Список рекомендованої літератури а. Нормативні акти

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 2В червня 1996 р. // ВВРУ. -1996. - № ЗО.

Кодекс Украины об административных правонарушениях. - К., 1993, с изменениями и дополнениями.

Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. //ВВРУ 1993.-№43.

Б. Навчальна література

Основи держави і права: Навчальний посібник / За ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника. - К.: Либідь, 2001. - С. 159-168.

Правознавство: Навчальний посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. -К.: Юрінком Інтер, 2006.

Адміністративне право України: Підручник / За ред. В.К. Колпакова. -К.: Юрінком Інтер, 2005.

Пахомов І.М. Чи потрібна поспішність у реформуванні адміністрати­вного права // Право України. - 2006. - № 2.

Административное право УкраиньІ: Учебник /Под ред. Н.И. Даниль-кевича. - Днепропетровск: Арт-Пресс, 2007.

Основи правознавства: Навч. посібн. / За ред. С.В. Ківалова, М.П.Орзіх. - 2 вид., вилр. і доп. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2006.

ОсновьІ правоведения УкраиньІ / С.В. Кивалов, П.П. Музьіченко, Н.Н.Крестовская, А.Ф. Крьіжижановский. - X.: Одиссей, 2008.

Розділ 3. Цивільне право

Тема 1. Загальні положення цивільного права України Питання

1. Поняття цивільного права, його предмет, метод і система.

2. Джерела цивільного права.

3. Цивільне правовідношення, його елементи.

4. Юридичні факти; угоди та їх характеристика.

5. Позовна давність.

1. Цивільне право являє собою галузь права, предметом якої е май­нові та особисті немайнові відносини в суспільстві. Майнові відносини яв­ляють собою суспільні відносини виробничого, економічного характеру. Ці відносини пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням май­ном, а також переходом майна від однієї особи до іншої.

Цивільне право регулює також особисті немайнові відносини, пов'я­зані з майновими відносинами, і відносини в сфері інтелектуальної влас­ності (авторське, патентне право, право на відкриття.) Крім цих відносин, цивільне право регулює також особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими: право на честь, гідність і ділову репутацію громадян і організа­цій.

У основі методу цивільно-правового регулювання лежить юридична рівність учасників цивільно-правових відносин.

Таким чином, цивільне право - це галузь права, яка регулює на за­садах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини, пов'я­зані і не пов'язані з майновими.

Система цивільного права являє собою єдність і розмежування вза­ємопов'язаних цивільно-правових інститутів. Інститутом права є відособлена сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини. Система цивільного права передбачає об'єднання цивільно-правових норм в окремі інститути і поділ останніх на загальну і особливу частини.

Загальну частину складають норми, що визначають завдання цивільного законодавства; коло регульованих ним відносин; підстави виник­нення цивільних прав і обов'язків;, способи захисту прав; правове поло-суб'єктів цивільного права; норми, що відносяться до угод, представництва та ін.

Особлива частина охоплює цивільно-правові інститути, норми яких регулюють окремі групи відносин, наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право тощо.

Норми права власності регулюють відносини з володіння, користування й розпорядження майном, а також забезпечують рівні умови захисту всіх форм власності (приватної, колективної, державної).

Норми зобов'язального права регулюють суспільні відносини з приводу передачі майна, сплати грошей, виконання робіт, надання послуг та (й , надаючи одній стороні цих відносин право вимагати від іншої здійснен­ня повної дії або утримання від дії.

Норми спадкового права регулюють суспільні відносини у зв'язку з переходом майна спадкодавця до спадкоємця.

2. Джерелами цивільного права є нормативні акти, в яких юридичне закріплені цивільно-правові норми. Сукупність цих актів являє собою цивільне законодавство. Конституція України є основним законом держави, має вищу юридичну силу, закріплює права, свободи, обов'язки громадян, право власності та інші майнові права.

