1. Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належноїкультури мовлення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у якихформах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвиткудержави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

Знання правил мовного етикету, їх дотримування дає змогулюдині почувати себе впевнено й невимушено, не відчувати незручностей через огріхи й непоправні дії, оминути кепкування з боку інших.

Безумовно, самі знання не забезпечать культури спілкування, якщо їх не будуть використовувати належним чином. Для того щоб спілкування було вдалим, слід мати відповідні вміння. Їх набувають із досвідом, за допомогою певних вправ. Для того щоб контакт був по-справжньому глибоким, особистість, крім знань про спілкування, певних навичок і вмінь, мусить мати ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. До того ж, не просто настанову щодо налагоджування контакту, а — на особу як на загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування вестиметься на високому рівні...

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять іпишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана із соціологією і психологією не лише у сенсінапрацювання моделей ідеалів мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

2. Державотворча роль української мови відбивається в таких моментах:

1. Мова як одна з головних ознак кожної нації є її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття людської спільноти у вічності.

2. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті.

3. Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців.

4. Українська мова – невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Українська мова – не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу.  Мова є найважливішим засобом людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальною ознакою держави, безцінною і невичерпною скарбницею культурного надбання народу.

 Зрештою, з мови починається сама держава. У мові - важлива суть існування держави, її сила і могутність. Без рідної мови немає народу як нації.

3.Мова як засіб пізнання мислення спілкування

Мова - засіб спілкування

Мова - найважливіший засіб спілкування між людьми. За її допомогою ми обмінюємося інформацією, найскладнішими думками і найтоншими почуттями, розвиваємося і створюємо матеріальні й духовні цінності. Окрім мови, людство винайшло ще й інші засоби спілкування: жести, різні звукові та світлові сигнали (наприклад, сигнали світлофора), релігійні символи, державну символіку, азбуку Морзе, дорожні знаки, різноманітні коди тощо. Проте всі вони мають обмежене застосування і так чи інакше пов'язані з мовою. Тільки мова має загальнонародне поширення і може передавати будь-яку інформацію.

Мова - засіб пізнання

Мова - це ще й засіб пізнання. Через мову та з її допомогою людина пізнає дійсність, знайомиться з досягненнями науки, надбаннями культури. Саме в мові нагромаджено досвід попередніх поколінь, суму знань про світ. Мова багата на інформацію, вона постійно вчить нас мислити.

Мова - засіб впливу

Виконуючи функції спілкування і пізнання, мова впливає на людей. Словом можна поранити й вилікувати, розвіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози... Тому треба прагнути, щоб із наших уст зринали лише добрі слова, сповнені тепла серця і щирості Душі. Джерелом сили і чистоти є українська мова. Вона спроможна зробити нас сильними й успішними, тож ми мусимо використовувати цей могутній потенціал і чудесний дар.

4. Функції мови

1. Комунікативна (функція спілкування). Мова- засіб спілкування, інформаційний зв'язок у суспільстві. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

2. Номінативна (функція називання). Усе пізнане людиною – предмети, явища, процеси, поняття – дістає певну назву і так під цією мовною назвою існує в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву мають не реальны предмети, а й вигадані, народжені фантазією.

3. Мислетворча. Мова – засіб творення думки. Людина мислить у мовних формах. Процесс цей складний: іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються в словах. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі.

4. Пізнавальна. Людина пізнає навколишній світ не тільки власним досвідом, а й через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика) можна одержати грунтовні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи й не відвідавши її.

5. Експресивна (виражальна). Мова надає найбільше можливостей розкрити світ емоцій та почуттів людини, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6. Естетична. Милозвучність, гармонія форми і звучання у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку. Естетичні можливості мови широкі – театр, кіно, радіо, телебачення.

7. Культорологічна. Мова є носієм культури народу – мовотворця. Кожна Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, Казки, легенди, перекази, історію, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

8. Ідентифікаційна. Мова – засіб ідентифікації мовців, засоб вияву належності їх до однієї спільноти: я такий, як вони, бо маю спільну з ними мову.

 СТИЛІ МОВИ:

Розмовний стиль  Розмовний стиль функціонує в сфері повсякденно-побутового спілкування. Цей стиль реалізується у формі невимушеної, непідготовленою монологічного або діалогічного мовлення на побутові теми, а також у формі приватної, неофіційної переписки.

Науковий стиль  Сфера суспільного діяльності, в якій функціонує науковий стиль - це наука.

Офіційно-діловий стиль  Офіційно-діловий стиль відрізняється стійкістю і замкнутістю. У ньому більшою мірою поширені клішірованія, штампованість, посилена нормативність.

Публіцистичний стиль  У цьому стилі реалізується мовна функція впливу (агітації та пропаганди), з якою поєднується суто інформативна функція (повідомлення новин). 

Художній стиль  Художній стиль як функціональний стиль знаходить застосування в художній літературі, яка виконує образно-пізнавальну та ідейно-естетичну функції. 

