2.2. Проблеми передачі лінгвокультурного маркеру при перекладі

Ми часто задаємо собі питання: що може бути важкого в перекладі поезії? Так само як і перекладаючи прозу, ми можемо замінити деякі слова та словосполучення відповідними еквівалентами, які притаманні мові перекладу. Проте це виявляється не є такою легкою роботою. Перекладаючи вірші, ми звичайно ж повинні думати і про інші особливості. Ми зустрічаємось з рядом наступних проблем.

Одною з проблем художнього перекладу є співвідношення контексту автора і контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм співпадіння, або розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності і даних, взятих з літератури. Письменник відходить від дійсності і її сприйняття до закріпленого словами образу. Тобто, якщо переважають дані дійсності, то йдеться про авторську діяльність. Перекладач відходить від існуючого тексту і відтворюваної в уяві дійсності через її «вторинне», «наведене» сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу. Тобто, якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача. Таким чином, художній переклад обумовлений не лише об’єктивними факторами, але й суб’єктивними . Жоден переклад не можу бути абсолютно точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми об’єктивними даними не можу досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об’єму інформації. Тут також замішана особистість перекладача, який при перекодуванні тексту обов’язково випустить щось зі змісту, а також його схильність продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу [20,53]. У художньому перекладі до усіх цих факторів домішується ще й особистість перекладача, який, як уже зазначалося, у цій ситуації є більшою чи меншою мірою й автором. Твір не можна вирвати зі стихії рідної мови і «пересадити» на новий  ґрунт, він повинен народитися наново у новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв’язками, впливає на образне мислення носія цієї мови і витворює конкретно-чуттєвий образ. Закономірно, що при перекладі твору на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв’язки значною мірою руйнуються. Щоб твір продовжував жити як мистецький витвір в новому мовному середовищі, перекладач повинен перейняти на себе функції автора і певною мірою повторити творчий процес його створення і наповнити твір новими асоціативними зв’язками, які викликали б нові образи, властиві даній мові. Так ось розглядаючи переклад Валерії Богуславської, ми можемо побачити, що автор заміняє деякі слова та вирази, які є близькими українцям, а деякі слова навіть випускає. Це зроблено для більш легкого та плавного прочитання вірша та більш яснішого розуміння. Звернемо увагу, у перекладі вірша Джорджа Байрона “On the Day of the Destruction of Jerusalem by Titus” автор перекладу опускає слово “юність”(дод.7). Отже оригінал “Fame, wisdom, love, and power were mine, And health and youth possess’d me” в перекладі звучить наступним чином: “Були і мудрість, і любов, і слава, Здоров’я, міць — мов навіки, Спалахував мій келих лалом”. А рядок “I strive to number o’er what days”, який дослівно ми переклали б як “Я прагну лічити ті дні”, Валерія Богуславська заміняє так: “Як я життя своє кроїв”. Це було зроблено для кращого розуміння, а також для мелодики вірша, проте подібні трансформації не змінюють змісту. В даному випадку перекладач замінила просте словосполучення метафорою, зробивши вірш більш багатим на стилістичні засоби, дотримавшись оригінального перекладу, усіх норм та правил.

Наступна, співвідносна з попередньою, проблема художнього перекладу – проблема точності і вірності. Що з цих двох критеріїв важливіше і чи можливо їх поєднати в одному перекладі? Поетичний твір – єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов’язково спричинює зміну усієї системи. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші. Повернемося до перекладу В.Богуславської. У вірші “The Harp” (дод.8) вона надає надзвичайну мелодичність в наступні рядки: “It soften’d men of iron mould, It gave them virtues not their own; No ear so dull, no soul so cold”, які перекладає на українську мову наступним чином: “Залізо воском розтопить, І камінь хай співзвуччя ронить Колосся кволе, розум спить”. Переклавши дослівно, ми б не отримали такого результату. По-перше, вірш не набув би потрібної інтонації та звукопису. По-друге, переклад вийшов би сухим та нецікавим.

