1.2. Еволюція туризму в Україні.

Сучасний туризм - явище, з одного боку, молоде, тому що масовим він став лише після Другої світової війни; з іншого боку, туризм має глибокі історичні корені, тому що подорожі відомі людству з найдавніших часів.

Перші форми туризму почали проявлятися на території України дуже давно. Суспільству завжди була притаманна природна цікавість, їм кортіло дізнатися, як живуть інші народи, або просто відвідати інші землі в пошуках чогось незвичайного. Розвитку туризму сприяло вдале геополітичне положення України, що розташувалася на перехресті багатьох важливих торгівельних шляхів. Завдяки цьому нашу країну щороку відвідувала значна кількість іноземних купців, які, приїжджаючи додому, розносили славу про Україну, про її багаті природні ресурси, гостинний народ та цікаві традиції, тим самим приваблюючи все більше охочих побувати в Україні.

Сучасних рис туризм в Україні став набувати з початку ХІХ ст. У цей час відома організація «Руська трійця» займалася організацією та популяризацією серед населення, особливо серед інтелігенції, народознавчих мандрівок Батьківщиною. Зокрема, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький заохочували до пізнання історії України, ознайомлення з її культурно-історичними та природними пам’ятками. Згодом активними громадськими діячами було досліджено лікувальний та рекреаційний (відпочинковий) потенціал Криму, Прикарпаття та Закарпаття, визначено особливості цих територій та перспективи їх розвитку [7].

Перші організації, що пропонували здійснення туристичних подорожей (туристичні бюро), почали виникати наприкінці ХІХ ст. Так, 1895 року розпочало діяльність Ялтинське екскурсійне бюро, яке стало однією з перших подібних організацій в Україні. Згодом аналогічні організації створюють і на заході країни - основними центрами розвитку сфери туристичних послуг стають Львів, Перемишль, Галич тощо. На межі ХІХ-ХХ ст. починається освоєння рекреаційних місцевостей в районі Яремче, Ворохти, Косова, Верховини та ін.

Із приходом ХХ ст. розвиток сфери туризму в Україні відбувається значно інтенсивніше.

З 20-х рр. XX ст. Туристично-екскурсійний рух являє собою невід'ємну складову частину культурного відродження в Україні. Біля його джерел стояли представники української інтелігенції, вчені, діячі освіти, які дбали про просвіту народу, піднесення його культурного рівня. Екскурсійній роботі надавало великого значення і партійно-урядове керівництво, прагнучи з її допомогою поширювати серед народу комуністичну ідеологію, використовуючи екскурсії як засіб політичної пропаганди [44].

Таке поєднання інтересів (хоч і з різною метою) громадських і державних кіл обумовило швидкий розвиток туристично-екскурсійної справи в Україні. Одним з основних документів, що визначав напрямок діяльності туристично-екскурсійних закладів, був Кодекс законів про народну освіту УРСР, затверджений постановою ВУЦВК від 22 листопада 1922 р. У ньому було виділено окремий розділ про екскурсійні дослідження як перший етап екскурсійно-виставково-музейної роботи. У Кодексі вказано ряд завдань екскурсійних досліджень, що полягали у виявленні невикористаних природних ресурсів країни для прискорення розвитку народного господарства, а також у залученні трудящих мас до усвідомлення явищ навколишнього життя, до безпосереднього ознайомлення їх з господарсько-економічним, соціально-побутовим та ідеологічним станом країни і процесом її поетапного розвитку. Практичне виконання таких важливих завдань вимагало від туристсько-екскурсійних закладів значної організаційної роботи, спрямованої на посилення контролю над екскурсійним і туристичним рухом, що постійно зростав і навіть набував стихійних форм. Екскурсійна справа запроваджувалась на підприємствах, у робітничих клубах, гуртках, сільбудах, хатах-читальнях, у школах, училищах, вищих навчальних закладах, в армії. Вони допомагали вивчати історію, культуру, природу, побут. [41].

Природні умови України спричинили організацію найрізноманітніших екскурсій, що поєднували в собі пізнавальні функції та відпочинок.

Діяльність системи туристично-екскурсійної системи забезпечувалася роботою закладів екскурсійної мережі: екскурсійних комун, екскурсійних баз, екскурсійних бюро. Екскурсійні комуни відкривалися у великих містах. Головною була Всеукраїнська екскурсійна комуна. Вона керувала губернськими екскурскомунами, що обслуговували велику територію і засобами екскурсій, в першу чергу, повинні були сприяти з'єднанню міста і села. Екскурсійні відділи комун займалися організацією історичних, природничо-історичних, художніх, виробничих екскурсій. Для прийому екскурсантів - дорослих і дітей, що прибували за направленнями повітових та волосних установ, в екскурскомунах створювалися гуртожитки. Вони були розраховані приблизно на 200 екскурсантів. У них також могли проживати курсанти, які навчалися на курсах екскурсійно-виставково-музейного відділу НКО [29].

