14

Тема 4. Філософія Нового часу.

План.

1.Філософія епохи Відродження.

2. Раціоналізм.

3. Емпіризм.

4. Критицизм.

1. Філософія епохи Відродження.

Зміщення акцентів розгляду до людини і природи.

Традиційна класифікація філософії Нового часу на періоди Ренесансу (16 ст.), раціоналізму і емпіризму (17 ст.) критицизму і просвітництва (18 ст.) та ідеалізму (19 ст.), як і схожі класифікації середньовічної та античної філософії є дуже схематичними. Якщо більш детально досліджувати мислення Нового часу, то стає зразу помітним, що ця епоха набагато складніша і різноманітніша. Це стає помітним уже з епохи Ренесансу, або ще інша назва Відродження античного мислення. На передній план у цей період виходять платонізм і трохи слабкіше аристотелізм. У 15 і першій половині 16 століття переважають гуманістичні тенденції, а у другій половині 16 століття природознавчі дослідження. Гуманізм робить поворот до людини, а природознавство робить більший акцент на природі. Але між цими напрямами не існує протилежності: людина грає в обох напрямах центральну роль, яка одночасно є частиною природи і культури. Такі погляди вплинули на методологію. Замість питання про сутність людини і природи, основою дослідження стало їх взаємне відношення. Беручи до уваги, що соціальні відносини можна звести в першу чергу до політичних, то ренесансній філософії з’явилися значні твори по дослідженню політики (Ніколо Макіавеллі, Томас Мор, Томазо Кампанела, Жан Боден та ін.).

Суперечка про метод.

Наскільки різноманітними були досягнення Ренесансу (у галузі дослідження мови, літератури, риторики, естетики, а також політики, а з іншого боку фізики, математики, астрономії і геометрії), настільки сильним було переконання, що дійсність влаштована раціонально. І це можна було виявити як раціональним так і емпіричним способами. Враховуючи великі масштаби досягнень розвитку науки в античності та досягнення в дослідженні принципово нових напрямів науки в епоху Ренесансу, не дивним є виникнення дискусії з приводу методу. Для природознавства, яке знову відроджувалося, значну роль відігравало питання математизації і використання методів геометрії, які звичайно не обмежувалися лише природознавством. Наприклад, філософ Барух де Спіноза написав етику "ordine geometrico demonstrata" ("продемонстровану геометричним методом").

Наступні після Ренесансу філософські напрями як то раціоналізм та емпіризм, які постали в 17 столітті, звернули увагу на проблему методу пізнання, але це було викликане іншими мотивами ніж у Ренесансі. У той час коли в Ренесансі переважало захоплення від великої кількості наукових відкриттів, то перед мислителями 17 століття постала проблема досягнення гарантовано-достовірного пізнання. Це означає, що хоча й залишається визнаною ідея можливості використання математики для дослідження феноменів, одночасно зростає проблема гарантовано достовірного критерію істинності пізнання. Що може гарантувати істинність пізнання (certitudo cognitionis) - мислення чи досвід? Відмінність у відповіді на це питання породила дві головні парадигми мислення 17 століття. У той час, коли раціоналізм вважає, що будь-яке достовірне пізнання має своїм єдиним джерелом загальне, а доступ до загального може мати тільки розум, який здатен оперувати загальними поняттями, а досвіду ж відмовляється у спроможності давати достовірне знання. Емпіризм же навпаки вважає, що знання буде достовірним тільки тоді, коли воно базується на спостереженні. Тоді як раціоналізм покладає всі сподівання на здатність розуму, то емпіризм покладається на досвід. Раціоналізм прагне очевидності, а емпіризм доказів. Відмінність між раціоналізмом та емпіризмом передусім проявилась у вченні про метод. Теоретичні засновки обох напрямків викладені в основоположних творах: у раціоналізмі це відомий твір Р.Декарта "Медитації про першу філософію", а в емпіризмі – це твір Ф.Бекона "Новий органон" та Д. Лока "Ессей про людське розуміння".