33. Особливості української орфоепії

Орфоепія (від гр. оrthos — правильний і ероs — мова) — розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літерагурної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб кому­нікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, упо­вільнює розуміння висловленої думки.

Орфоепія – це невід'ємна складова частина культури української мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наго­лошування слів. Отже, норми правильної літературної вимови обов'язкові для всіх, хто користується українською літературною мовою в її усній формі.

Орфоепія має практичне значення, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можугь бути зумовлені незнанням правил української літературної вимови або впливом діалектного оточення чи правописних норм.

Норми сучасної української літературної вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів, які охоплюють територію середньої Наддніпрянщини, Київщини, Полтавщини, де проживали зачинатель нової української літературної мови І. П. Котляревський та її основоположник Т. Г. Шевченко.

Норми української літературної вимови охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження.

34. Українська орфографія. Принципи українського правопису

Орфографія (від гр. оrthos — правильний і grapho — пишу) — це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі.

Орфографія, як і орфоепія, має велике значення в спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми української літературної мови, єдині і обов'язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.

Українська орфографія формувалася протягом кількох століть. В основу її покладені такі принципи: 1) фонетичний, за яким слова пишуться так, як вимовляються: небо, хазяїн, поле, риба. 2) морфологічний, згідно з яким слова пишуться за певними правилами незалежно від їх звучання: весна, боротьба, косьба, прекрасний; 3) історичний, або традиційний, за яким слова пишуться так, як писалися раніше, тобто передаються на письмі за традицією. Так, за традицігю в українській мові вживаються букви я, ю, є, ї, щ та буква м'який знак (ь), яка звука не позначає, буква н в таких словах, як лимон, кишеня та буква е у словах леміш, левада. Традиційним є також подвоєння приголосних у власних іншомовних назвах: Калькутта, Руссо. 4) смисловий, або семантико-диференціюючий принцип, за яким написання слів залежить від їхнього значення. За цим принципом вживаються велика і мала букви, пор.: Лев — ім'я і лев — тварина, Орел — місто і орел — птах; пишуться слова разом, окремо і через дефіс: вгору — прислівник, і в гору — іменник з прийменником, якби — сполучник і як би — прислівник і частка і т. п.