Тема 5. Робочий час і час відпочинку Питання

Поняття і нормативи робочого часу.

Ненормований робочий день, понаднормова робота.

Поняття і види часу відпочинку.

Щорічні відпустки і порядок їх надання.

1. Робочий час і час відпочинку в трудовому законодавстві України є найважливішими правовими категоріями. Це пояснюється тим, що регла­ментація робочого часу в чинному законодавстві виступає як одна з гаран­тій забезпечення права на відпочинок. Так, стаття 50 КЗпП України визна­чає нормальну тривалість робочого тижня, яка не може перевищувати 40 годин на календарний тиждень. Це означає, що із загального тижневого балансу часу (168 годин) тільки 40 годин зазнають певної правової регла­ментації і є робочими.

Робочий час в сучасних умовах можна визначити як час, встановле­ний законом або колективним договором, а також угодою сторін трудового договору на підставі закону, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати свою трудову функцію.

Дане визначення поняття робочого часу свідчить про те, що праців­ник зобов'язаний виконувати свою трудову функцію протягом нормативів робочого часу. Норматив робочого часу являє собою встановлену зако­ном або на його підставі норму постійної тривалості робочого часу, що під­лягає безпосередньому дотриманню протягом певного календарного пері­оду. Такими нормативами робочого часу є: робочий день, робочий тиждень і похідні від них - робоча зміна, робочий місяць, робочий рік та інші.

Робочим днем визнається встановлена законом тривалість праці працівника в межах календарної доби. Законом від 7 травня 1960 року встановлений робочий день тривалістю не більше 7 годин. Від робочого дня, як встановленої законом щоденної тривалості робочого часу, необхід­но відрізняти робочу зміну. Робоча зміна - передбачена в порядку локаль­ного регулювання відповідно до норми робочого часу облікового періоду тривалість праці працівника протягом доби. Тривалість зміни може бути більше або менше встановленої законом тривалості робочого дня, але в середньому за обліковий період повинна відповідати його нормі.

Робочий тиждень як режим робочого часу виражається в кількості робочих і вихідних днів у календарному тижні. Існують два режими робочо­го тижня: п'ятиденний з двома вихідними днями і шестиденний з одним ви­хідним днем.

Під робочим місяцем і робочим роком розуміється нормальне число робочих годин, що доводяться на даний календарний період.

У законодавстві нерідко замість тривалості робочого дня і робочого тижня скорочено вживається узагальнююча категорія "тривалість робочого часу". КЗпП України передбачає три види робочого часу:

нормальна тривалість робочого часу;

скорочена тривалість робочого часу;

неповний робочий час.

Нормальна тривалість робочого часу - це загальновстановлена тривалість робочого часу на конкретному підприємстві для всіх працівників, зайнятих на роботах із звичайними нормальними умовами праці. Такою загальновстановленою тривалістю робочого часу є 7-годинний робочий день і 40-часовий робочий тиждень або інша тривалість робочого часу, ви­значена в колективному договорі конкретного підприємства.

Скорочена тривалість робочого часу - такий вид робочого часу, тривалість якого внаслідок спеціальної норми закону менше встановленої норми тривалості робочого часу і встановлюється законом в залежності від суб'єктів трудового правовідношення або від умов праці. Скорочена трива­лість робочого часу встановлюється без зменшення заробітної плати. Так, скорочена тривалість робочого часу для працівників у віці від 18-ти до 18-ти років встановлена в кількості - 36 годин на тиждень, для осіб у віці від 15-ти до 16-ти років (для учнів від 14-ти до 15-ти років, працюючих в період канікул) - 24 години на тиждень. Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу не може перевищу­вати 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, що дають право на скорочену тривалість робо­чого часу, затверджується в порядку, визначеному законодавством.

Підприємства і організації за рахунок власних коштів можуть встано­влювати скорочену тривалість робочого часу для жінок, що мають дітей у віці до 14-ти років або дитину-інваліда (ст. 51 КЗпП).

