Творчість

В творчості письменника можна виділити три періоди. Перший – кінець 30-х – середина 40-х років. На той час формуються світогляд і політичні переконання письменника. В 1842 році виходить памфлет «Лекції місс Тікльтобі з історії Англії», в яких офіційне тлумачення історії знаходить сатиричне осмислення. Крім того, свій твір Теккерей видав із злими карикатурами, які свідчили про непорядність і аморальність монархів і аристократів. Щоправда розповідь закінчилась на сторічній війні, очевидно редактор злякався вільного поводження молодого автора з авторитетами національної історії. Так, описуючи війну, письменник не забуває про страждання, які вона приносить народу. В «Книзі ірландських нарисів» він ділиться сумними враженнями від соціального становища ірландського народу, наголошуючи, що ірланці позбавлені елементарних людських прав.

Суттєву роль у формуванні поглядів письменника мала співпраця у «Фрезерс мегезін», де він вміщував нариси про відомих романістів. Виступаючи проти політичної орієнтації «Молодої Англії», Теккерей засуджує принцип відродження нації через християнство, гостра сатира письменника направлена і проти мілітаристської політики країни, і проти представників романтичного роману. Полемізуючи з романами Дюма, він доводить, що сучасна доба негероїчна, тому романтичних героїв в ній існувати не може. Герої романів Теккерея цього періоду підкреслено заземлені. Це жорстока власниця трактиру Катерина Хейс, яка вбила чоловіка заради вигідного шлюбу, і зубожілий англійський дворянин ХVІІІ ст. Баррі Ліндон, який торгує титулом, зброєю, батьківщиною, але всюди досягає успіху.

Другий період творчості письменника – середина 40-х років – 1848 рік. Відкривається він збіркою сатиричних есе «Книга снобів» (1846-1847), що має типово на­рисовий характер, але при загальній нарисовості окремі її розділи відрізняються за настроєм, тональністю, формальними прийомами. Одні нагадують завершене сюжетне оповідання, інші схожі на памфлет або фельєтон. Вони можуть бути смішними, жартівливими або саркас­тичними, в'їдливими, гнівними. Письменник змальовує типові постаті з усіх суспільних верств, вони дуже різні за всіма своїми особливостями, але мають одну спільну рису. Всі вони сноби, всі страждають на огидний снобізм, що, як пошесть, розпов­сюджується в Англії. Саме слово «сноб» у Теккерея має особливе значення. Первинний його смисл - «помічник чоботаря», потім воно стало жаргонним словом, що означало невиховану людину, письменник конкретизує це поняття, надавши йому соціального змісту. За його власним визначенням, сноб – це індивід, що схиляється, плазує перед тим, хто стоїть на суспільній драбині вище за нього, і дивиться зверхньо на тих, хто стоїть нижче. Снобів можна зустріти в будь-якому прошарку суспільства. І багатії, і бідняки знаходять чим бундючитися, чим хизуватися перед своїми ближніми. Автор «Книги снобів» точно діагностував суспільну хворобу, яка, на жаль, не викорінена й досі. В книзі 52 розділи, і кожен є сатирою на певний вид снобів, починаючи від коронованих осіб, аристократичних, клерикальних, університетських, воєнних, літературних, сільських, ірландських снобів. Безглуздість снобізму показана поряд з системою суспільних стосунків, які формують цю державну структуру. Критику індивідуальних вад Теккерей пов'язує із засудженням суспільних устоїв, а головним джерелом зла є для нього британська конституція. Те, що письменник не може виразити словом, довершують сатиричні малюнки. Для передачі мови різноманітних персонажів Теккерей використовує великі можливості англійської мови. Так, жаргоном користуються обивателі, модними словами – клубні сноби, примітивними словами – воєнні сноби. Численні побутові деталі роблять світ, створенний письменником, реальним. «Книга снобів» являє собою не тільки широку панораму англійського суспільства першої половини ХІХ ст., але й своєрідну енциклопедію літературного, культурного життя, інформацію про духовний стан англійської нації в період розквіту.

Нарисовість твору впи­сувала його в дуже широку літературну, жанрову течію, що з 30-х років XIX ст. розповсюдилася в пресі всієї Європи. Портрети «типових пред­ставників» різних соціальних верств, груп, професій тощо створювали в молоді роки і Бальзак, і Діккенс, і безліч інших літераторів. На цих нарисах вони вчилися реалістичній спостережливості й майстерності. Для Теккерея «Книга снобів», як і інші твори, була тим трампліном, з якого він злетів у вищі сфери художньої літератури, створивши свій шедевр «Ярмарок суєти», який завершує другий етап творчості письменника.