Найбільше навантаження у системі туристично-екскурсійних закладів припадало на екскурсійні бази. Вони відкривалися в усіх куточках України як у великих містах, так і в повітових містечках і селищах. Потреба в них була великою, що обумовлювалося зростанням туристично-екскурсійного руху.

Екскурсійні бази були розраховані на різну кількість екскурсантів. У великих містах, курортних, індустріальних центрах, відомих заповідниках, таких як Харків, Дніпрельстан, Асканія-Нова вони могли прийняти одноразово по 250 екскурсантів. В інших населених пунктах: Дніпропетровську, Бердянську, Артемівських горах - по 150 екскурсантів, у Кривому Розі, Сталіно, Нікополі, Каховці, Херсоні, Мелітополі, Новгород-Сіверському, Ромнах, Зінов'євську, Константинівці - по 50-30 екскурсантів. Екскурсійні бази діяли також у Криму в Сімферополі, Алушті, Гурзуфі, Євпаторії та інших містах [42].

До системи туристично-екскурсійних закладів належали також екскурсійні бюро.

Туристично-екскурсійний рух стрімко зростав і починав набувати тенденцій неконтрольованої самодіяльності, що дезорганізовувало планову роботу екскурсійних бюро. Туристичні групи часто прибували до них без попередньої домовленості, не дотримуючись графіку прийому і тому не одержували обслуговування на потрібному рівні або зовсім залишалися без нього. Така ситуація негативно впливала на загальний розвиток туристично-екскурсійної справи і зумовила необхідність організаційного зміцнення екскурсійного руху та встановлення контролю над ним.

Одним з напрямів діяльності туристично-екскурсійних закладів була розробка конкретних маршрутів, що пропонувалися екскурсійним групам.

Загалом, за часів СРСР туристична галузь України функціонувала в складі єдиного рекреаційно-туристичного комплексу Радянського Союзу; усі курорти та об’єкти рекреаційної діяльності належали державі, відповідно, керівництво ними здійснювалося централізовано.

Розпад СРСР з його жорстко організованою системою політичного та господарського управління, перехід республік до національної самостійності, до ринкових моделей економіки, різка зміна ідеологічних пріоритетів спричинили появу багатьох проблем політичного, економічного, правового характеру. Проблеми суспільного розвитку викликали відповідні проблеми в туристичній сфері. У країнах пострадянського простору, в т. ч. і в Україні, на початку останнього десятиріччя XX ст. відзначався різкий спад обсягів туризму, особливо іноземного й внутрішнього; спостерігалося переважання виїзного туризму, зміна структури його видів — поява так званого «шопінгового» туризму при зменшенні обсягів екскурсійного та рекреаційного, спортивно-оздоровчого, практичному зникненні соціального туризму. Якщо у 1980-х роках середня кількість інтуристів, які відвідували Україну, щорічно становила понад 500 тис., то у 1992 р. їх було менше 120 тис.; у цьому ж році за кордон виїхали 10 млн українців. Внаслідок цих процесів країна у 1990-1992 pp. втратила майже 80% валютних надходжень від іноземного туризму. Ситуація вимагала рішучих дій, і вже в 1992 р. було створено Державний комітет України з туризму (Постанова Кабінету Міністрів України № 616 від 10 листопада 1992 p.). Наступним кроком було прийняття 15 вересня 1995 р. Закону України «Про туризм» [23, 41].

У перші роки незалежності Україна була мало відома на світовому туристичному ринку, не було й належної реклами національного туристичного продукту. Важливим кроком у вирішенні цієї проблеми став вступ України до дійсних членів ВТО у жовтні 1997 р. Згідно Указу Президента України від 21 вересня 1998 р. «Про день туризму» цей день відзначається в Україні на державному рівні щороку 27 вересня. Визнанням вагомості туристичного потенціалу України стало її обрання до керівного органу ВТО — Виконавчої ради, що відбулося на XIII сесії Генеральної асамблеї ВТО в Сантьяго (Чилі) в 1999 р. [13].

Важливе значення для туризму мало прийняття Державної програми розвитку туризму в Україні на 2002-2010 pp. Основною метою програми було створення конкурентоспроможного на міжнародному ринку національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини [32].

За роки існування незалежної України закладено підвалини вітчизняного туризму. Завдання, що стоять перед українським туризмом, потребують стратегічного планування його розвитку на перспективу, комплексного підходу до їх вирішення та головне - розробки дієвих виконавчих механізмів, які дозволять зробити його високорентабельною галуззю, сприятимуть соціально-економічному та культурному розвитку країни, створенню її позитивного іміджу в світі.