16.Педагогічні погляди стародавніх грецьких і римських філософів.

У Стародавній Греції зародились перші педагогічні теорії, які тоді ще не виділялись з філософії в окрему науку.

Сократ (469-390рр. До н.е.) – негативно ставився до вивчення природи виходячи із своєї ідеї самопізнання, він розробив еврістичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень, що їх мають учні, а потім підводити до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (еврістична бесіда, сократичний метод навчання), на його думку розвиває мислення, сприяє розумовому розвиткові учня. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Пізніше його метод навчання – еврістична бесіда широко використовувалась в різних школах.

Платон (427-347рр. до н.е.) – учень Сократа був одним з засновників філософського напрямку об’єктивного ідеалізму. Платон заперечувач пізнання світу, вважав що знання людини суб’єктивні і відносні. Пізнання, на його думку є пригадування людиною ідей їх світу, в якому колись перебувала її душа, про які вона забула. У творах “Держава” і “Закон” Платон, використавши досвід спартанської та афінськоїх системи виховання, накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі.

Теоретично обґрунтовуючи систему виховання в рабовласницькому суспільстві, Платон з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання непотрібно.

Педагогічна система Платона мала яскраво виражений класовий характер: будучи побудована в інтересах рабовласників, вона була ворожа демократичному ладові, в ній ігнорувались інтереси народу, особливо рабів. Проте Платон висловив ряд цінних думок про виховання: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи навчання, освіти дорослих та ін.

Педагогічні ідеї Платона були широко відомі у Західній Європі і в Стародавні Русі. В наш час педагогічні ідеї Платона під назвою “неоплатонізм” намагаються використати в своїх інтересах західноєвропейської та американської буржуазної філософії і педагогіки.

Аристотель (384-322рр. до н.е.) – учень Платона

Аристотель доводив, що природа дала людині лише задаток здібностей, який має можливість удосконалюватись у процесі навчання і виховання. На думку Аристотеля, людина має тіло і душу, але вони існують неподільно, як матерія і форма. Душа людини має три частини: рослинну, що виявляється в харчуванні та розмноженні, тваринну, або вольову, що виявляється в відчуттях і бажаннях, розумова, що виявляється у мисленні і пізнанні.

Відповідно до трьох частин душі має бути і три частини виховання: фізична, моральна і розумова. мета виховання людини повинна полягати в тому, щоб розвивати вищі сторони душі – розумову і вольову. Відстоюючи принцип (однакового) тотожного виховання в державі, заявляючи, що ніякої користі не дадуть найкращі закони, якщо громадяни не будуть їх привчені до державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі, Аристотель все ж заперечував необхідність виховання дітей рабів. Він вважав необхідно створювати державні школи, в яких би всі діти, але тільки рабовласників, здобували однакове виховання.

Аристотелю належить перша спроба встановити вікову періодизацію: І період – від народження до 7 років; ІІ період – від семи до 14 років (початку статевої зрілості); ІІІ період – від 14 років до 21 року. Неабияку увагу приділяв він моральному вихованню дітей (розумна поведінка, розвиток природних нахилів, переймання благопристойності поведінки тощо). Виховання, на його думку, повинно враховувати вікові і психологічні особливості дітей, розвивати їх діяльність.

Аристотель мав великий вплив не тільки на розвиток античної педагогіки, а й на формування педагогічних ідей, представників гуманізму епохи Відродження.

Демокрит (460-370рр. до н.е.) Демокрит відстоював принцип природовідповідності виховання, гармонійний розвиток людини, великого значення надавав трудовому вихованню дітей, моральним вправам в їх поведінці. Він вважав, що мета виховання – підготувати молодь до реального життя на землі. Філософські ідеї Демокрита вплинули на розвиток педагогічної думки в античному світі, зокрема в галузі морального виховання.

ВИХОВАННЯ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ. Система виховання в Стародавньому Римі склалася у VI-Іст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення. Соціальне класове розшарування населення Стародавнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання: для дітей бідного населення тут існувало: І. елементарні школи, які були платні (читання, письмо, лічба). Для дітей привілейованого населення ІІ. граматичні школи в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії і літератури.

У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму існували ІІІ. школи риторів, в яких діти знатних готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, природознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платне, але аристократія не шкодувала коштів для того, що підготувати своїх дітей – майбутніх державних чиновників. У середині I століття до н.е. приватні граматичні і риторські школи були перетворені в державні, вони стояли на варті інтересів рабовласників і зміцнювали імператорську владу. Проголошення в римській імперії християнства (IVст. н.е.) державною релігією мало своїм наслідком різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого церковного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючого покоління. В наслідок розкладу рабовласницького суспільства і посилення влади християнської церкви у IV-Vст.н.е. освіта і школа почали занепадати, поступаючись перед рівнем їх розвитку в античному світі.

