3. Лінгвокультурний аналіз художнього твору

Мова і культура — це дві семіотичні системи, що в семіотичному просторі одна одної займають значне місце і надзвичайно важливі ролі виконують у їх прагматиконах — мова у прагмакультурі, а культура у прагмалінгвістиці. Мовна ідентичність не обходиться без відповідної їй культурної ідентичності, як і культурна ідентичність обов'язково передбачає наявність мовної ідентичності, бо і мова, і культура є не зовнішніми ознаками людини, які можна легко набути, а внутрішніми сутностями людини, складовими її свідомості, мовомислення, її мовно-культурної особистості[16,20].

Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту передбачає добру загальнолінгвістичну орієнтацію в тексті і вимагає знання теоретичних засад лінгвокультурології, її методології і методики аналізу, основних категорій лінгвокультурології: лінгвокультурний концепт, лінгвокультурна ментальність, лінгвокультурема, культурна сема, культурна конотація, культурний фон, культурний простір, культурна традиція, культурна спадщина; лінгвокультурна парадигма. Необхідною умовою проведення успішного лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту є володіння лінгвокультурологічною компетенцією, до складу якої входять добрі знання не тільки української мови, а й української культури, концептів української національної культури, фольклору, етнології, етнографії, міфології, символіки українського національного способу життя, традицій, звичаїв, ритуалів, етикету. Ці знання необхідні для того, щоб, добре знаючи семасіологію української мови, семантику українського словника і фразеологізмів, можна було виокремлювати в художньому тексті лінгвокультуреми на усіх мовних рівнях включно з текстовим. Лінгвокультурологічний аналіз мовних одиниць слід співвідносити з загальною лінгвістичною характеристикою тексту, з аспектами його нарації, з темою, концепцією і структурою тексту, образами автора, читача, персонажів; контекстом і підтекстом, хронотопами, з прагматикою.

Лінгвокультурологічний аналіз передбачає з'ясування змісту термінологічного поняття лінгвокультурем як таких мовних одиниць тексту, в семантиці яких зосереджена вагома і актуальна культурна інформація. Для лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту бажано користуватися терміном "лінгвокультурема", оскільки в його семантиці заявлені семи мови і культури. Культурема є одиницею культурології і відповідно лінгвокультурема є одиницею лінгвокультурології. В термінологічній енциклопедії "Сучасна лінгвістика" О.Селіванова так визначає поняття лінгвокультурології — галузь мовознавства, яка вивчає вияви культури народу в його мові й мовленнєвій діяльності[9,271]. Предметом лінгвокультурології є засоби мовної системи та її дискурсивних продуктів, які фіксують культурно значиму інформацію — збережені у колективній пам'яті народу символічні способи матеріального й духовного усвідомлення світу певним етносом, відтворені в його ідеях, схемах мислення й поведінки, системі етичних й естетичних цінностей, нормах, звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті тощо. З такого осяжного визначення постає розуміння лінгвокультуреми як мовного знака, що містить культурну інформацію, є базовим терміном лінгвокультурології і служить для позначення одиниці вербалізації культурного змісту.

Проблеми лінгвокультурології на сьогодні є дуже актуальними і дедалі більшого значення вони набувають у зв’язку з усе тіснішою взаємодією і взаємопроникненням різних культур. Однак значення саме поетичного тексту як носія лінгвокультурної інформації досить часто недооцінюється. Як наслідок, численні реалії з життя представників інших культур є не поміченими і не вивченими.

Лінгвокультурний аналіз художнього тексту передбачає добру загальнолінгвістичну орієнтацію в тексті і вимагає знання теоретичних засад лінгвокультурології, її методології і методики аналізу, основних категорій лінгвокультурології: лінгвокультурний концепт, лінгвокультурна ментальність, лінгвокультурема, культурна сема, культурна конотація, культурний фон, культурний простір, культурна традиція, культурна спадщина; лінгвокультурна парадигма. Необхідною умовою проведення успішного лінгвокультурного аналізу художнього тексту є володіння лінгвокультурною компетенцією, до складу якої входять добрі знання не тільки української мови, а й української культури, концептів української національної культури, фольклору, етнології, етнографії, міфології, символіки українського національного способу життя, традицій, звичаїв, ритуалів, етикету. Ці знання необхідні для того, щоб, добре знаючи семасіологію української мови, семантику українського словника і фразеологізмів, можна було виокремлювати в художньому тексті лінгвокультуреми на усіх мовних рівнях включно з текстовим. Лінгвокультурний аналіз мовних одиниць слід співвідносити з загальною лінгвістичною характеристикою тексту, з аспектами його нарації, з темою, концепцією і структурою тексту, образами автора, читача, персонажів; контекстом і підтекстом, хронотопами, з прагматикою.

