3. Альтернативні (постсистемні) концепції політичної системи

У 80-90-х рр. сформовані системні підходи до опису макрополітичних порядків почали втрачати свою колишню популярність. І хоча сьогодні ці моделі як і раніше використовуються, особливо при порівняльних дослідженнях, в науковому просторі стали виникати теорії, які:

• або використовують системну методологію як всього лише окремий технологічний прийом дослідження,

• або пропонують ідеї, що замінюють її.

Так, на хвилі дослідження сучасних процесів модернізації з'явилися спроби опису системних властивостей макрополітики в умовах не стабільних, а перехідних суспільств. Автори цього в самому широкому розумінні «девелопменталістського» (від англ. development - розвиток) підходу (тобто такого, що дозволяє бачити систему в її зміні та розвитку) звертали увагу на важливість для організації політичної влади таких чинників, як:

• характер «залежностей» політики (н-д, від динаміки соціально-економічного розвитку),

• її структурна диференціація (що забезпечує автономність політичної підсистеми суспільства),

• «здібності» системи, що припускали готовність влади до:

  • «оновлення» (тобто до забезпечення певною мірою адаптації держави до викликів часу),

  • «мобілізації» (залучення владою людських і матеріальних ресурсів для оперативного вирішення завдань),

  • «самозбереження» (недопущення до влади крайніх опозиціонерів),

  • забезпечення тенденції «до рівності» політичних учасників.

Одночасно з такими інтерпретаціями системного методу стали виникати і принципово нові ідеї.

Критика структурного функціоналізму і різних варіантів моделювання політичної системи породила ряд підходів, пов'язаних з переглядом теоретичних уявлень про макрополітичну організацію суспільства. Зупинимося на трьох найбільш відомих концепціях:

1. «структурації» (Ентоні Гідденс);

2. «соціального та політичного поля» (П.Бурдьє);

3. «нового інституціоналізму» (Д.Марч, Д.Олсен, П.ді Маджіо).

Теорія «структурації»

Почнемо з теорії «структурації» англійського соціолога, проф.соціології Кембріджського ун-ту Ентоні Гідденса (1938 - …), який приділяє в ній особливу увагу соціологічній інтерпретації публічної влади і політичних інститутів («Суспільний устрій. Нарис теорії структурації»). Незважаючи на визнання права на існування категорій соціальної (і відповідно до політичної) системи, Е.Гідденс вважає, що реально вони існують тільки в процесі «структурації»та «інституціоналізації».

Структурація – це відтворення суб'єктами норм і правил політичної взаємодії в чітко визначених просторово-часових межах.

Інституціоналізація - закріплення постійно виникаючих індивідуальних і групових практик, в тій чи іншій мірі співвіднесених з діючими правилами відправлення влади.

З цієї точки зору:

п олітична система і структура, з одного боку,

і індивіди і групи, що беруть участь у політиці, - з іншого,

взаємно конструюють один одного в ході соціальної практики.

Якщо ж самі форми практики, структурно впорядковані за допомогою норм і ресурсів, акліматизувалися в соціальному просторі й існують десятиліття і століття, то їх можна розглядати як політичні інстітути.

У підсумку політичні інститути представляють собою в сукупній діяльності й у постійних інтеракціях автономних індивідів втілення якихось «віртуальних» структур, пов'язаних нормами і ресурсами. Існує два типи ресурсів:

1) «аллокативні» (to allocate - розподіляти), обумовлені механізмами економіки, матеріальними засобами і предметами, освоєнням людиною природного середовища, і

2) «авторитарні», пов'язані з політикою і домінуванням одних людей над іншими.

Таким чином, соціальна «структурація» і політична інституціоналізація, що утворюють суспільну макроструктуру, проявляються в безперервному потоці дій і взаємодій індивідів, які впорядковуються за допомогою норм і ресурсів.