Тема 8. Загальні положення про зобов'язання Питання

1. Поняття та підстави виникнення зобов'язань.

2. Поняття та характеристика господарських договорів.

3. Виконання зобов'язань.

4. Способи забезпечення виконання зобов'язань.

5. Відповідальність за порушення зобов'язань.

1. Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, ре­гулюючий відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На від­міну від права власності, яке визначає стан закріпленості майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередкує процес руху майна.

Зобов'язальне право регулюється ЦК України і низкою законів. Зобо­в'язальне право включає в себе загальні положення про зобов'язання і окремі види зобов'язань. У загальних положеннях містяться норми, регу­люючі загальні питання правового регулювання відносин майнового обо­роту (виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, забезпечення вико­нання зобов'язань та ін.). Деякі види зобов'язань містять норми, що відо­бражають специфіку правового регулювання окремих видів зобов'язань. Велика частина цих зобов'язань виникає за бажанням самих учасників угод (купівля-продаж, поставка, підряд, оренда та ін.). Ці зобов'язання називаю­ться договірними. Деякі види зобов'язань виникають поза волею їх учасни­ків, внаслідок настання фактів, передбачених у законі. Ці зобов'язання називаються позадоговірними. Зобов'язання виникають з договору або з ін­ших підстав, вказаних в ст. 4 ЦК України.

Сторони в зобов'язанні називаються боржником і кредитором. Зобо­в'язання - це відношення, внаслідок якого боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вима­гати від боржника виконання його обов'язку.

Характерною особливістю зобов'язального правовідношення є ви­значеність його учасників, яких може бути декілька (як кредиторів, так і бо­ржників), але вони завжди відомі Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми (багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а в двосторонньому - сторони мають і права, і обов'язки.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

2. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки являє собою вид угоди (двосторонньої або багатосторонньої), за­снованої на взаємному волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який до­говір є угодою, але не кожна угода є договором. При цьому найважливішою вимогою є збіг волі сторін відносно прав і обов'язків, виникаючих у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але й узгодженою, тобто співпадати за обсягом і змістом.

Договір - це угода двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договори поділяються на оплатні та безвідплатні. Сплатним вважає­ться той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає у відповідь майнову дію іншої особи. У безвідплатних договорах дії однієї сторони не вимагають взаємного задоволення.

У залежності від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'яз­ки за договором, останні можуть бути консенсуальними і реальними. Консенсуальний - це договір, для укладення якого досить одного погодження сторін. Реальний - це договір, який вважається укладеним не з моменту по­годження сторін, а з моменту здійснення певної дії з передачі майна. На­приклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту, коли сторони домовилися про позику, а з мо­менту, коли позикодавець передав позичальнику певну суму грошей.

Одностороннім є договір, внаслідок якого одна сторона має тільки права, а інша - тільки обов'язки. Двостороннім називається договір, в якому обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. При цьому не треба плутати односторонню угоду з одностороннім договором. Односто­роння угода - результат волевиявлення однієї сторони (наприклад, запо­віт). Односторонній договір виникає внаслідок узгодженого волевиявлення двох сторін і тому завжди є двосторонньою угодою.

Значення договору полягає, передусім, у тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно пов'язані з відносинами власності. Відносно свого майна влас­ник має право здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, най­більше значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової та сільськогосподарської проду­кції, постачання підприємств та інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами й обладнанням, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг в сфері обслуговування - в усьому цьому різ­номанітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів цивільного права. Договір також є найважливішим регулювальником фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права і обов'язки сторін в цьому зобов'язальному правовідношенні. Договір є також найважливі­шим засобом, що дисциплінує цивільний оборот, оскільки покладає відпо­відальність на сторони, які не виконують права і обов'язки, передбачені до­говором.

Уся сукупність умов, які визначають права і обов'язки сторін в зобо­в'язанні, виникаючому з договору, називається змістом договору.

У змісті договору прийнято розрізнювати такі види умов:

1. істотні;

2. звичайні;

3. випадкові.

Істотними називаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу). До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, до до­говору не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Невключення звичайних умов до договору не впливає на його юридичну силу, позаяк в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Випадковими умовами договору визнаються, звичайно, ті, які час­тіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст за згодою сторін.

Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може мати такий вигляд:

1. договори, спрямовані на передачу права власності на річ або права оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі - продажу, поставки);

2. договори, які спрямовані на забезпечення надання іншій особі права користування майном (наприклад, договір оренди);

3. договори з надання послуг (наприклад, договори перевезення, доручення);

4. договори, пов'язані з передачею грошей (наприклад, договори позики, банківської позички);

5. договори про перерозподіл ризику, який виникає з випадкових причин (наприклад, договір страхування);

1. договори про спільні дії (договір про спільну діяльність).