Неповний робочий час - це такий вид робочого часу, тривалість яко­го в порівнянні зі встановленою законом нормальною і скороченою трива­лістю зменшена за згодою працівника і власника або уповноваженого ним органу. Він виступає як додаткова гарантія реалізації права на працю тієї категорії громадян, які внаслідок об'єктивних причин не можуть працювати на умовах нормальної тривалості робочого часу. Домовленість про роботу з неповним робочим днем або неповним робочим тижнем може бути дося­гнута як при прийомі на роботу, так і згодом. Однак власник (або уповно­важений ним орган) зобов'язаний встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень на прохання вагітної жінки, жінки, що має дити­ну у віці до 14-ти років або дитину-інваліда, а також жінки, яка має на піклу­ванні хворого члена сім'ї (відповідно до медичного висновку) або здійснює за ним догляд. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за со­бою яких-небудь обмежень обсягу трудових прав працівників. Оплата праці в цих випадках здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або в за­лежності від виконаної роботи (ст. 56 КЗпП).

2. В основі правового регулювання робочого часу лежить робочий час встановленої законом тривалості або, в межах закону, встановленої колективним договором тривалості. Однак, у деяких випадках законодавс­тво допускає відхилення від нормального робочого часу у бік його збільшення. До числа таких відхилень, передусім, відносяться: ненормований робочий день і понаднормова робота.

Відповідно до чинного трудового законодавства ненормований робочий день не є особливою нормою робочого часу. Це час нормальне тривалості, при якому законодавець допускає для певної категорії працівників здійснення своєї трудової функції понад загальновстановлені норми За суб'єктивним складом встановлення ненормований робочий день пов'язаний з певним переліком, який додається до колективного договору конкретного підприємства. Основною формою компенсації перероблення при ненормованому робочому дні є надання додаткової відпустки (ст. 76 КЗпП України). Ненормований робочий день, як правило, встановлюється, окремим категоріям керівників, службовців і фахівців, працюючих в умовах, коли час їх праці не піддається точному обліку і лише як виняток може бути встановлений водіям легкових автомобілів (крім таксі). Водіям легкових ; автомобілів, працюючим в умовах ненормованого робочого дня, крім додаткової відпустки, встановлюється ще і додаткова грошова винагорода.

Наступним відхиленням від нормальної тривалості робочого часу понаднормова робота.

У відповідності до ст. 62 КЗпП України, понаднормові роботи, правило, не допускаються. Власник або уповноважений ним орган може застосувати понаднормові роботи лише у виняткових випадках, передба­чених законодавством:

при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також для запобігання стихійному або суспільному лиху, виробничій аварії і не­ гайному усуненню їх наслідків;

при проведенні суспільно-необхідних робіт з водопостачання, га­зопостачання, опалювання, освітлення, каналізації, транспорту, зв'язку для усунення випадкових і непередбачених обставин, які порушують правильне їх функціонування;

при необхідності закінчити розпочату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин або випадкової затримки за технічними умовами ви­робництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може привести до псування або загибелі державного або суспі­льного майна, а також у разі термінового ремонту машин, станків або іншого обладнання, коли несправність їх викликає припинення робіт для значного числа працюючих;

при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого состава і скупчення вантажів в пунктах відправлення і призначення;

для продовження роботи при нез'явленні змінника, коли робота не допускає перерви.

Дозволяючи залучення працівників до понаднормових робіт у деяких виняткових випадках, законодавство разом з тим обмежує їх шляхом:

закріплення вичерпного переліку підстав застосування понаднор­мових робіт (ст. 62 КЗпП України),

обмеження кола працівників, що залучаються до понаднормових робіт. У жодному випадку не можна залучати до понаднормових робіт: ва­гітних жінок, а також жінок, що мають дітей у віці до 3-х років; осіб молодше 18-ти років; працівників, що навчаються в загальноосвітніх школах і профе­сіонально-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять. Жінки, що мають дітей у віці від 3-х до 14-ти років або дитину-інваліда, мо­жуть залучатися до понаднормових робіт тільки з їх згоди. Інвалідів дозво­ляється залучати до понаднормових робіт лише з їх згоди і при умові, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП України).

покладання на власника або уповноважений орган обов'язку отримання попередньої згоди профспілкового органу на проведення по­наднормових робіт (ст. 64 КЗпП України);

встановлення граничної кількості таких робіт (ст. 65 КЗпП Украї­ни). Понаднормові роботи не повинні перевищувати для кожного працівни­ка чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.