В даному випадку ми можемо сказати, що автор перекладу нехтує точністю, проте їй вдається передати єдність ідеї, прикрасивши та надавши нового життя образам. Розглянемо ще один вірш Джорджа Байрона “Jeptha’s Daughter” (дод.9) та переклад Валерії Богуславської на українську мову. Рядок “And of this—Oh! my Father!—be sure”, який дослівно перекладається як “І в цьому, мій батько, будь впевнений”, автор перекладу заміняє таким чином: “О, не побивайся так, батьку! Дарма”. В цьому випадку переклад на українську мову не є точний. В. Богуславська знаходить потрібні еквіваленти в українській мові для передачі того ж настрою та тієї ж ідеї, що і в оригіналі поетичного твору. На нашу думку, вірші неможливо перекласти дотримуючись усіх норм та правил, адже, дотримавшись звукопису, кількості рядків, ми повинні нехтувати точним перекладом, а зберігаючи точність, навпаки, нехтуємо звукописом, а деколи й передачею ритмів та строф.

Мистецтво поетичного перекладу знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку перекладні вірші повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу поетичними образами, ритмами, строфами. У першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття вітчизняного читача, у другому – розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем. Як зазначає В.Левик, переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета[1, 132]. Він порівнює перекладача з талановитим актором. Яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в образ. Залишаючись самим собою він повинен з кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, а подекуди й чуже для себе особисто. Так само й у творчості перекладача: він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль. За Коптіловим, перекладач має йти “вшир і вглиб” – залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись в поетичні простори світів їх авторів. Говорячи про переклад поетичного доробку Джорджа Байрона, на нашу думку, основним перекладачем залишається Григорій Кочур. Його переклади вражають своєю точністю та адекватністю, йому вдається дотримуватися усіх правил. Порівнюючи його переклади з перекладами В.Самійленка, ми можемо чітко побачити, що вірші Самійленка – повністю український варіант, в ту чергу як Григорій Корчур залишає щось притаманне і оригіналу поетичного твору. А Валерія Богуславська подає певні вірші, дотримуючись усіх норм, а в деяких нехтує адекватністю та точністю перекладу.

Розглядаючи переклади Григорія Кочура ми бачимо,що пісенна енергетика пестливих форм настільки потужна, що одна лишень лексема спроможна надати особливого колориту всьому творові. Так ось у поезії Байрона “Sun of the sleepless” (дод.10), що під пером Г. Кочура прозвучала з винятковою ніжністю. Перший рядок справді дихає ніжністю, хай ледь помітного, а все ж фольклорного відтінку: живого тепла пестливій формі додає безпосередність, яку таїть у собі кличний відмінок, звертання до зірки, а ще – означення “жалібнa”; зауважмо, що іменник “жаль” – один із найсердечніших, найуживаніших у народній пісні й творах фольклорного колориту. В оригіналі, зрозуміло, не “зірка”, а “зоря” (star), та й означення до неї, “melancholy” (запозичення з грецької), – не з народної лексики. Не пісенної барви й епітет “clear” і саме цей прикметник, як і дієслово “бриніти”, – теж один із найулюбленіших у Г. Кочура. В дусі пісенної поетики –асонансний звукопис: “Безсонних сонцe”. В одному слові одлунює інше – справжня звукова сув’язь. В оригіналі (Sun of the sleepless) такого звукопису не спостерігаємо; це – зразок перекладацької творчості.

Щодо перекладів Миколи Костомарова, він в кожній своїй роботі пропонує своїм читачам нові образи, форми, стилі. В кожному його перекладі вгадується його особистий стиль. В рядку “So gleams the past, the light of other days”(дод.11) він додає закінчення “-еє”, “-ії”, які чітко вказують на його стиль, на те, що автору вдається за допомогою цих закінчень надати поетичному твору мелодики та краси. В його перекладі ці рядки звучать так: “Так прошлеє горить, так першії дні мріють”.

Художній переклад має двоїсту природу: з одного боку він є продуктом міжлітературної комунікації, але в той же час він багато в чому обумовлює і визначає її. Переклад виконує дві основні функції: інформативну (посередницьку) і творчу.