Третій період творчості письменника охоплює твори, написані після 1848 року. Це «Ньюкоми», «Історія Пенденніса», «Історія Генрі Есмонда», «Віргинці». Романи є різними варіантами пошуків письменником героїв-сучасників. Іронія і викривальний пафос приглушуються в цих творах мотивами примирення.

В «Історії Пенденніса» (1848-1850) багато автобіографічного, образ матері героя навіяний матір'ю Теккерея. В ньому присутні традиції попередніх творів, але зявляється й нове. Тема снобізму стикається з темою втрачених ілюзій і обманутих надій. В новому романі Теккерея снобізм показаний як активна сила в боротьбі за особистість, яка підсвідомо протистоїть йому, але все ж таки капітулює. Запеклішим ворогом героя стає він сам.

Пенденніс – син небагатого поміщика, який мріє про титул сквайра, і йому вдається його отримати. Спочатку герой купує собі родовід. Головним вчителем стає його дядько майор Пенденніс, мораль якого заснована на розрахунку, він радить племіннику зробити кар’єру, забезпечити собі статки і належати до порядного товариства. Оповідь в романі ведеться від особи Пена, який має зробити певний вибір в житті. Зовні він слідує вказівкам дядька: навчається в Оскбріджі, товаришує з сином пивного короля Гаррі Фокером. Пен відкидає кохання до актриси, бо воно суперечить настановам дядька. Але снобізм іноді звільняє місце його порядності і чесності, Пен знаходить в собі сили відмовитись від фіктивного шлюбу, але врешті-решт пересвідчується, що навіть кращі люди страждають снобізмом. Відкривши суспільство снобів, він пересвідчується в його ницості і пустоті, а боротьба з індивідуальним снобізмом стає головною темою твору письменника.

«Історія Генрі Есмонда» (1852) вважається кращим твором письменника. В основі його сюжету – мемуари, нотатки полковника Есмонда, який переселився з Англії в Америку. Теккерей пропонує свій варіант історичного роману і звертається до улюбленої епохи – часів королеви Анни. Тема снобізму в романі відходить на другий план. Генрі Есмонд – з породи героїв, він відмовляється від титулу спадкоємця маєтку Каслвуд на користь дітей коханої жінки. Його особисте життя переплітається з історичними і політичними подіями. Генрі бере участь у війні за іспанський спадок і розвінчує її антигуманний характер, ставши виразником позиції самого автора щодо цих подій. Роман характеризується глибоким знанням людини і людства.

«Ньюкоми» (1855) за жанром – сімейна хроніка. Письменник зображує дві нетипові фігури – старого полковника Ньюкома і його сина Клайва, який стає художником. Клайв – рідний брат Артура Пенденніса. Герої займаються професіями, які не личать справжньому джентльмену, це свідчить про те, що письменник не втратив віри в можливість існування позитивних персонажів, не схожих на снобів. Але ці герої не показані в розвиткові. Полковник Ньюком бореться за новий варіант реформ, але його діяльність безуспішна, він мало знає життя, тому його ідеї мають утопічний характер.

«Пригоди Філіппа» (1862) розповідає про життя журналіста Філіппа Ферміна. В основі його сюжету – захоплююча історія кар’єри батька героя, авантюриста і брехуна. Інші персонажі роману не схожі на типових представників ярмарки суєти, вони скоріше нагадують позитивних героїв Діккенса («Крихітка Дорріт», «Великі сподівання»).

Останній роман «Дені Дюваль» залишився незавершеним. Він написаний за традицією морського пригодницького роману, де звучать ідеї про привабливість морської служби, романтику подвигу. В своїх пошуках письменник звертається до роману, характерного для Дюма, творчість якого раніше критикував.

Новаторство творчості письменника полягає в тому, що ніхто ніколи до нього так послідовно, логічно й чітко, критично та скептично не підходив до суспільства і людини. Це якісно новий рівень критицизму в реалізмі, небачений до нього в світовій літературі. Теккерей – єдиний письменник серед ранніх вікторіанців, який в теорії та на практиці свідомо прагнув відмежуватись від усього, що суперечить реалізму.

