Тема 10. Спадкове право Питання

1. Поняття спадкового правонаступництва.

2. Основні поняття спадкового права.

3. Спадкування за законом.

4. Спадкування за заповітом.

5. Прийняття спадщини і відмова від неї.

1. Під спадкуванням розуміється перехід майнових і деяких особис­тих немайнових прав і обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у встановленому законом порядку. Успадкування виникає як у разі смерті громадянина, так і у разі визнання його померлим у судовому порядку.

Смерть припиняє лише ті відносини, які обумовлювалися особисти­ми якостями померлого. Це стосується, передусім, особистих немайнових прав і обов'язків, їх, як правило, не можна відділити від конкретної особи і передати комусь іншому. Прикладом можуть служити обов'язки громадянина за трудовим договором, автора - за видавничим і сценарним догово­рами, обов'язки аліментного характеру, по відшкодуванню шкоди та ін.

У разі смерті до спадкоємців переходять не які-небудь окремі права і обов'язки, а весь їх комплекс. Спадкоємець не може прийняти тільки час­тину прав, а від інших відмовитися. Якщо спадкоємець прийняв якесь конк­ретне право, він вважається автоматично таким, що прийняв і всі інші пра­ва і обов'язки померлого, в тому числі й ті, про які йому не було раніше ві­домо. Тому спадкування являє собою загальне або універсальне правонаступництво.

Універсальне спадкове правонаступництво є безпосереднім, оскіль­ки права і обов'язки переходять від однієї особи до іншої без участі третьо­го суб'єкта.

Спадкове право (або право спадкування) вживається в двох значен­нях: об'єктивному і суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність норм, регулюючих процес переходу прав і обов'язків померлого громадя­нина до інших осіб. У цій якості спадкове право стає правовим інститутом. У суб'єктивному значенні - це міра можливої поведінки конкретної особи, тобто спадкоємець як уповноважена особа має право прийняти спадщину або відмовитися від неї. Усі треті особи не повинні йому перешкоджати.

Значення спадкового права визначається його найтіснішим зв'язком з правом власності громадян. З одного боку, спадкування дозволяє реалі­зувати правомочність розпоряджатися своїм майном, а з іншого - є однією з підстав виникнення права власності.

2. Суб'єктами спадкового правонаступництва є спадкодавці та спад­коємці.

Спадкодавець - це особа, майно якої після її смерті переходить до інших осіб. Спадкодавцем може бути тільки громадянин. Оскільки підста­вою спадщини є факт смерті людини, а не волевиявлення, спадкодавцем може бути і неповнолітній, і недієздатний громадянин. Спадкодавцем може бути іноземець і особа без громадянства.

Спадкоємці - особи, до яких переходить майно спадкодавця. Успад­ковувати може будь-який суб'єкт цивільного правовідношення: громадяни, в тому числі іноземці, особи без громадянства, юридичні особи і держава.

Громадяни визнаються спадкоємцями, якщо вони перебували в жи­вих до моменту смерті спадкодавця. Нарівні з цим закон (ст. 527 ЦК Украї­ни) визнає спадкоємцями і осіб, що ще не народилися до дня відкриття спадщини. Цими особами при спадкуванні за законом є діти спадкодавця, що були зачаті за його життя, а народилися після його смерті.

Чинне законодавство перелічує категорії осіб, які позбавляються права спадкування внаслідок своєї негідної поведінки відносно спадкодав­ця або інших спадкоємців (ст. 528 ЦК). До них відносяться:

1. громадяни, які своїми протизаконними діями умисно позбавили життя спадкодавця або будь-кого зі спадкоємців або здійснили замах на їх життя. Дана категорія осіб не може успадковувати ані за законом, ані за заповітом.

2. батьки, після смерті дітей, відносно яких вони були позбавлені батьківських прав і не відновлені в них на момент відкриття спадщини;

3. батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання по­кладених ні них законом обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Потрібно мати на увазі, що у другому і третьому випадках мова йде лише про заборону спадкування за законом. Оскільки заповідати майно можна будь-якій особі, спадкування за заповітом в подібних ситуаціях не виключається.

Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом.

Держава може бути спадкоємцем як за законом, так і за заповітом, може бути спадкоємцем всього майна або його частини. Це стає можливим у таких випадках:

1. якщо майно заповідалося державі;

2. якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за запо­вітом;

3. якщо усі спадкоємці позбавлені заповідачем права спадкування;

4. якщо жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини.

Під відкриттям спадщини розуміється виникнення спадкового правовідношення при настанні певних юридичних фактів; а) смерті громадя­нина, 6) оголошення судом безвісно відсутнього громадянина померлим. Підставою спадкування служить заповіт або закон (ст. 524 ЦК).

Часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця або дата набуття чинності рішення суду про визнання безвісно відсутньої осо­би померлою. Якщо суд визнає днем смерті громадянина день його пере­дбачуваної загибелі, то в цей день спадщина вважається такою, що від­крилася (ст. 21, 525 ЦК).

Місцем відкриття спадщини вважається останнє постійне місце про­живання спадкодавця. При невідомості постійного місця проживання (ПМП) спадкодавця спадщина відкривається в місці знаходження спадкового майна або основної його частини (ст. 526 ЦК).

Місце відкриття спадщини може не співпадати з місцем смерті, якщо громадянин помер, знаходячись в санаторії, у службовому відрядженні, під час прямування залізницею і т.п. Державні нотаріальні контори за місцем відкриття спадщини приймають заяви спадкоємців про прийняття спадщи­ни або про відмову від неї, видають їм свідоцтва про право на спадщину.

Охорона спадкового майна проводиться нотаріальною конторою за місцем відкриття спадщини, а в місцевостях, де її немає, - виконавчим ко­мітетом місцевої ради. Охоронні заходи мають на меті попередити заги­бель, псування, розкрадання майна, а також його приховування спадкоєм­цями або сторонніми особами.

Охорона спадкового майна продовжується до прийняття спадщини всіма спадкоємцями, а якщо вона ними не прийнята - до закінчення строків для прийняття спадщини.

Спадкова маса (спадкове майно, спадщина) є однією з найважливі­ших категорій спадкового права, під якою розуміється сукупність майнових прав і обов'язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців у встановле­ному законом порядку.

Серед майнових прав, що переходять у спадок, потрібно передусім назвати право власності на предмети домашнього побуту, особистого користування, підсобне господарство, житловий будинок і трудові заоща­дження. Зараз коло об'єктів спадкового правонаступництва розширяється, зокрема, за рахунок індивідуальних і сімейних підприємств, що належать громадянам, та інших майнових комплексів, акцій та інших цінних паперів і т.п.

Предмети звичайної домашньої обстановки і побуту становлять особливу частину спадщини. Вони переходять до спадкоємців за законом, що проживали спільно зі спадкодавцем до його смерті не менше одного року, незалежно від їх черги і спадкової частки (ст. 533 ЦК).

Особливу групу обов'язків складають грошові та інші борги, що пе­реходять у спадок. Спадкоємець, що прийняв спадщину, несе обмежену відповідальність по боргах спадкодавця: він відповідає лише в межах дійс­ної вартості майна, що перейшло до нього. Якщо спадкоємцем стає дер­жава, то вона відповідає за боргами на тих же умовах (ст. 556 ЦК).

3. Спадкування за законом має місце, коли і оскільки воно не змінене заповітом (ст. 524 ЦК). Отже, спадкування за законом відбувається в таких випадках:

1. якщо спадкодавець не залишив заповіту або якщо заповіт визна­но повністю недійсним;

2. якщо заповідалася тільки частина майна або заповіт у певній ча­стині визнано недійсним;

3. якщо призначений в заповіті спадкоємець помер раніше відкриття спадщини або відмовився від її прийняття.

Коло спадкоємців за законом і порядок їх закликання до спадкування визначені законодавцем з урахуванням шлюбних, родинних відносин, фак­тів утримання та інших обставин.

Сутність черговості спадкування полягає в тому, що законні спадко­ємці закликаються до спадкування не одночасно, а послідовно: спочатку успадковують особи, що відносяться до першої черги; якщо хоча б одна з них приймає спадщину, то спадкоємці наступної черги автоматично усува­ються від спадкування.

Спадкоємці другої черги допускаються до спадкування в таких ви­падках:

1. при відсутності спадкоємців першої черги;

2. у разі неприйняття ними спадщини;

3. коли всі спадкоємці першої черги позбавлені заповідачем права спадкування;

4. не мають права успадковувати з підстав, вказаних у законі.

У межах кожної черги законні спадкоємці закликаються одночасно і ділять спадщину між собою порівну. Виняток складають предмети звичай­ної домашньої обстановки та побуту, спадкування яких має певні особли­вості.

Насамперед успадковують діти (в тому числі усиновлені), чоловік і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги нале­жить також дитина померлого, що народилася після його смерті (ч. 1 ст. 529 ЦК).

У основі закликання дітей до спадкування після батьків лежить кров­на спорідненість, тобто походження дітей від даних батьків, що підтвер­джується в установленому законом порядку. Відповідно до сімейно-шлюбного законодавства визнання браку недійсним не впливає на права дітей, що народилися в такому браку, тому після смерті батьків вони є їх спадкоємцями за законом.

Крім того, якщо до спадкування разом з іншими родичами закликає­ться той з подружжя, хто пережив, то спочатку визначається розмір його частки в спільно нажитому під час шлюбу майні, а потім частина майна, що залишилася, ділиться порівну серед спадкоємців за законом, до числа яких входить і той із подружжя, хто пережив.