3. Виникнення зобов'язань зумовлене взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т.ін.) або утримання від дії, якої має право вимагати кредитор. Виконання зобов'язань підпорядковано деяким принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких не­обхідно дотримуватись у процесі виконання зобов'язань.

Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язан­ня вважається виконаним належним чином, якщо виконане в точній відпо­відності до договору й закону. Дія вказаного принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлене.

Принцип реального виконання є логічним продовженням принципу належного виконання та означає неприпустимість заміни того, що зобов'я­заний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувало­ся в натурі - передавалося майно, виконувалися роботи, робилися послуги і т.ін., з приводу яких особи вступили у зобов'язання. Боржник може бути звільнений від реального виконання внаслідок неможливості виконання - загибелі предмета виконання, визначеного індивідуальними ознаками, ін­ших обставин, за які боржник відповідальності не несе.

Взаємна зацікавленість сторін у виконанні зобов'язання обумовила існування таких принципів, як принцип співпраці сторін і принцип економіч­ності. Принцип співпраці означає, що сторони повинні не тільки сумлінно виконувати свої обов'язки, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання. Співпраця сторін по­чинається зі стадії виникнення зобов'язання і закінчується його виконан­ням. Принцип економічності означає, що виконання зобов'язання повинно здійснюватися з найменшими витратами матеріалів, праці та ін.

Норми зобов'язального права передбачають можливість укладення і таких договорів, за якими виконання проводиться не кредитору, а третій особі.

Під предметом виконання зобов'язання розуміють те, з приводу чого боржник зобов'язаний здійснити дію, виконуючи вимогу кредитора. Під які­стю виконання розуміють якість продукції, що поставляється за догово­ром, якість виконаної роботи або послуги і т.ін., тобто якість предмета зо­бов'язання. Під способом виконання зобов'язання потрібно розуміти поря­док виконання, який визначається нормативними актами або передбачає­ться сторонами в договорі. Місце виконання може передбачатися догово­ром або випливати з самої суті зобов'язання. Крім того, зобов'язання по­винно бути виконане в строк, встановлений договором або законом. Днем виконання в цьому випадку вважається: при відвантаженні продукції іного­родньому одержувачу - день здачі продукції органу транспорту або зв'язку для доставки її за призначенням; при здачі продукції на складі одержувача або постачальника - день складання акту передачі-приймання або отри­мання розписки за здану продукцію. Іноді сторони не встановлюють точно­го строку виконання. Таке зобов'язання боржник мусить виконати на першу вимогу кредитора.

4. Під способами забезпечення виконання зобов'язань потрібно ро­зуміти передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання свого обов'язку за основним зобов'язанням, а в разі невиконання ним свого обов'язку - служити засобом задоволення інтересів кредитора. До способів забезпе­чення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія). Кожний з названих способів забезпечення зо­бов'язань характеризується специфічними, властивими тільки йому харак­терними рисами. Але є ряд спільних моментів: спільність цілей (надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог); крім основного зобо­в'язання, виникає нове, що є по відношенню до нього додатковим (таким, що забезпечує). Будь-який з названих способів забезпечення виконання зобов'язань припиняється у разі припинення головного зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Штраф - це неустойка, яка визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням. Пеня - це неустойка, що обчислюється, як правило, в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Закон України "Про заставу" розширив сферу застосування застави як способу забезпечення виконання зобов'язань. Застава - це спосіб за­безпечення зобов'язання, внаслідок якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) забезпеченої за­ставою вимоги отримати задоволення від вартості закладеного майна пе­реважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком називається грошова сума, яка видається однією зі сто­рін, що домовляються, в рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток застосовується тільки у відносинах між громадянами.

За договором поручительства (гаранти) поручитель зобов'язуєть­ся перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.

5. Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, від­повідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого права, що охороняється законом, несприятливих май­нових наслідків, передбачених правовою нормою або договором. Пору­шення зобов'язання може виступати або у вигляді невиконання зобов'я­зання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення від­повідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Як загальна форма відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язання. Для притягнення боржника до цивільно-правової відпо­відальності в формі відшкодування збитку необхідно, щоб порушення зо­бов'язання дійсно спричинило настання у кредитора збитків.

Під збитками згідно із законом розуміються витрати, здійснені кре­дитором, втрата або пошкодження його майна, а також не отримані ним прибутки, які кредитор отримав би, якби зобов'язання було виконане бор­жником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1. факт порушення зобов'язання;

2. наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і збит­ками, що виникли;

3. розмір збитків, що вимагаються.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міра відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.