ТИПИ МОВИ  Тип мовлення - спосіб викладу, що обирається автором і орієнтований (в залежності від змісту висловлювання і характеру текстової інформації) на одну із завдань: статично зобразити дійсність, описати її; динамічно відобразити дійсність, розповісти про неї; відобразити причинно-наслідкові зв'язки явищ дійсності. У відповідності з цими цілями комунікації виділяються три основні типи мови: опис, розповідь, роздум. 

Розповідь,  є зображення подій чи явищ, що відбуваються не одночасно, а наступних один за одним або обумовлюють один одного".  Опис - один з найпоширеніших компонентів монологічного авторській мові. У логічному плані описати предмет, явище - значить перелічити його ознаки.  Виділяють статичне опис, який перериває розвиток дії, і динамічний опис - зазвичай невелика за обсягом, яке не припиняє дії, будучи включеним у подію.

Роздум-це функціональний тип мови, основна мета якого - виклад, роз'яснення, підтвердження якої-небудь думки. 

5. Офіційно-діловий стиль  ОДС обслуговує царину ділових стосунків і спілкування на офіційному рівні. Цей стиль вимагає точності, унормованості, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого процесу, ведення документації. З-поміж загальних вимог до текстів ОДС слід виділити точність, конкретність, лаконічність викладу інформації, відсутність образності, документованість (доказовість) тверджень, дотримання формальних вимог оформлення документів (стандартів).

Синтаксичні засоби офіційно-ділового стилю підпорядковані адекватності комунікації, тобто спілкування. Практика контекстуального творення на цьому рівні вимагає добору із загальнонаціональної мовної системи мовних засобів, викликаних екстралінгвістичними показниками — сферою, умовами та метою спілкування.

Спостереження над синтаксичною будовою в офіційно-діловому стилі дає підставу зробити висновок, що у доборі структурно-синонімічних граматичних засобів оформлення думки також існують певні закономірності, «санкціоновані» суспільством для певного різновиду мовлення як найдоцільніші.

Із морфологічних засобів офіційно-ділового стилю найхарактернішими є:

перевага імені над дієсловом;

широке використання віддієслівних іменників у певних жанрах, викликане прагненням до об’єктивності та узагальнення;

перевага наказового способу дієслова над іншими категоріями дієслів та віддієслівними іменниками у певні періоди — періоди посилення регламентації, у конкретних жанрах як вияв імперативності;

часте використання відіменних прийменників у реалізації стандарту;

мінімальне застосування прислівників, особових займенників, вигуків, часток.

Типовим для офіційно-ділового мовлення є те, що у простому (може бути ускладненому) реченні для зосередження уваги на результаті дії нерідко використовуються дієслова-присудки у формі пасивного стану.

6. Культу́ра мо́ви — рівень володіння нор­мами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майс­терне використання мовно-виражальних засо­бів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мо­ви, граматики, лексикології, стилістики, сло­вотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мов­них явищ.

Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, лінгвостилістика (функціональна та експресивна оцінка мовних засобів). Головне за­вдання культури мови — виховання навичок літературного спілку­вання, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мо­ви, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мови безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літератур­ної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної і писемної мо­ви.

Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати мі­ру вживання іншомовних слів, неологізмів, взага­лі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильо­вана, навіть штучна, далека від живомовної прак­тики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб'єктив­них, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.

7. Етичні норми службових відносин ґрунтуються на загальнолюдських цінностях, нормах і правилах поведінки, але мають деякі особливості.

Ділова етика в широкому розумінні — це сукупність етичних принципів і норм, якими повинна керуватись діяльність організації, у сфері управління й підприємництва.

Вона включає елементи різного порядку: етичну оцінку як внутрішньої, так і зовнішньої політики організації в цілому; моральні принципи членів організації: професійну мораль; моральний клімату колективі; норми ділової етики — ритуальні зовнішні норми поведінки.

Моральні та ділові якості людей для менеджера з управління персоналом є об'єктом професійної діяльності. Вони повинні сприяти формуванню у своїх працівників таких якостей:

професійних — професійний рівень знань, навиків, умінь, знання іноземних мов;

морально-психологічних як професійних — цілеспрямованість, витримка, чесність, принциповість, вимогливість;

моральних—доброта, гуманність, гідність, повага інших, порядність, мужність, чесність, справедливість.

Слід зауважити, що поєднання етики і теорії бізнесу відбулося вдало. На даний момент етика бізнесу є до певної міри незалежною дисципліною, що використовує дані емпіричних і теоретичних досліджень практично всіх галузей сучасного бізнесу з метою якщо і не надати бізнес-діяльності нового смислу, то принаймні, здійснити „розширення свідомості” суб'єктів бізнесу.

Професі́йна е́тика — система конкретизованих моральних норм і принципів з врахуванням особливостей тієї чи іншої професійної діяльності людей.