«Ярмарок суєти» (1847-1848)

«Ярмарок суєти» – вершина творчості письменника, роман, який закріпив за Теккереєм ім'я реаліста, який зобразив смаки і звичаї англійського суспільства, безпристрасно проаналізував характери людей. Твір має епічний характер, події відбуваються у 10-30-і роки XIX ст. не тільки на Британських островах, а й на континенті.

Задум та композиція твору

Твір має підзаголовок «Роман без героя». Задум письменника – показати негероїчну особистість, змалювати сучасні смаки верхівки середнього класу. В романі дуже бага­то старанно виписаних персонажів, долю яких автор уважно простежує протягом багатьох років. Однак усі вони за мірою до них авторського інтересу і відведеним їм місцем у романі приблизно однакові. Жодного з них письменник не виокремлює своїм особистим ставленням, своєю симпатією або любов'ю. Жоден із персонажів не наділений автором такими позитивними рисами, які б допомогли йому стати справжнім героєм у морально-етичному плані, стати прикладом для наслідування. В романі багато героїв у літературному розуміні цього слова, але немає жодного позитивного героя з великої літери. Хоча один персонаж вибивається на чільне місце і знаходиться у центрі всіх конфліктів і подій. Це Ребекка Шарп – «антигероїня» роману. Є в романі і персонаж безперечно позитивний, людина – добра, безкорислива, безмежно скромна, вірна і віддана в любові. Це закоханий капітан (потім – полковник) Доббін. Навіть найприскіпливіше око не знайде в його вдачі якихось відразливих, неприємних рис. Негарний і бідний Доббін – дуже симпатична людина, але всупереч мужності й душевній силі героєм його назвати не можна. Надто дрібній меті присвятив він своє життя, надто блідий і пересічний його внутрішній світ. Для Теккерея бути героєм – означає тверезо дивитись на оточення, боротися з недосконалістю світу, а не просто плисти за течією.

Вже у вступному слові Теккерей наголошує на умовності своїх персонажів, називає їх ляльками ярмар­кового театру маріонеток, які рухаються не з власної волі, а відповідно до того, за яку ниточку смикнув їх лялькар. «Світ – театр, а люди в ньому – актори», нагадує автор. У вступі він у такій образній формі втілив своє філософське розуміння суті історії та суспільного розвитку. Теккерей усвідомлював, що людина залежить від історичного процесу. Історія впливає на людську долю, обста­вини життя формують особистість, тим часом як окрема людина дуже мало або зовсім не має впливу на історію, не може докорінно змінити навіть обставини свого існування. Ця песимістична точка зору була зумовлена тим, що письменник чітко бачив, яким важким тягарем лягає на люди­ну, спотворюючи її, вся сукупність буржуазного світопорядку, як мало може залежна людина (її можна назвати звичайною, бідною, невпливовою) вирішити у справах суспільства, в політиці держави.

Великою заслугою Теккерея було й те, що він хоча і не дав широко розгорнутої картини політичних подій доби, але тонко й переконливо показав, як війна, конкуренція, конфлікти в різних сферах соціально-політичного життя безпосередньо чи в опосередкованій формі визна­чають життєвий шлях людей. Це зовсім не означає, що в їхній осо­бистій поведінці, в їхніх вчинках, рішеннях вони зовсім невільні. Теккерей був мудрим знавцем життя і прекрасно розумів, що хоч якою підневільною є людина у світі, від неї самої залежить, буде вона поряд­ною чи обере нечесний шлях у житті. Так герої роману не схожі на маріонеток, вони мають сильні почуття і властиві людям протиріччя. Беккі Шарп свої таланти повертає на зло, а в її чоловікові, шахраї, навпаки, виявляються привабливі риси, добрій Емілії Седлі не чужий егоїзм.

Головний образ, який виступає не лише в назві твору, а й пояс­нюється в тексті в авторських відступах майже півсотні разів, - це образ «ярмарку суєти», чи «ярмарку марнославства». Цю метафору Теккерей запозичив із великого англійського прозового твору XVII ст. «Шлях паломника» Джона Беньяна. В цій християнсько-релігійній алегорії письменник розповідав про важкий шлях пілігріма Христіяна «з цього світу в інший», йдучи яким йому довелося зупиня­тися на станціях «Ярмарок Суєти», «Болото Відчаю», «В'язниця Сумнівів». У Теккерея образ ярмарку життєвої суєти, біблійний за своєю основою, втрачає абстрактно-алегоричний характер місця страждань грішної людини, перетворюється на цілком конкретний реалістичний і дуже місткий образ світу, де панує гонитва за грішми. Слово «суєта» набуває значення соціальної хвороби, засуджується письменником як людська вада.