3. Конституція України (ст. 45) і Кодекс законів про працю України в числі основних трудових прав працівників передбачають право на відпочи­нок. Таке право забезпечується, з одного боку, законодавчим обмеженням тривалості робочого часу, з іншого, - чіткою регламентацією видів часу від­починку і порядку їх надання.

Законодавство про працю розрізнює такі види часу відпочинку:

перерви протягом робочого дня;

щоденні перерви в роботі;

щотижневі вихідні дні;

святкові дні;

щорічні відпустки.

Перерви протягом робочого дня з урахуванням призначення і право­вого режиму бувають двох видів: перерви для відпочинку і харчування, які не включаються до робочого часу, і додаткові перерви для деяких катего­рій працівників, що зараховуються до робочого часу.

Протягом робочого дня працівникам повинна бути надана перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин (ст. 66 КЗпП України). Конкретна тривалість перерви встановлюється правилами внут­рішнього трудового розпорядку. Перерва повинна надаватися, як правило, через чотири години після початку роботи. Працівники використовують пе­рерву для відпочинку та харчування на свій розсуд. У цей час вони мають право відлучатися з місця виконання роботи.

При роботах, що не допускають перерви (наприклад, ливарні і про­катні цехи), працівники отримують можливість харчуватися протягом робо­чого часу.

Окремим категоріям працівників надаються додаткові перерви під час робочого дня, які включаються до робочого часу і регулюються спеці­альними нормативними актами:

1) перерви для відпочинку при вантажно-розвантажувальних робо­тах;

перерви на роботах зі шкідливими умовами праці;

перерви на фізкультурні паузи або для виробничої гімнастики;

перерви для обігрівання;

перерви для годування дитини;

в інших випадках, передбачених законодавством.

Щоденний відпочинок - це перерва в роботі після закінчення робочої зміни і до її початку в наступний робочий день. Тривалість щоденного від­починку залежить від тривалості робочої зміни і режиму роботи. За загаль­ним правилом тривалість щоденного відпочинку повинна складати разом з часом обідньої перерви не менше подвійної тривалості роботи в попере­дній робочий день (ст. 59 КЗпП України).

При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихі­дних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. За загальним правилом щотижневий день відпочинку при шестиден­ному робочому тижні надається всім працівникам підприємства в один за­гальний вихідний день - неділю. Однак, на безперервно діючих або пра­цюючих в недільні дні підприємствах працівникам може надаватися що­денний день відпочинку і в інші дні тижня.

Тривалість щотижневого відпочинку обчислюється з моменту закін­чення роботи напередодні вихідного дня і до початку роботи в наступний день після вихідного дня і повинна бути не менше 42 годин (ст. 70 КЗпП України).

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається у виняткових випадках, перерахова­них у ст. 71 КЗпП України. Така робота може бути компенсована за згодою сторін наданням іншого дня відпочинку або в грошовій формі в подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП України).

Згідно зі ст. 73 КЗоТ України, робота на підприємствах, установах, організаціях не проводиться у наступні святкові і неробочі дні:

1 січня - Новий рік;

7 січня - Різдво Христове;

8 березня - Міжнародний жіночий день;

1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;

9 травня - День Перемоги;

28 червня - День Конституції;

24 серпня - День незалежності України;

Робота також не проводиться у дні релігійних свят:

7 січня - Різдво Христове;

один день (неділя) - Великдень;

один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних общин інших (неправославних) конфесій, за­реєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій на­дає особам, що сповідають відповідні релігії, до трьох днів відпочинку про­тягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням цих днів.

Робота в святкові і неробочі дні компенсується у відповідності зі ст. 107 КЗпП України.

4. Одним з видів часу відпочинку є відпустка. Державні гарантії і від­носини, пов'язані з відпустками, регулюються Конституцією України, Зако­ном про відпустки, Кодексом законів про працю України та іншими закона­ми і нормативно-правовими актами України.

Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових правовідносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також працюючі за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні гро­мадяни і особи без громадянства, які працюють на Україні, мають право на відпустку нарівні з громадянами України.

Щорічна відпустка - це встановлена законом кількість календарних днів в році безперервного відпочинку, що надається працівнику із збере­женням заробітної плати і місця роботи.