Квінтіліан (35-92рр. н.е.) – видатний римський педагог, був учителем у школі риторів, автор твору “Про виховання оратора”, добре знав грецьку і римську системи освіти і виховання. Квінтіліан вважав, що всі діти мають здібності до навчання, яке потрібно починати з раннього віку, причому краще навчати дітей у школі, ніж дома. Навчання, на його думку, повинно чергуватись з їх відпочинком та грою. Надаючи великого значення розвитку мови дітей, він вимагав, що усі, хто їх виховують (годувальниці, няні, педагоги і батьки), добре знали мову. Значне місце у вихованні дітей він надавав музиці в естетичному вихованні.

Квінтіліан зробив деяку спробу визначити дидактичні принципи навчання, він радив одночасно вивчати декілька предметів (мову, письмо, музику, геометрію та ін.), але у вивченні має бути система. Щоб знання учнів були міцні, зазначав він потрібна певна система вправ і повторень. Великі вимоги він ставив до вчителів, які в усьому повинні бути прикладом для учнів, вміло користуватися своїм голосом, рухами, бути гуманним і знати міру як у покаранні, так і в заохочуванні учнів.

Квінтіліан прагнув підсумувати і теоретично обґрунтувати досвід роботи шкіл і вчителів античного світу. Його педагогічні і твори мали вплив на  розвиток педагогічної думки в епоху Відродження.

І так, розклад рабовласницького ладу, що почався з ІІІст н.е., привів до занепаду педагогічної думки в останні століття існування Стародавнього Риму, занепаду її також сприяло поширення влади церкви, яка особливо зміцнила своє становище у феодальному ладі.

Марк Фабій Квінтіліан (ок.35-96 р. г), відомий римський педагог-практик, переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї, доповнив їх великими дидактичними вказівками у своєму творі "Про виховання оратора". Квінтіліан створив у Римі свою риторских школу, яка користувалася широкою популярністю і незабаром придбала статус державного навчального закладу. У школі грунтовність широкої загальної освіти поєднувалася з глибоким вивченням ораторського мистецтва часу античного класицизму.

Квінтіліан використовував ідеї та принципи гуманістичної, ненасильницької педагогіки. Квінтіліан вважав, що від природи діти володіють всіма фізичними та духовними даними, щоб успішно опановувати знання і отримувати необхідну освіту. Але для цього педагог повинен уважно вивчати і враховувати індивідуальні особливості кожного зі своїх вихованців, чітко орієнтуючись на вікову специфіку розвитку. Квінтіліан теоретично обгрунтував і застосував у своїй практиці три методи навчання та виховання, які він вважав найбільш дієвими: наслідування, повчання і вправа. На переконання Квінтіліана, громадське (шкільне) освіта має більше переваг у порівнянні з індивідуальним (домашнім).

Перші педагогічні теорії зародилися в Афінах.  Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.

Сократ (469—399 до н.е.) — син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і природи через їх недоступність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. Це  було метою виховання на думку Сократа. Відомо, що Сократ — філософ-трибун, проводив бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити «істину», сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом — евристичним.

Платон (427—347 до н.е.) — видатний давньогрецький філософ, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристократії, учень Сократа. У творах «Держава», «Закони» він накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. За його теорією, діти з 6-річного віку повинні виховуватись на «майданчиках» біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивали їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідували державну школу, де вчилися читати, писати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12—16 років існувала школа фізичного виховання — палестра — з гімнастичними вправами. Нездібних дітей   включали до складу землеробів і ремісників.  Для юнаків з 18 до 20 років існувала ефебія — посилена військово-гімнастична підготовка. З 20 років юнаки, які не виявили здібностей до наук, ставали воїнами. З 21 до 30 років ті, що залишилися, вивчали такі науки, як арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вони готувались до виконання важливих державних доручень. Особи віком від 30 до 35 р., здібні і  схильні до наук моглипродовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками держави. Після 50 років вони звільнялись від керівництва державою і могли  самовдосконалюватись.

Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таким,  як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендував ставитись до них суворо, не ніжити,  а за будь-які  вчинки карати, об'єднувати в різномовні групи,  щоб вони не спілкувалися між собою.

Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтересах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не брала до уваги виховання рабів. Він з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.

Проте Платон запропонував  декілька цінних ідей, зокрема: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, освіта для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.

Аристотель (384—322 до н.е.) — учень Платона, давньогрецький філософ і педагог, автор наукових праць в галузі філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихователем О. Македонського. Вперше визначив основні положення логіки. В 335 р. заснував в Афінах філософську школу — лікей.

Мета виховання — розвинути в людині вищі якості душі — розумову і вольову. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначить мету, завдання і зміст виховання і навчання.

Аристотель запропонував  вікову періодизацію дітей: від народження до 7 років; від 7 до 14 років (початку статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина виховується в сім'ї, де батьки повинні загартовувати дитину, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти повинні відвідувати державні школи, в яких  вони  могли б займатись фізичними вправами, вчитися читати, лічити та  розумітись в музиці. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель радив переважно для дітей чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував.

Демокрит (460—370 до н.е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнання світу. В своїх працях багато уваги приділив проблемам виховання. Демокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; великого значення надавав трудовому вихованню дітей і молоді, моральним вправам у їх поведінці. Мета виховання, на думку Демокрита, — підготувати молодь до реального життя на землі. Основою  виховання він вважав оволодіння знаннями про природу.