Лялькар є режисером розігруваного на ярмарці спектаклю, де все продається і купується – люди збагачуються і стають бідними, одружуються і помирають, втрачають надії. Це обізнаний автор ХVІІІ ст., його вихід починає і завершує дію роману, обрамлює події, що відбуваються в ньому. Одночасно з лялькарем інший автор, розумний, спостережливий, об’єктивний, подорожує разом зі своїми героями, дає їм характеристики. Така копмозиція підкреслює типовість і значущість зображуваних подій. Сам письменник, моралізатор і обвинувач, не позбавлений, однак, і співчуття до деяких своїх персонажів. Він пише: «По мірі того, як ми вводитимемо наших дійових осіб, я, за правом людини і брата, хочу попросити дозволу не тільки відрекомендовувати їх вам, а й часом сходити зі сцени та гово­рити про них; і якщо вони добрі й ласкаві, то хвалити їх і тиснути їм руки, якщо не дуже розумні, то часом тихенько сміятися з них разом із читачами, а якщо лихі й жорстокі, ганити їх найсуворішими словами, які лише допускає пристойність».

Перша чатина «Ярмарку суєти» може називатись історичним романом. Події розпочинаються з 1812 року. Наполеон розгромлений в Росії, що викликає піднесення у всій Англії. Героїні йдуть разом з друзями і знайомими на перегляд панорами «Пожежа Москви», яка зібрала багато глядачів, слухають співачку, що виконує кантату «Бородінська битва». Далі Теккерей зображує знаменитий Брюссельський бал, який було переважно панікою, спричиненою битвою при Ватерлоо (червень 1815 року). Молодим англійським офіцерам, які щойно танцювали, довелось прощатися з нареченими і дружинами і йти в бій. Більшість з них не повернулась. Такою була доля красеня Джоржа Осборна, чоловіка Емілії.

В інтерпретації Теккерея історія втрачає героїчний характер. Письменник відмовлявся розуміти історію як діяння «героїв», крім того, тема народу відсутня в творах письменника. В його очах події особистого життя мають не менше значення, ніж великі воєнні баталії, а доля непримітної людини може сказати про свою епоху більше, ніж опис дій великого полководця. Теккерея цікавлять не батальні сцени, а те, що відбуваєься в тилу. Свою увагу він приділяє людям, які не брали участі у військових подіях, але наслідки великих подій вплинули на їхню долю. Так битва при Ватерлоо зруйнувала щастя Емілії.

Батальні сцени і епізоди, що їм передують, мають сатирико-іронічний характер. Це картини нескінченних розваг знаті, яка знаходилась в Брюсселі напередодні битви, це і лаконічний опис самої битви, зауваження щодо воєначальників. Теккерей засуджує війну з її страшними наслідками. Зелені пасовиська Бельгії вкрилися сотнями червоних мундирів, а тим часом Наполеон «готував новий напад, який мав кинути цих мирних людей у вир шаленства і крові і для багатьох з них закінчитись смертю».

Друга частина роману безпосередньо з історією не пов’язана і має соціально-психологічний характер: пройшло 15 років, героїні стали старшими, вони живуть в Англії кінця 20-х-початку 30-х років.

Структура роману відзначається майстерним переплетінням окремих людських доль, події у ньому розгортаються цікаво й напружено. Побудова твору – природна, як природний плин людського життя. В ній немає нічого умовного, надуманого, холодно-конструктивного. В романі дуже багато контрастних персонажів і ситуацій, починаючи з двох жіночих характерів – Ребекки й Емілії, або характерів двох чоловіків, доля яких пов'язана з долею Емілії Седлі, - Джорджа Осборна і Доббіна. Таких антитез у тексті можна знайти чимало. Автор діє за законами зіставлення протилежностей, контрастних барв, при­мушуючи кожну ставати яскравішою. Контрастне зіставлення – могутній засіб підсилення художнього ефекту, і письмен­ник володіє ним бездоганно.