Згідно із законом України від 15.11.1996 р. "Про відпустки" встанов­лені такі види відпусток:

щорічні відпустки (основна відпустка; додаткова відпустка за ро­боту із шкідливими і важкими умовами праці; додаткова відпустка за особ­ливий характер роботи; інші додаткові відпустки, передбачені законодавс­твом);

додаткові відпустки в зв'язку з навчанням;

творчі відпустки - для завершення наукової роботи (дисертації, підручника і т.д.);

соціальні відпустки (відпустка по вагітності і родах; відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; додаткова відпуст­ка працівникам, що мають дітей);

відпустки без збереження заробітної плати.

Тривалість відпусток обчислюється в календарних днях. Святкові і неробочі дні (стаття 73 КЗпП України) при визначенні тривалості відпусток не враховуються.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менше 24-х календарних (15 робочих) днів за відпрацьований робочий рік, що обчислюється з дня укладення трудового договору. Для деяких катего­рій працівників законодавством встановлена інша тривалість щорічної ос­новної відпустки:

для осіб молодше 18 років - 31 календарний день;

для інвалідів І і II групи - ЗО календарних днів, а для інвалідів III групи - 26 календарних днів;

для керівних, педагогічних, науково-педагогічних працівників освіти і наукових працівників - 56 календарних днів.

Щорічна відпустка за бажанням працівника може бути поділена на частини при умові, що основна безперервна частина повинна бути не ме­нше 14 календарних днів.

Право на оплачувану щорічну відпустку за перший рік роботи вини­кає після закінчення 6 місяців роботи. До закінчення вказаного строку від­пустка може бути надана у випадках, передбачених законодавством. На­приклад, вагітним жінкам відпустка приурочується до відпустки по вагітнос­ті і родах і т.ін. Подальші щорічні відпустки визначаються графіком. Ці графіки встановлює власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом.

Щорічна відпустка повинна надаватися щорічно у встановлений строк. Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім ви­падків звільнення працівника, який не використав відпустку. У виняткових випадках, коли надання відпустки працівнику в поточному році може не­сприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, устано­ви, організації, допускається із згоди працівника і за погодженням з проф­спілковим комітетом підприємства, установи, організації перенесення від­пустки на наступний робочий рік.

Нарівні із щорічною основною відпусткою працівникам може бути надана і додаткова відпустка.

Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, що виконують роботи, пов'язані з негативним впливом на здоров'я шкідли­вих виробничих чинників, у відповідності зі Списком виробництв, цехів, професій і посад, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Право на щорічну додаткову відпустку мають працівники, трудова ді­яльність яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним і інтелектуаль­ним навантаженням (тривалістю до 35 календарних днів), а працівникам з ненормованим робочим днем надається додатково 7 календарних днів. Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним або трудовим договором в залежності від часу зайнятості працівника на даних роботах.

Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надава­тися одночасно із щорічною основною відпусткою або окремо від неї. За­гальна тривалість щорічних основної і додаткової відпусток не повинна пе­ревищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних роботах, - 69 календарних днів.

Чинне законодавство про працю реалізовує два види відпусток без збереження заробітної плати, які відрізняються один від одного за право­вим режимом їх надання.

Перший вид відпусток без збереження заробітної плати пов'язаний з правом, але не обов'язком власника або уповноваженого ним органу на­дання таких відпусток. До таких відносяться відпустки, що надаються в по­рядку, передбаченому ст. 84 КЗпП України, коли внаслідок сімейних обста­вин та інших поважних причин працівникові за його заявою може бути на­дана власником або уповноваженим ним органом відпустка без збережен­ня заробітної плати. Тривалість такої відпустки повинна бути обумовлена угодою сторін, але не більше 15 календарних днів на рік.

Другий вид відпусток без збереження заробітної плати надається в обов'язковому порядку за бажанням працівника в наступних випадках (ст. 25 Закону України "Про відпустки"):

1) матері або батькові, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальній установі), що мають двох і більше дітей у віці до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

2) чоловікові, дружина якого знаходиться в післяпологовій відпустці,

- тривалістю до 14 календарних днів;

особам, що одружуються, - тривалістю до 10 календарних днів;

особам, що мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною,

- тривалістю до 21 календарного дня щорічно;

5) пенсіонерам за віком і інвалідам III групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно і таке інше.