банку, в якому відкрито акредитив, документи, що засвідчують поставку товару, перелік яких міститься в контракті, й отримує проти цих документів належну йому суму платежу.

4. Банк експортера пересилає товарні документи банку імпортера, а той вручає їх імпортеру, який відшкодовує йому суму акредитива.

Акредитивна форма розрахунків виконує три основні функції:

1. Визначає порядок платежу за поставлений товар.

2. Гарантує продавцю від імені банку, який відкрив акредитив чи акредитивний лист, своєчасну виплату погодженої вартості поставленого товару.

3. Слугує засобом короткострокового фінансування зовнішньоторговельних операцій.

Розрахунки у формі інкасо, так само як і у формі акредитива, набули значного поширення в міжнародній практиці. Інкасо використовується як при розрахунках на умовах платежів готівкою, так і в розрахунках на умовах комерційного кредиту. Інкасова форма розрахунків є однією з найстаріших форм банківських операцій. Вона регулюється спеціальним документом – «Уніфікованими правилами по інкасо», розробленими Міжнародною торговою палатою. Сьогодні діє редакція Правил 1995 р. (публікація МТП № 522), яка визначає види інкасо, порядок надання документів до платежу і здійснення платежу (акцепту), повідомлення про здійснення платежу (акцепту) чи неплатежу та інші питання. Згідно з Уніфікованими правилами, інкасо означає операції, які здійснюються банками на основі отриманих інструкцій з документами з метою:

– отримання акцепту і платежу;

– надання документів проти акцепту і платежу;

– надання документів на інших умовах.

Інкасова форма платежу передбачає передачу експортером доручення своєму банку на отримання від імпортера певної суми платежу проти пред’явлення йому відповідних товарних документів і може здійснюватись за принципом «платіж проти документів» або «акцепт проти документів». Відповідальність банків при здійсненні інкасових операцій обмежується в основному пересилкою і наданням документів проти оплати чи акцепту, але без власного зобов’язання виконати платіж, якщо покупець не виконає своїх обов’язків по інкасо. Документи, за якими здійснюються операції по інкасо, розподіляються на дві групи:

– фінансові документи (переказні векселі, прості векселі, чеки, платіжні розписки, інші документи, що використовуються для отримання платежів готівкою);

– комерційні документи (рахунки, документи на відвантаження, специфікації, сертифікати). У зв’язку з цим визначають два види інкасо: чисте і документарне. Чисте інкасо – інкасо, в якому задіяні лише «фінансові» документи. До них належать: тратта (переказний вексель), простий вексель або чек. Найпоширенішим документом є тратта. Згідно з чистим інкасо, комерційні (транспортні) документи, які належать до тратти, можуть бути передані і відправлені безпосередньо імпортеру, минаючи банк. Коли коносамент або транспортний документ передається безпосередньо імпортеру, імпортер стає власником товаророзпорядчих документів. Ці транспортні документи називають такими, що «безпосередньо передаються». У такому випадку імпортер стає власником товарів до оплати або акцепту тратти шляхом оплати транспортній компанії фрахту (якщо фрахт сплачує покупець) і відповідних витрат. Таким чином, роль банку експортера (банку-ремітента) полягає лише в пересиланні тратти інкасуючому банку для оплати або акцепту. Документарне інкасо передбачає надсилання разом із фінансовими комерційних (транспортних) документів, види і кількість примірників яких мають визначатись вимогами країни-імпортера. До таких документів можуть належати:

– термінова тратта або тратта на пред’явника;

– коносамент або інший транспортний документ;

– комерційні рахунки-фактури або інвойс;

– свідоцтво про походження товару;

– страхові поліси або сертифікати тощо.

Інкасова форма розрахунків проходить такі етапи:

1. Відвантаживши товар, експортер передає своєму банку інкасове доручення та товарні документи.

2. Банк експортера, який прийняв інкасове доручення, направляє його разом з товарними документами банку-кореспонденту в країні імпортера.

3. Банк-кореспондент у країні імпортера пред’являє товарні документи імпортеру та видає йому їх проти вказаної в інкасовому дорученні суми платежу.