Лінгвокультурний аналіз передбачає з'ясування змісту термінологічного поняття лінгвокультурем як таких мовних одиниць тексту, в семантиці яких зосереджена вагома і актуальна культурна інформація. В науковій літературі вони називалися по-різному: концепт національної культури, лінгвокультурний концепт, лінгвокультурний концепт (В.Карасик, доктор філологічних наук), культурно маркована одиниця,слово з національно-культурним компонентом семантики, мовно-естетичні знаки національної культури, мовні знаки культури, етнокультурний концепт, знак етнокультури, знак національної культури, лінгвокультурема[14,76].

Для лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту бажано користуватися терміном "лінгвокультурема", оскільки в його семантиці заявлені семи мови і культури. Культурема є одиницею культурології і відповідно лінгвокультурема є одиницею лінгвокультурології. В термінологічній енциклопедії "Сучасна лінгвістика" О.Селіванова так визначає поняття лінгвокультурології — “галузь мовознавства, яка вивчає вияви культури народу в його мові й мовленнєвій діяльності. Предметом лінгвокультурології є засоби мовної системи та її дискурсивних продуктів, які фіксують культурно значиму інформацію — збережені у колективній пам'яті народу символічні способи матеріального й духовного усвідомлення світу певним етносом, відтворені в його ідеях, схемах мислення й поведінки, системі етичних й естетичних цінностей, нормах, звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті тощо”. [17,47]. З такого осяжного визначення постає розуміння лінгвокультуреми як мовного знака, що містить культурну інформацію, є базовим терміном лінгвокультурології і служить для позначення одиниці вербалізації культурного змісту.

На відміну від загального поняття концепту як змістової одиниці пам'яті, "ментального лексикону, концептуальної системи й мови мозку"[18,44], в лінгво-культурології використовують і термін лінгвокультутерміновану культурою. Лінгвокультурологічний концепт є "ментальною проекцією елементів культури"[19,69], опредмеченою у мові і мовленні у вигляді лінгвокультурем, про що йшлося вище.

Розуміння інокультурного тексту тісно пов'язано з особливостями

“приймаючої” культури та її традиціями. Текст входить в культурну парадигму зі “шлейфом” своїх смислів. Художній текст залишається джерелом смислів, які при кожному новому зверненні до нього розширюються, навіть при значних змінах в приймаючій культурі і віддаленості від часу його створення. У діахронії рівне збереження смислів не обов'язкове, окремі смисли можуть залишатися незаповненими. При ситуативному “ламанні” тексту читач рефлексує не над світом автора і тексту, а над власним світом і вибирає те, що він “зрозумів”. Причиною знаходження і вичитування в тексті особистісних смислів, що призводять до змістового трансформування тексту, служить те, що текст коректується і накладається на соціокультурний фон. Інтерпретація, спрямована на інтерпретуючого суб'єкта, переживається, а сприйняте з тексту активно входить в його концептуальну систему; при цьому може спостерігатися неоднорідність розподілу смислових «пучків»: відбувається зсув подібних пучків, зміни в концентрації смислів, окремі смисли виявляються або стислими, або розтягнутими. У процесі сприйняття один виділюваний сенс може активізувати інший, утворюючи смислові парадигми або ланцюжок смислів.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ I

Отже, написання невеликого за обсягом вірша, а також його переклад та розуміння вимагає від автора, перекладача та читача гарних знань в області літератури, стилістики, а від перекладача ще й адекватної передачі думки поета. Перед перекладачем стоїть нелегке завдання: передати точно зміст, основну думку поетичного твору, не звертаючи при цьому уваги його форму, або зберегти форму і не турбуватися за зміст. Проте у останньому випадку це вже буде не переклад, а політ фантазії самого перекладача, тому що вірш матиме в собі його індивідуальний стиль.

Переклад, адекватний у художньому відношенні, може і не бути адекватним в мовному, в його окремих елементах. Тобто, в процесі перекладу сам мовний момент грає таку ж підлеглу роль, як і в процесі оригінальної творчості, і тому висувати його на перший план не можна. Мова тут розглядається перш за все як засіб для здійснення художнього завдання, тому специфічні мовні завдання, що виникають при перекладі, повинні вирішуватися разом зі специфічними питаннями перекладу цього жанру і носити підлеглий характер.

РОЗДІЛ II. ЛІНГВОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПЕРЕКЛАДУ ПОЕЗІЇ