Професійна етика — це кодекс правил, що визначає поведінку спеціаліста у службовій обстановці, норм, які відповідають існуючим законам та відомчим нормативним документам, професійним знанням, стосункам у колективі, глибокому усвідомленню моральної відповідальності за виконання професійних обов'язків.

Професійна етика покликана дати рекомендації професіоналам, посадовим особам, у тому числі й керівникам, щодо моральної складової у виконанні професійних функцій.

Професійна етика, крім того, це прикладна соціально-філософська дисципліна, яка вивчає походження, сутність, специфіку, суспільні функції морально-професійних норм і стосунків, закономірності їх розвитку на різних історичних етапах.

8. Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила дискусії.

1. Всі відкрито висловлюють свої думки. 2. Всі точки зору повинні поважатися. 3. Слухайте інших не перебиваючи. 4. Не говоріть занадто довго та занадто часто. 5. Водночас говорить лише одна особа. 6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків. 7. Не критикуйте себе та інших. 8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Культура мовлення під час ведення дискусій

Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.

ажливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.

Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.

Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань.

9. Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери.

У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою.

Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися.

Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.

10. Публічний виступ являє собою процес передачі інформації, основна мета якого - переконати слухачів у правильності тих чи інших положень. 

Кілька правил успішного публічного виступу:  Підготовка промови  Як відомо, всі хороші імпровізації ретельно готуються заздалегідь. Виступ без попередньої підготовки, особливо початківця оратора, майже напевно буде провальним. 

Місце виступу.  Кафедра або трибуна, сцена або балкон, взагалі будь-яке піднесення над рівнем підлоги завжди викликають страх у людей, які не мають достатнього досвіду публічних виступів.

 Одяг  Виступ перед великою аудиторією нагадує спектакль, тому велике значення має одяг доповідача. Під час публічного виступу оратору доводиться сидіти за столом, стояти на високій кафедрі, за трибуною і т.д.

Успішне публічний виступ - кілька секретів.  Коли ви заходите в аудиторію, рухайтеся впевнено, не Семен і не робіть метушливих рухів. Ідіть своєю звичайною ходою, цим ви переконаєте присутніх, що ви не хвилюєтеся і нікуди не поспішайте. Коли вас представили, підніміться, обов'язково подаруєте залу легку посмішку і увійдіть в безпосередній зоровий контакт з аудиторією. 

У висновку хотілося б відзначити, що майстерність публічного виступу полягає в умінні використовувати обидві форми людського мислення: логічний і образну. Оволодівши майстерністю публічного виступу люди, зрозуміють всю красу і красу нашої мови. 

Стати майстром публічного виступу це велике досягнення для того, хто цього забажає і не постоїть ні перед чим, тому що досягнуте їм відкриє йому двері в усі сфери нашого життя, а можливо й допоможе змінити деякі негативні сторони цього найскладніші нескінченного процесу. 

11.  Види підготовки до виступу Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов’язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов’язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.    Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам’ятовується і довше утримується в пам’яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал.    Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:    - ті, що написані і читаються за конспектом;    - ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам’ять;    - ті, що готують заздалегідь і вчать напам’ять;    - імпровізовані (експромти).    У певних випадках “по-писаному” говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.    Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять політичні діячі, є занадто важливим, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів.    Наступним видом промови, яка читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки.    Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо. Виступ по каналах масової комунікації також найчастіше готують заздалегідь і читають за конспектом.    В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам’ятати, що одна сторінка машинопису (30 рядків) читається приблизно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу.    Виступи тривалістю 1-2 години напам’ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не “засушує” його, читаючи з конспекту. Запам’ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією “з пам’яті”, часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.    За будь-яких обставин заглядати у заготовлений текст треба неначе мимохідь, не створювати враження, що без нього промовець виступити не зможе.    Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Коли є що сказати, то промовця “несе” сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.   Це ж стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, щирість, вишуканість слова при добрих манерах. Коли немає впевненості в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам’ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).    Описані вище ситуації характеризуються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.    Імпровізовані промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин, наприклад, під час дискусії, різноманітних зборів, засідань комісій.    Але запам’ятайте старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлений. Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, у яких ви в гостях, ви можете буквально “на ходу” продумати, що саме скажете й що люди бажали б від вас почути.    Кожен тип промов має свої переваги і свої недоліки. Читання писаного справляє враження несміливості або скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже — викликати певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж справляє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди має бути готовий перейти з одного типу промови на інший. якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу порівняно з тим, на який настроював себе промовець, — годі сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.    Останнім робочим кроком при підготовці є пробне виголошення промови. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися в проголошенні промови вдома — вголос чи “про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100–120 слів на хвилину (саме такий темп найбільш сприятливий для аудиторії). як правило, певний простір відводиться імпровізації.    Дуже зручними помічниками при репетиції виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. За їх допомогою ви можете оцінити себе ніби “збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.