1.2 Володіння, користування і розпорядження спільним майном подружжя

Порядок володіння, користування і розпорядження спільною власністю визначається виходячи з того, що вона належить подружжю на рівних підставах і, як правило, в однаковому обсязі. У цих відносинах різняться внутрішні взаємини подружжя і зовнішні відносини між подружжям, з одного боку, і третіми особами - з іншого.  У внутрішніх відносинах подружжя як рівноправні власники володіють, користуються і розпоряджаються майном за спільною згодою з метою задоволення своїх інтересів, інтересів дітей та інших членів сім'ї. При недосягненні згоди будь-який з подружжя може звернутися до суду за вирішенням спору. На практиці такі справи у судах майже не зустрічаються [13].  Для здійснення одним чоловіком угоди за розпорядженням спільною власністю у ЦК встановлена ​​презумпція (юридична припущення), що цей чоловік діє за згодою другого з подружжя (п.2 ст.253 ЦК). Це означає, що для здійснення операцій з рухомим майном подружжя не потребують довіреності. Таке положення важливо для захисту інтересів членів сім'ї, тому що воно полегшує здійснення угод щодо розпорядження спільним майном, необхідність яких виникає постійно, у тому числі і у випадках відсутності одного з подружжя.  Звичайно, припущення згоди подружжя на вчинення іншим чоловіком угоди щодо розпорядження спільним майном може не відповідати дійсності, і тоді виникає питання про можливість визнання угоди недійсною. В інтересах стабільності цивільного обороту ЦК та СК встановили, що така угода може бути визнана недійсною на вимогу чоловіка і тільки в тому випадку, якщо інша сторона угоди знала або повинна була знати про незгоду з подружжя на здійснення даної угоди (ст.253 ГК, п. 2 ст.35 СК). З цього випливає, що така угода є оспорімой з правовими наслідками, встановленими ст.174 ЦК для угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Кожна зі сторін, що уклали угоду, повинна повернути другій все одержане в натурі, а в разі неможливості поверненняодержаного в натурі відшкодувати його вартість у грошах. Позов про визнання угоди недійсною може бути пред'явлений протягом року з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про обставини, які є підставою для визнання угоди недійсною (ст.181 ЦК). Угода вважається недійсною з моменту її вчинення, а не з моменту встановлення цього факту судом.  Особливі правила встановлені для здійснення операцій з нерухомим майном. До такого майна відносяться земельні ділянки, підприємства, будівлі, споруди, нежитлові приміщення, квартири та інші речі, угоди щодо яких вимагають державної реєстрації. У таких випадках, а також для здійснення угод, що вимагають нотаріального посвідчення, необхідно мати чітко виражену згоду обох подружжя на розпорядження майном. Якщо такої згоди немає, то угода визнається недійсною. Дотримання вимоги про попередню згоду подружжя на укладення угоди забезпечується органами, на які покладено державна реєстрація угод з нерухомістю, та нотаріусами.  Угода може бути посвідчена без згоди другого з подружжя, якщо її об'єктом є майно, яке становить власність тільки одного чоловіка, або якщо внаслідок тривалої відсутності іншого чоловіка і невідомості його місця знаходження він був визнаний судом безвісно відсутнім (ст.42, 43 ЦК).  Правочини щодо розпорядження приватизованими житловими приміщеннями, в яких проживають неповнолітні діти, вимагають отримання згоди органів опіки та піклування. Це правило поширюється також на житлові приміщення, в яких неповнолітні не проживають, однак на момент приватизації мають на це житлове приміщення рівні з власником права.  При продажу та обміні загального майна, що належить крім подружжя та іншим особам, повинне дотримуватися правило про переважне право купівлі частки учасниками спільної власності (ст.250 ЦК).  Закордонне законодавство регулює питання володіння, користування і розпорядження майном подружжя виходячи з інтересів сім'ї відповідно до правил про власність кожного чоловіка та їх спільної власності. Наприклад, Німецьке Цивільне Покладання передбачає право кожного чоловіка укладати угоди для задоволення потреб сім'ї. Права і обов'язки по операціях виникають в обох подружжя, якщо інше не випливає з обставин справи (§ 1357). Кожен чоловік має право самостійно розпорядитися своїм майном, однак він обмежений певними межами.  У § 1365 встановлено, що чоловік може розпоряджатися всім своїм майном лише за попередньою згодою другого з подружжя. Якщо він розпорядився ним без згоди другого з подружжя, то виконання зобов'язання можливо при подальшому злагоді.  Французький Цивільний кодекс встановлює, що подружжя має право тільки за взаємною згодою укладати угоди з безоплатного відчуження спільного майна, а також по здачі внайми, заставі загального нерухомого майна. Іншим загальним майном кожен із подружжя має право самостійно управляти за умови, що він буде нести відповідальність за допущені ним помилки. Угоди, скоєні щодо розпорядження спільним майном без обману іншого чоловіка, не породжують для останнього юридичні наслідки. Проявляючи турботу про загальний житло сім'ї, Французький Цивільний кодекс у ст.215 [14] встановив, що один чоловік не може без згоди іншого розпоряджатися правами, які належать до оселі сім'ї і до предметів його обстановки. Той з подружжя, який не дав своєї згоди на здійснення такої угоди, має право вимагати її скасування.