47. Галицьке відродження. «Руська трійця».

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження. Породжене в добу романтизму, воно мало виразний слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва.

Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

48. Кирило-Мефодіївське товариство.

Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху. Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів»^[1]. Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України^[1].

 історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість

49. Особливості романтизму в українській художній культурі.

. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі

та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм

відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів,

зокрема українського. Український

романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській

літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і

травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом

поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань

російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на

утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в

російській і польській літературах. В російській літературі провідними

представниками української школи були не тільки захоплені українською

екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К.

Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали

російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М.

Гоголь).