1. Поетичний твір: типи та класифікації

Поетичні твори відзначаються певною особливістю художньої мови. Її розуміння вимагає розвиненої уяви, тонкого чуття, загального розвитку та вразливості. Широта художніх узагальнень у віршових творах викликає у читачів досить різні асоціації залежно від їхнього особистого досвіду. Важливим є питання віршованого перекладу. Як зазначає В.Левик, поетичний переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета. [1, 132]. Віршовий переклад повинен звучати як оригінал віршу і це є одним з елементів точності. Але також повинен чітко відчуватись як національний дух, так і національна форма оригіналу та індивідуальний стиль поета. Ще Максим Рильський з приводу поетичного перекладу писав: «Вважаю неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що є поезією»[2, 47].

В такій ситуації необхідно, щоб між автором оригіналу віршового твору та перекладачем було певне внутрішнє відчуття, спорідненість, щоб перекладач не лише робив переклад, а щоб в самому перекладі був також і момент творчого вибору. Поет-перекладач повинен запропонувати своїм читачам нові образи, форми, стилі, але в кожному його перекладі повинен також вгадуватися і його особистий стиль.

Важливою ознакою віршованої мови є впорядкована повторюваність, а також рима (грец. rhýthmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близькорозташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка [28, 295]. Рими поділються: за якістю співзвуч бувають багаті та бідні, за частинами мови – граматична (іменникова,дієслівна тощо), неграматична (римуються слова різних частин мови), за повнотою суголось — тонічні і приблизні, за розташуванням у строфі — суміжні (парні), перехресні , кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні, за грою значень — каламбурні, залежно від інтервалу чи за відсутністю його. Подеколи трапляється різнонаголошена рима. Правлячи за основний чинник строфотворення, рима поширена й у астрофічному вірші, може не вживатися у строфі (білий вірш, білий сонет).

Так, наприклад, Дж. Байрон у вірші “ The Destruction of Sennacherib” (Дод. 1) використовує суміжну риму:

The Assyrian came down like the wolf on the fold,

And his cohorts were gleaming in purple and gold;

And the sheen of their spears was like stars on the sea,

When the blue wave rolls nightly on deep Galilee.

Даний вид римування застосовує у перекладі і Дмитро Паламарчук:

Ассірієць упав, наче вовк до кошар,

Пломенів на полках золота й пурпуру жар.

Списів сяйво було, наче зорі рясні,

Що на водах тремтять в Галілеї ясній.

Отже, характер рим є дуже важливим, тому що вони є основою стилістики вірша і створюють мелодію вірша.

В основі класичної системи віршування закладено поняття метра (або розміру) - канонічно заданої схеми співвідношення стоп, їх характеру і кількості, незалежної від конкретних ритмічних варіацій. Метр членує мовний потік на чітко обмежені паузами і співмірні між собою відрізки - рядки або вірші. Як правило, вірш витримується в одному і тому ж розмірі, однак суворі формули віршованого розміру можуть зазнавати деяких модифікацій конкретного словесного матеріалу, що входить до віршованих рядків [29, 436].

У цьому ж аспекті також дуже важливий характер переносів, які виникають тоді, коли словосполучення може бути синтаксично не закінчено до кінця рядка, і його завершення переноситься на наступний рядок. Вони великою мірою визначають інтонаційний рух вірша, допомагають передати протягом поетичної думки, підкреслюють смислові наголоси.

Вірші, які взаємно пов'язані схемою чергування розмірів і рим, звичайно правильно повторюється протягом усього твору, утворює строфу - ритмічну одиницю метричного членування віршованого тексту.

Строфа лежить на стику метрики і композиції: у більшості випадків строфа має не тільки ритмічну й інтонаційно-синтаксичну закінченість, що викликає паузу сильнішу, ніж паузи між окремими віршами всередині строфи, але і певну семантичну завершеність.

У віршованому творі строфа виступає як істотний структурний фактор, як важлива ланка, яка зв'язує план вираження і план змісту художнього цілого.

Строфа може розглядатися як складне синтаксичне ціле, що служить формою вираження закінченого авторського висловлювання, що відображає рух поетичної думки. Однак поняття єдиної теми, більш-менш повно розкриває будь-який бік явища, залишається провідною ознакою складного синтаксичного цілого.

Строфіка – форма послідовності віршів, архітектоніка віршів, а недотримання строфіки оригіналу призводить до порушень загального стилю твору. Вимога відтворити строфічні побудову з максимальною відповідністю оригіналу не припускає простого копіювання строфічних схем, а відображає прагнення до встановлення функціональної еквівалентності між структурою оригіналу і структурою перекладу.

Однак, навіть якщо в оригіналі і в перекладі використовується однакова система віршування, багато чого також залежить і від таких особливостей слова, як його величина і звучання. Очевидно, що при віршованому перекладі завжди потрібно як можна більш точне відтворення всіх перерахованих вище елементів.

У перекладі дуже важливо зберегти розмір вірша, тобто щоб кількість рядків в оригіналі та в перекладі була відповідною. У поезії відомого поета Джорджа Гордона Байрона She Walks In Beauty – 18 рядків, а переклад Дмитра Паламарчука зберігає цю кількість "Вона йде у всій красі"(дод.2).

Увагу читача завжди привертає думка вірша, його образ, адже поезія мислить образами. Число образів обмежене, підказане самим життям і поет рідко коли буває їх творцем.

Отже, написання невеликого за обсягом вірша, а також його переклад та розуміння вимагає від автора, перекладача та читача гарних знань в області літератури, стилістики, а від перекладача ще й адекватної передачі думки поета. Перед перекладачем стоїть нелегке завдання: передати точно зміст, основну думку поетичного твору, не звертаючи при цьому уваги його форму, або зберегти форму і не турбуватися за зміст. Проте у останньому випадку це вже буде не переклад, а політ фантазії самого перекладача, тому що вірш матиме в собі його індивідуальний стиль.