Цивільний кодекс України - систематизований законодавчий акт, регулюючий майнові та особисті немайнові відносини, пов'язані та непов'язані з майновими.

До джерел цивільного права потрібно віднести і конкретні закони – “Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про власність", "Про господарські товариства" та ін., норми яких регулюють відповідні цивільно-правові відносини.

Як джерела цивільного права можуть виступати підзаконні нормативні акти: постанови Верховної Ради, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів, акти місцевих державних адміністрацій, рішення органів регіонального і місцевого самоврядування, локальні нормативні акти (накази, положення, інструкції).

3. Цивільне правовідношення являє собою юридичний зв'язок між учасниками урегульованого цивільним правом відношення.

Цивільне правовідношення складається з суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (громадяни, підприємства, установи, організації). У деяких випадках як суб'єкт цих правовідносин може виступати і держава.

Об'єктом цивільного правовідношення визнається те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право і відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу конкретної особи.

Цивільні правовідносини можуть мати об'єктами: речі; дії, наприк­лад, вплив на яку-небудь річ (переміщення вантажів за договором переве­зення); результати духовної та інтелектуальної творчості (твори літерату­ри, науки та мистецтва, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, наукові відкриття); особисті немайнові блага (ім'я, честь, гідність, таємниця листу­вання і т.ін.).

Зміст цивільного правовідношення являє собою сукупність суб'єк­тивних прав і обов'язків учасників даного правовідношення.

Суб'єктивне цивільне право - надана суб'єктові законом можливість певної поведінки, а також можливість вимагати відповідної поведінки від іншої особи. Суб'єктивне право нерозривно пов'язане з відповідним йому обов'язком. Так, для здійснення громадянином права приватної власності на житловий будинок необхідно, щоб інші особи були зобов'язані не пере­шкоджати власникові володіти, користуватися і розпоряджатися цим май­ном.

Цивільні правовідносини не виникають, не змінюються і не припи­няються самі собою, їм повинні передувати певні юридичні факти.

4. Юридичними фактами називаються конкретні обставини, з якими закон пов'язує настання певних правових наслідків (наприклад, з фактом народження людини пов'язується виникнення у неї правоздатності; після досягнення 18 років, а також з моменту укладення шлюбу громадянин отримує повну дієздатність). Юридичні факти поділяються на дії та події. Саме вони є підставою виникнення відповідних цивільних прав і обов'язків (ст. 4 ЦК).

Юридичні дії, що є актами поведінки осіб, можуть бути правомірними або неправомірними. Правомірні дії відповідають нормам права, спрямо­вані на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків. Юридичний вчи­нок - правомірна дія суб'єкта, яка здійснюється без наміру викликати пра­вові наслідки (створення літератури, мистецтва). Неправомірні (протипра­вні) - суперечать нормам права та інтересам суспільства.

Юридичні події - обставини, які виникають незалежно від волі людей (стихійне лихо - повінь, землетрус).

Угоди - правомірні дії фізичних або юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Через угоди виявляється волевиявлення однієї, двох або декількох сторін, що дозволяє їх розмежовувати на односторонні (заповіт), двосторонні (дого­вір) і багатосторонні (продаж будівлі з публічних торгів).

Угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій або нотаріальній). Усну форму мають угоди при самому їх укладенні (наприк­лад, договір роздрібної купівлі-продажу), угоди між громадянами на суму до 100 грн. та ін. У письмовій формі повинні укладатися угоди державних та інших громадських організацій між собою та з громадянами; угоди гро­мадян між собою на суму понад 100 грн.; інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає дотримання письмової форми (ст. 44 ЦК). У передбачених законом випадках обов'язково потрібне нотаріальне посвід­чення угоди. Так, договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений (ст. 227 ЦК). Підлягає також нотаріальному посвідченню і договір дарування на суму понад 500 грн., а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 грн, (ст. 244 ЦК). Недійсними визнаються угоди:

1. такі, що не відповідають вимогам закону (ст. 48 ЦК);

2. укладені з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства (ст. 49 ЦК);

3. угоди юридичної особи, що суперечать її цілям (ст. 50 ЦК);

4. укладені неповнолітнім, який не досяг п'ятнадцяти років (ст. 51 ЦК), та віком від 15 до 18 років (ст. 53 ЦК);

5. укладені громадянином, визнаним недієздатним (ст. 52) або обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами (ст. 54);

6. укладені особою, не здатною розуміти значення своїх дій (ст. 55);

7. укладені внаслідок помилки (ст. 56), обману, насильства, погрози, зловмисного погодження представника однієї сторони з іншою або внаслі­док збігу тяжких обставин (ст. 57);

8. укладені без наміру створити юридичні наслідки (видимість розділу майна);

9) укладені з метою прикриття іншої угоди (удавані).

Наслідки визнання угоди недійсною:

1) повернення сторонами одна одній всього отриманого за угодою, (при неможливості повернути отримане в натурі - повинні відшкодувати його вартість в грошах, тобто допускається двостороння реституція - відновлення сторін в первинний стан);

2) повернення майна тільки одній стороні (потерпілій), а винна сторона втрачає право на отримання майна назад, воно стягається в доход держави - одностороння реституція (наприклад, у разі визнання недійсності угоди, укладеної внаслідок обману, насильства, погрози);

3) отримане за угодою з обох сторін стягається в доход держави - реституція не допускається (наприклад, угода укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства).

5. Вступаючи у цивільно-правові відносини, сторони повинні не тіль­ки виконувати свої обов'язки, але й мати можливість захищати свої права. Норми цивільного права визначають строки, протягом яких можна захисти­ти порушене право, звернувшись до суду, господарського або третейсько­го суду з позовом. Строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене, називається позовною давністю (ст. 71 ЦК). На ряд вимог стро­ки позовної давності не поширюються, наприклад, вимоги державних орга­нізацій про повернення державного майна з незаконного володіння, вимоги вкладників про видачу внесків, внесених в Ощадбанк.

Цивільне законодавство встановлює два види строків позовної дав­ності: загальні й скорочені.

Загальні строки позовної давності як для фізичних, так і для юриди­чних осіб складають 3 роки.

Для окремих видів вимог встановлюються скорочені строки позов­ної давності - 6 місяців. Такий строк діє для позовів: про стягнення не­устойки (штрафу, пені); про недоліки проданих речей (ст. 237 ЦК); випливаючих з постачання неякісної та некомплектної продукції (ст. 249 ЦК); про« недоліки виконаної роботи (ст. 343, ст. 350 ЦК). Скорочений строк позовної давності в один рік встановлюється для вимог про спростування відомостей, що порочать честь, гідність або ділову репутацію та не відповідають дійсності (ст. 7 ЦК). Для позовів по перевезеннях встановлений строк два місяці (ст. 366 ЦК).

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення пра­ва на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися І про порушення свого права (ст. 76 ЦК).

Строки позовної давності можуть припинятися, перериватися і відновлюватися. Припинення строків позовної давності можливе за таких обставин:

1. якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна та непе­реборна при даних умовах подія (нездоланна сила - стихійне лихо, війсь­кові дії і т.ін.);

2. якщо законодавством встановлена відстрочка виконання зобов'я­зань (мораторій);

3. якщо позивач або відповідач знаходяться в складі Збройних Сил України, переведених на військовий стан (ст. 78 ЦК).

Перебіг строку позовної давності переривається пред'явленням по­зову в установленому порядку або визнанням боргу.

Після перерви перебіг строку позовної давності починається знов, а час, що минув до перерви, не зараховується до нового строку. Однак пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебіг строку позовної давності. Відновлення позовної давності можливе в тому випадку, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку, і в цьому ви­падку порушене право підлягає захисту.