Усиновлені та їх потомство при спадкуванні після смерті усиновите­ля або його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх потомства. Вони не успадковують за законом після смерті своїх батьків та інших кров­них родичів по висхідній лінії, а також братів і сестер. Той же принцип діє і відносно усиновителів та їх родичів.

Онуки й правнуки за життя своїх батьків до спадкування не заклика­ються. Вони є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, який був би спадкоємцем. Такий порядок на­зивається спадкуванням за правом представництва. Онуки й правнуки спадкодавця ділять порівну між собою ту частку, яка належала б за зако­ном комусь з їх померлих батьків.

У другу чергу успадковують брати і сестри померлого, його дід і баб­ка як з боку батька, так і з боку матері (ст. 530 ЦК). Закон надає однакові спадкові права як повнорідним, так і неповнорідним братам і сестрам. Двоюрідні брати і сестри не є спадкоємцями за законом.

Якщо померлий був народжений в зареєстрованому шлюбі, то після його смерті до успадкування закликаються дід і бабка як з боку матері, так і з боку батька. У тих випадках, коли спадкодавець був народжений від осіб, що не перебували в шлюбі, дід і бабка з боку батька успадковують після смерті онука за умови, якщо батьківство встановлене в передбаченому за­коном порядку.

До числа спадкоємців за законом відносяться непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менш одного року до його смерті. Особливість успадкування даною категорією осіб полягає в тому, що вони не включаються ні до першої, ні до другої черги законних спадко­ємців. Вони успадковують разом зі спадкоємцями тієї черги, яка закликає­ться до спадкування (ст. 531 ЦК).

Такими, що перебувають на утриманні спадкодавця, є непрацездатні особи, що знаходилися на повному утриманні спадкодавця або отримува­ли від нього таку допомогу, яка була б для них основним і постійним дже­релом коштів для існування. Нерегулярна, епізодична допомога не може служити підставою для визнання особи утриманцем.

До непрацездатних потрібно відносити: жінок, що досягли 55, чолові­ків - 60 років, інвалідів І, II та III груп, а також осіб, що не досягли 16 років, а якщо вони навчаються -18 років.

4. Заповіт - це особисте розпорядження громадянина на випадок смерті, зроблене у встановленій законом формі відносно майна, що нале­жить йому.

У заповіті, як в односторонній угоді, виражається воля спадкодавця. Складання заповіту від імені двох осіб, навіть якщо вони подружжя, а також через представника не допускається. Заповідачем може бути тільки діє­здатна особа.

Заповіт складається на випадок смерті та набуває чинності з момен­ту відкриття спадщини, коли вже немає в живих самого спадкодавця. Щоб забезпечити вираження справжньої волі спадкодавця, закон вимагає пев­ної форми заповіту і, крім того, він повинен бути власноручно підписаний заповідачем. Якщо ж заповідач внаслідок фізичних недоліків, хвороби або з інших причин не може власноручно підписати заповіт, він на його прохан­ня може бути підписаний в присутності нотаріуса або іншої посадової осо­би, що здійснює нотаріальні дії, іншим громадянином (рукоприкладачем) з вказівкою причин, з яких заповіт не можна було підписати власноручно. При цьому заповіт не може підписувати особа, на користь якої він зробле­ний (ст. 543 ЦК).

Закон передбачає обов'язкову нотаріальну або прирівняну до неї форму заповіту (ст. ст. 541, 542 ЦК).

Спадкоємцями за заповітом можуть бути особи, названі в заповіті. До їх числа відносяться:

1. спадкоємці за законом, при цьому заповідач не пов'язаний черговістю спадкоємців і може заповідати своє майно спадкоємцеві другої черги навіть при наявності спадкоємців першої черги;

1. інші особи, що не входять в коло спадкоємців за законом;

2. держава або інші громадські організації.

Заповідач може позбавити права спадкування одного, декількох або всіх спадкоємців за законом. Позбавлення права успадкування може бути виражене заповідачем двояким способом: шляхом прямого переліку осіб, яких спадкодавець позбавляє права успадкування, або шляхом умовчання про будь-кого зі спадкоємців. Наприклад, у заповіті сказано, що все майно спадкодавець заповідає дружині. Про дітей він умовчує. З цього слідує, що діти позбавляються права спадкування.

Однак свобода заповіту обмежена встановленням у законі права на обов'язкову частку в спадщині. В інтересах неповнолітніх і непрацездатних спадкоємців закон обмежує свободу заповідальних розпоряджень, встано­влюючи коло так званих необхідних спадкоємців. Згідно зі ст. 535 ЦК непо­внолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатний чоловік або дружина, батьки (усиновителі) та утри­манці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше 2/3 частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом (обо­в'язкова частка).

