2. Раціоналізм

Для Раціоналізму значимим є, як пише Декарт у своєму відомому "Трактаті про метод, як правильно користуватись власним розумом", що наука може вважати істинним тільки те, що є очевидним для розуму. При цьому потрібно поступово підійматись від простого до складного. Для того, щоб знайти безсумнівну первинну основу для пошуку, треба здійснити мислимий експеримент – пише Декарт у "Медитаціях про першу філософію", потрібно все піддати сумніву, за виключенням достовірності власного “я”. “Я” не може бути піддане сумніву, оскільки тоді ми приходимо до абсурду. Таким чином “Я” – є безсумнівним. Воно має чисто духовну природу і є абсолютно визначеним. Для Декарта – це абсолютно визначене „я” складає основу для будь-яких наукових висловлювань. Очевидним для цього „я” є все, що є ясним та чітким. Ясним буде те, що може бути обмеженим іншим, чітким буде те, що може бути пізнаним аж до своїх складових частин. Безсумнівність, а отже очевидність “я”, однак обмежується власним одиничним “я”; вони виступають для Декарта інтерсуб’єктивними оскільки, кожна людина має здатність користуватися розумом, а отже отримувати достовірне знання та очевидність власного “я”. Цим кожній людині у рівній мірі дане усвідомлення власного “я”, яке за Декартом знаходиться неначе навпроти дійсності, яка безперервно раціонально структурується. Саме ці раціональні структури і можливо пізнавати. Зразком науки служить математика і, відповідно, геометрія. Діяти "геометричним способом" (more geometrico) є великим омріяним ідеалом науки раціоналізму. Спіноза проектував, як вже говорили, етику "геометричним способом", Ляйбніц намагається створити єдину наукову мову на снові математичних структур. Таким чином, все пізнання, згідно основоположному тезису раціоналізму, походить з мислення, змістом мислення є ідеї, які відіграють основну роль.

3. Емпіризм

На противагу до Раціоналізму, емпіризм вважає, що без досвіду у мисленні не могло б бути ніяких ідей. Таким чином, будь-яке пізнання та істинність і достовірність повністю залежать від досвіду. Ф. Бекон стверджує у своєму "Новому органоні", що істинні висловлювання повинні базуватись на індуктивному методі. Метою науки не можуть бути доводи, які базуються на висновках чистого розуму і розсудку, ці доводи повинні бути підтвердженими й виведеними із досвіду. Таким чином, в основі емпіричної методології лежить не дедукція, а індукція. Намагаючись бути послідовним, емпірист Д. Локк стверджує, що людський розсудок від самого початку "пустий": ідеї, якими розсудок оперує не є природженими, як про це стверджував Декарт, вони приходять у розсудок ззовні завдяки досвіду. Досвід дає так звані "прості ідеї" як якості речей і тому подібне; з них розсудок, через поєднання, утворює "складні ідеї", які повністю залежать від "простих ідей", а ті, у свою чергу, від досвіду і збудження. Д. Локк викладає це у своєму відомому творі "Essay Concerning Human Understanding" ("Ессей про людське розуміння"), основному творі емпіризму Нового часу і одночасно критикує раціоналізм Декарта.

Взаємозв’язок раціоналізму та емпіризму

Таким чином, академічний розподіл між раціоналізмом та емпіризмом продовжувався протягом 17 та 18 століть. Ця контроверза дуже вплинула на швидкими темпами зростаючі природничі науки, але не тільки на них, але й на етику, політичну філософію, історичні науки та літературу. При цьому раціоналізм особливо вплинув на просвітництво, а емпіризм – на розвиток науки. Одного тільки не вистачало: спроби примирення обох сторін, через подолання крайностей обох, оскільки обидва підходи говорили про дещо дуже важливе. Раціоналізм стверджував, що будь-яка наука і будь-яке пояснення дійсності використовують теорії і поняття; емпіризм, що людина як чуттєва істота мусить звертатись до спостережень, відчуттів та досвіду. Якщо обидва напрямки є правими, то чому вони між собою не можуть порозумітися? Одночасно, обидві теорії містять суперечливі положення: раціоналізм своїм засновком вважав те, що будь-яке знання і пізнання містить у своїй основі природжені ідеї; емпіризм зводив все до чуттєвості. Послідовний раціоналізм приводить до заперечення емпіричних наук, а емпіризм до заперечення математики. Як же вийти з цієї ситуації?

Поняття умов можливості досвіду

Саме в ключі цієї напруги потрібно розглядати філософію Просвітництва у другій половині 18 століття. Спробу розрядити цю напругу зробив кантівський критицизм. Спочатку І. Кант перебуває під сильним враженням від Юмівського аргументу, про відмову від каузальності у понятті закону: Д. Юм пробудив Канта від "догматичного сну". Але якщо поняття каузальності не можна розуміти як поняття закону, як тоді можливе природознавство? Чи можемо ми взагалі говорити про речі, як вони є самі по собі, чи ми мусимо обмежитись висловлюваннями про речі, як вони являються нам? Очевидно цього питання не можливо обійти, таким чином Кантівське вихідне припущення, що перед постановкою питання, від чого залежить все пізнання: розуму чи досвіду, потрібно дослідити і прояснити на що взагалі здатен розум і розсудок, і що взагалі може бути досвідом. Тільки після того, як це буде прояснено, можна буде визначити значення розуму та закономірність досвіду в пізнанні. З погляду Канта великою помилкою традиційної догматичної метафізики є визначати властивостями дійсності те, що насправді є лише наслідком структури нашої здатності до мислення. Наприклад: якщо ми розглядаємо дві речі або події: А і В як величини у просторі і часі, й додаємо, хай А буде причиною для В, то ми у цьому випадку не говоримо про властивості речей А і В, а говоримо про вид і спосіб, як ми на основі наших пізнавальних структур їх сприймаємо: як часовопросторові, і як каузально зв'язані. Ми не можемо інакше розуміти події і речі як такі, що знаходяться у просторі і часі й каузально зв'язані. Це, очевидно за Кантом, є умови можливості досвіду і, разом з тим умови можливості предметів досвіду взагалі. Хоча всю різноманітність даних нам поставляє наша чуттєвість, однак розсудок впорядковує ці дані на основі власних правил. Найвищі правила розсудку дані "а пріорі", що означає до досвіду, вони постають як самостійні й не залежать від жодного досвіду. Дослідження структур, які можуть передувати досвіду, і є мета кантівського критицизму.