4. Отримана від імпортера сума платежу переводиться банком імпортера на рахунок банку експортера, а той зараховує її на рахунок експортера.

В ЗЕД інколи використовується також чекова форма розрахунків, яка реалізується шляхом видачі чекодавцем розпорядження своєму банку здійснити із наявних коштів чекодавця виплату певної суми чекоотримувачу чи перерахування цієї суми на його рахунок. Чек може передаватись однією особою іншій шляхом внесення в нього передавального напису (індосаменту). Чек – це безумовна пропозиція власника рахунку (чекодавця) банку здійснити платіж зазначеної у чекові грошової суми певній особі або пред’явникові (чекоотримувачу) готівкою чи перерахуванням грошей на рахунок у банку. Чек дуже зручний для розрахунків тоді, коли платник побоюється віддавати гроші до отримання товару, а постачальник не хоче передавати товар до одержання гарантій платежу. Як засіб платежу в зовнішніх операціях чек використовують при кінцевому розрахунку за товар і надані послуги, врегулюванні рекламацій і штрафних санкцій, погашенні боргу, а також у розрахунках з неторговельних операцій. Чек можна використовувати для отримання готівки, для безготівкового платежу і в інших формах, пов’язаних з обігом чеків як засобу платежу. Використання чека як засобу платежу дає змогу заощаджувати на обігу готівки і прискорює платежі, оскільки всі чеки оплачують після подання. Форми чеків і їх обіг регламентує національне законодавство і норми міжнародного права – Женевська конвенція 1931 p., що встановила «Однотипний закон про чеки». Країни, які не входять до системи Женевського чекового права, регулюють обіг чеків національними правовими нормами. Відповідно до міжнародного права при вирішенні суперечностей, пов’язаних з формою та обігом чеків, застосовується право тієї країни, де був виписаний чек.

Як у міжнародній, так і вітчизняній практиці широко використовується вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити з настанням строку певну суму грошей власнику векселя (векселетримачу). При розрахунках за зовнішньоекономічними операціями використовуються простий («соло») і переказний вексель (тратта). Якщо у розрахунках, оформлених простим векселем, беруть участь дві сторони – продавець (кредитор) і покупець (боржник), тобто векселедавець і векселетримач відповідно до загальновизнаної термінології, то в операціях з переказним векселем кількість задіяних осіб розширюється. За класичною схемою у переказному векселі беруть участь три особи: – трасант (він же векселедавець); – трасат (платник – той, кому трасант дає наказ платити); – ремітент (перший векселеодержувач, він же векселетримач). Простий вексель (соло) виставляє не кредитор, а боржник (векселедавець), який бере на себе зобов’язання сплатити кредитору певну грошову суму в обумовленому місці у визначений термін. Однак частіше застосовують переказний вексель, який є безумовною пропозицією трасанта (кредитора), адресованою трасату (боржнику), сплатити третій особі (ремітенту) у встановлений термін визначену суму. При виникненні такого грошового зобов’язання трасант виступає і кредитором щодо боржника (трасата), і боржником щодо ремітента.

У сфері міжнародного вексельного обороту застосовуються норми національного і міжнародного права. Так, у 1930 р. в Женеві ряд країн підписали Конвенцію, якою запроваджено «Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі». Україна приєдналася до Женевської конвенції 6 липня 1999 р. уніфікувала національне вексельне законодавство, прийнявши 5 квітня 2001 р. Закон України «Про обіг векселів в Україні».

Форфетинг – це спосіб фінансування (кредитування) зовнішньоекономічних операцій. Він має багато спільного із «експортним факторингом». Однак факторинг вважається короткостроковим інструментом фінансування, а строк форфетування становить здебільшого від 180 днів до п’яти років, тобто форфетинг можна трактувати як середньо- та довгостроковий спосіб кредитування зовнішньоекономічних операцій. До основних переваг форфетингу для експортера можна віднести такі:

• зменшення кредитного ризику;

• мінімізація валютних ризиків;

• мінімізація ризику зміни процентних ставок;

• підвищення ліквідності (платоспроможності).