Згідно із законом заповідач має право залишити в своєму розпоря­дженні майном на випадок смерті заповідальне відказування, тобто покла­сти на спадкоємців обов'язок передати третім особам (отримувачам відка­зування) певне майно або виконати обов'язок майнового характеру (ст. 538 ЦК).

Спадкоємець, на якого заповідачем покладене виконання запові­дального відказування, повинен виконати його лише в межах дійсної вар­тості спадкового майна, що перейшло до нього.

Від заповідального відказування відрізняють особливий вид запові­дального розпорядження - покладання. Згідно зі ст. 540 ЦК заповідач може покласти на спадкоємця виконання яких-небудь дій, спрямованих на здійс­нення якої-небудь загальнокорисної мети.

У відповідності до ст. 536 ЦК заповідач має право указати в заповіті (підпризначити) іншого спадкоємця на випадок, якщо призначений ним спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, що входить або не входить в коло спадкоємців за законом, а також держава або інші організації.

Нотаріально засвідчений заповіт може бути скасований або змінений в будь-який час. Згідно зі ст. 544 ЦК скасувати заповіт повністю або част­ково можна двома способами:

1. складанням нового заповіту, що скасовує повністю попередній;

2. подачею особливої заяви в нотаріальну контору про скасування раніше складеного заповіту без заміни його новим.

5. З дня відкриття спадщини у спадкоємців виникає право спадку­вання. Як таке це не означає, що до цих осіб вже перейшли всі права і обов'язки спадкодавця. Особи, що мають право успадкування, можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї. І прийняття, і відмова від спа­дщини діють із зворотною силою у часі. Це означає, що спадкоємець, що прийняв спадщину, набуває право не тільки на те майно, яке виявилось в наявності в момент прийняття спадщини, але і на все те майно, яке було в наявності в момент відкриття спадщини.

Цивільне законодавство встановлює два способи прийняття спад­щини:

1. фактичний вступ у володіння спадковим майном (вселення в спадковий будинок, користування речами спадкодавця);

2. подача в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини за­ яви про прийняття спадкового майна. Бажання спадкоємця прийняти спадщину підтверджує також заява, подана в нотаріальну контору, про видачу свідоцтва про право успадкування.

За своєю правовою природою прийняття спадщини - одностороння угода з визначеним законом строком виконання. Перебіг даного строку по­чинається з дня відкриття спадщини та дорівнює 6 місяців. За загальним правилом пропуск строку, встановленого для прийняття спадщини, спри­чиняє для спадкоємця втрату права успадкування. Однак за наявності по­важних причин суд може продовжити строк для прийняття спадщини. Спа­дщина може бути прийнята навіть після закінчення встановленого законом строку і без звернення до суду, якщо всі інші спадкоємці, що прийняли спадщину, згодні на це (ст. 550 ЦК). Відповідно до ст. 548 ЦК прийняття спадщини під умовою і з обмовками не допускається.

Можливі випадки, коли спадкоємець, закликаний до спадкування, вмирає услід за спадкодавцем, не встигши прийняти спадщину або відмо­витися від неї. Тоді право на прийняття спадщини померлого спадкоємця переходить до його спадкоємців за законом або за заповітом (ст. 551 ЦК) і може бути здійснено протягом частини строку, що залишилася для при­йняття спадщини. Якщо вона менше трьох місяців, то строк продовжується до трьох місяців. Такий перехід називається спадковою трансмісією.

Спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Подальше скасування заявленої відмови не допускається.

Чинне законодавство дозволяє відмовитися від спадщини на ко­ристь конкретних осіб:

1. законних спадкоємців, причому не має значення черговість їх за­ кликання;

2. спадкоємців за заповітом;

3. держави або окремих громадських організацій.

Не можна відмовитися на користь громадян, позбавлених права ус­падкування і вказаних у законі як негідних (ст. 528 ЦК), а також на користь осіб, позбавлених права успадкування шляхом прямої вказівки на це в тек­сті заповіту.

Відмовитися від прийняття спадщини можуть лише дієздатні спадко­ємці. Обмежено дієздатні особи можуть відмовитися від спадщини із згоди піклувальників, за недієздатних громадян мають право відмовитися їхні опікуни.

Відмова від спадщини тягне ті ж наслідки, що й неприйняття спад­щини, тобто особа, що відмовилася або не прийняла спадщину, згодом не має право на неї претендувати. Під неприйняттям спадщини розуміється таке положення, коли спадкоємець не заявляє про відмову від права ус­падкування і в той же час не здійснює дій, що свідчать про прийняття спа­дщини. Закінчення встановленого строку для прийняття спадщини дає підставу вважати, що такий спадкоємець не бажає бути правонаступником спадкодавця. Частка особи, яка не прийняла спадщину, переходить за правом приросту до інших спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.