З історії відомо, що після того, як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потрапили у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їхніх дітей до шкіл, прислуговували цим дітям. Їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворилися терміни «педагогіка» та «педагог».

Школа і педагогіка Стародавнього Риму

Афінська держава  втрачала свою могутність. Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афіни занепали. В Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання і освіти відповідала розвитку рабовласницького ладу, вона склалась в VI—V ст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (патриції — рабовласники, вільне привілейоване населення і плебеї — біднота). Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення  існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільнонародженого населення (плебеїв). Їх  вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодінням ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади в державі.

Значно пізніше в Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. В середині першого тисячоліття до нашої ери приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні.

19-21 питання.. Культура епохи європейського Відродження та її відображення в освітньо-виховній практиці.

Епоха Відродження була покликана до життя появою у надрах феодального суспільства паростків капіталістичного способу виробництва, розвитком мануфактури і торгівлі, зростанням міст і як результату - зародженням нового класу - буржуазії. Нова епоха потребувала нової людини, нових методів та зразків її виховання.

Гуманізм як ідейна течія Відродження виступив проти середньовічного аскетизму, вертаючи та відроджуючи античні ідеали. Певним чином він відбився у поглядах на теорію та практику тогочасного виховання. Основні вимоги акцентувалися на повазі до дитини, увазі до її запитів та потреб, врахуванні психологічних особливостей, активізації фізичного розвитку.

Наповнюючи освіту новим змістом, нова епоха майже не змінювала її організаційно. Зміни відбувалися в основному в кількісному вияві. Відкривалися нові університети, латинські школи підвищеного типу (колегіуми, гімназії), державні та приватні школи для дівчат, у яких переважно навчалися вихідці із заможних сімей.

Однак висунуті гуманістами прогресивні вимоги до розвитку освіти стосувалися обмеженого кола людей - соціальної верхівки суспільства. Представники нової ідеології залишали поза своєю увагою освітні інтереси широких мас селянства, вважаючи його головним заняттям селянську працю.

У підходах до навчання та виховання підростаючої людини у багатьох із них були певні відмінності.

"Будинок радості" Вітторіно да Фельтре (1378-1446). Відомий знавець античної філософії під такою назвою в 1424 році відкрив при дворі герцога Мантуанського школу, в якій навчалися діти герцога, його наближених, а також діти бідняків, які утримувалися за рахунок педагога-гуманіста. Уже сама назва підкреслювала відмінність нової школи від середньовічної аскетичної. Розташування на березі мальовничого озера, у стінах палацу, прикрашеного фресками із зображенням дітей, робило навчання в ній приємним. До того ж великого значення надавалося іграм, фехтуванню, їзді верхи, плаванню, музиці, живопису. Вивчалися давні мови, римська і грецька літератури, математика, природознавство, астрономія. Виховання базувалося на переконаннях, особистому прикладі вихователів, нагляді за манерами. У навчанні широко використовувалася наочність, стимулювалася творчість. Ця школа утвердилась як зразок для створення нових гуманістичних шкіл у різних країнах Західної Європи.

Еразм Роттердамський (справжнє ім'я Герхард Герхардс) (1469-1536) - видатний нідерландський учений-гуманіст, письменник і педагог. Ратував за вироблення з раннього віку моральності та благочестя. У памфлетах "Похвала глупості" та "Розмови запросто" гостро висміяв середньовічні школи, католицьке духівництво, схоластику, формалізм у навчанні, брутальність учителів. Уважав, що навчати потрібно енергійно. Навчання для дітей повинно бути легким, приємним, розвиваючим їх активність і самостійність. Його книга "Молодим дітям наука" містить до 600 правил, згідно з якими підростаючій людині слід організовувати своє життя.

Франсуа Рабле (1494-1553)- французький письменник, педагог-гуманіст, висвітлив своє розуміння педагогіки Відродження. У романі "Гаргантюа і Пантагрюель", якого із захопленням читали в Західній Європі, розповідає, як король запросив для виховання свого сина Гаргантюа учених-схоластів, які примушували іменитого учня зазубрювати все напам'ять. Той вивчив деякі схоластичні книги так, що міг переказувати їх від початку до кінця, через що тільки отупів. Тоді батько-король прогнав схоластів і запросив учителя-гуманіста, який усе змінив. Гаргантюа почав займатися фізичними вправами, послідовно вивчати науки, прогулюватися в поля, ліси, збирати рослини для гербарію, вечорами спостерігати за зірками, вчитися співати і грати на кількох музичних інструментах. Навчання тісно пов'язувалося з життям. Колишній "зубрьоха" відчув радість навчання і життя.

Мішель Монтень (1553-1592) - французький мислитель-гуманіст, представник скептицизму. У своєму головному творі досліди" виступив проти схоластичного навчання. Обстоював розвиток у дітей критичного мислення. Закликав до їх всебічного розвитку, до широкого зв'язку навчання з життям. Вважав, що учень повинен учитися "у всякого, кого б він не зустрів - пастуха, каменяра, перехожого; треба використати все і взяти від кожного за його можливостями". Тільки так, на його думку, можна пізнати таємницю людського життя і щастя.