85 Питання. Освітньо-педагогічні ідеї і. Франка

Іван Франко боровся за дійсно народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну,  відповідну інтересам народу освіту. Основний недолік  освітньо-виховної системи того часу  він убачав у тому, що молодь, закінчуючи школу,  нездатна до праці. Деяких він називав  «слугами теперішнього несправедливого ладу, п'явками народними». Разом з гнівним осудом він неодноразово чітко формулював свої погляди на мету й завдання народної освіти: піднести   народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука, озброїти широкі маси народу всіма здобутками людської думки.

Одне з основних завдань щодо спрямування освітньо-виховного процесу І. Франко вбачав у тому, щоб оволодіння науковими знаннями здійснювалось паралельно з розвитком тіла в процесі фізичної праці. Він вважав, що не треба поєднувати виховання з будь-якими релігійними, моральними чи суспільними забобонами. Виховання  всебічно розвиненого  покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами. Треба вчити  дітей  мислити,  проявляти активність, боротись за кращу долю.

У  творі  «Чого хоче галицька робітнича громада?» І. Франко розкрив основні положення щодо  напрямків робітничого руху в освітянських справах, а саме:

-громадський характер навчання і виховання підростаючого покоління;

-освіта для всього народу;

-всебічний розвиток усіх здібностей учнів;

-відокремлення школи від церкви.

Широка, всебічна, звільнена від усяких забобонів, глибоко народна, національна за формою і одночасно загальнолюдська гуманна школа — таким є освітній ідеал І. Франка.

У поглядах І. Франка на освіту значне місце займали його роздуми про початкову (народну) школу. Блискуче використовуючи статистичний матеріал, І. Франко показав мізерність кількості народних шкіл в Галичині. В своїх роботах він відмічав, що ці школи дають не справжні знання, а лише «хвостики», «обрізки» знань, а іноді й зовсім одне «лушпиння», перетворюючи учня в машину, яка «бубнить регулярно... задані уроки», тоді як насправді школи повинні давати учням широкі знання про навколишній світ, його природу, суспільство й саму людину, забезпечувати розумовий розвиток, навчати дітей мислити, прищеплювати їм високі моральні, естетичні і трудові якості.

Свої думки про середню й вищу освіту І. Франко висловив у  деяких  спеціальних статтях (напр., «Середні школи  в Галичині»). Зокрема, він бачив   призначення  шкіл  в підготовці інтелігенції: з цих шкіл мають виходити ті, «що згодом стануть духовними провідниками народу». Тому ці школи заслуговують  значно більшої уваги, ніж їм приділяється. Також він виступав проти однобічного класицизму, формалізму й схоластики, закликав перебудувати ці заклади відповідно до сучасних потреб, щоб вони «не були позорищем цілого образованого світу» [5, 22].

У  змісті середньої освіти  великого значення І. Франко надавав рідній мові й літературі. Цьому питанню спеціально присвячена його велика змістовна  стаття «Кінечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах».Мету навчання рідної мови він визначає як ознайомлення учнів з живою народною мовою. Щодо літератури, то він вимагав від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв'язок їх з життям, їх суспільну вартість, прищепити інтерес до  читання.

І. Франко наполягав на необхідності реформи середніх і вищих навчальних закладів, щоб, вони  враховували  дійсні умови народного життя. І. Франко глибоко усвідомлював вирішальну роль вчителя у початковій, середній та вищій школах і вимагав негайних змін у стані освіти.

Значне місце в просвітницькій та науковій діяльності І. Франка займала співпраця з М.С. Грушевським: у НТШ, у редакції часопису «Літературно-Науковий Вісник» ( І.Франко був фактичним редактором першого періоду існування ЛНВ), у лавах Національно-демократичної Партії. Спільна діяльність на теренах Західної України цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала основою всеукраїнського єднання.