3. Особливості сучасної демократії

Первинну, істинну форму демократії (саме в такому випадку демократія найповніше реалізує та виявляє свою сутність і своєрідність) визначають як пряму й безпосередню демократію. Вона отримала таку назву через те, що громадянин має змогу прямо і без будь-яких посередників впливати на стан справ, виявляти свою волю, висловлювати власну думку. Незважаючи на усі зміни, які відбувалися у світі упродовж тисячоліть, демократія зберігає цю просту і знаменну сутність – вона завжди має бути справою громадян, які наділені почуттям відповідальності й обов'язку, прагнуть і вміють володіти собою та власним життям.

У найбільш яскравій, розвиненій і навіть теоретично обґрунтованій фор­мі пряма (безпосередня) демократія знайшла втілення в античній полісній демократії, котру, як уже мовилося, небезпідставно вважають історично ос­танньою формою «справжнього», тобто класичного народовладдя, для озна­чення якого виник і сам термін «демократія». Стародавні філософи Платон, Арістотель, Сенека, Ціцерон та інші (від часів Стародавньої Греції до кінця XVIII ст.) під демократією розуміли особливу форму організації державної влади, коли останньою володіють не окремі люди (або ж одна особа), а усі громадяни.

Проте з часом умови політичного життя, насамперед величина й тип тієї політичної одиниці, до якої застосовувалися демократичні методи врядування, змінилися. У стародавніх полісах (зокрема, в Афінах) на народні збо­ри приходило декілька десятків тисяч громадян і це, напевно, була та при­родна кількісна межа, не переступивши яку, люди могли збиратися разом і відносно конструктивно працювати. Нині існують сотні мегаполісів, де мешкають мільйони людей, які ніколи не зберуться на загальні збори. Вони спроможні тільки проголосувати, та й то раз на декілька років, за когось, хто їх представлятиме у певних державних органах, або за якесь рішення (як на референдумі). У складному сучасному світі пряма (безпосередня) демокра­тія як основний механізм володарювання стала недосяжною.

Повернення до демократії у Новий час характеризувалося втратою нею одних рис і набуттям інших. «...Право суб'єктивної свободи, - зазначав Ґ. Геґель, – є поворотним і центральним пунктом відмінностей міжантич­ністю й Новим часом»^[7]. Саме воно витворило новий тип ліберальної (від лат. liberalis – вільний), плюралістичної (від лат. pluralis – множинний) та пред­ставницької демократії. Зміна уявлень про демократію, її поєднання з цін­ностями раннього, класичного лібералізму відбулися, проте, не відразу. Хоч уже з XVII ст. (від часу укладення між європейськими державами Вестфальської угоди 1648 р.) головними суб'єктами міжнародних відносин були визнані суверенні, територіально організовані політичні одиниці – національні держави, все ж прихильники демократичного устрою продовжували пов'язувати його з невеликими за розміром утвореннями на зразок старо­давнього поліса чи міст-республік пізнього середньовіччя. У своїй знамени­тій праці «Суспільний договір» (1762) Ж.-Ж. Руссо стверджував, що для то­го, щоб спільна воля громадян була врахована, вони мають безпосередньо брати участь у законодавчому процесі. Отже, демократична держава повин­на бути невеликою територіально, завдяки чому громадяни зможуть збира­тися разом для вирішення спільних справ.

Та вже з кінця XVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли ліберальні цінності прав та свобод особи, конституціоналізму й законності. Демократія і права людини утворили універсальне ядро конституційної дер­жави, різноманітні варіанти якої завдячують своїм походженням американ­ській і французькій революціям^[8]. Отже, уявлення про демократію на деякий час (в XVII-XVIII ст.) розійшлися з уявленнями про ліберальну конституцій­ну державу (з виборним представницьким урядом, свободою економічного та політичного вибору, правовою захищеністю особи), щоб знову зійтися в XIX ст. у концепції ліберальної представницької демократії, якій властиві такі риси:

-      представництво народом своєї суверенної влади не через безпосередню участь у прийнятті рішень, а через обрання своїх представників, насампе­ред у законодавчі структури. Без цього винаходу демократія в сучасних великих і складних суспільствах була б неможливою;

-      використання механізмів партисипаторної (від англ. participate – брати участь) та прямої демократії на загальнодержавному рівні тільки при розв'язанні найістотніших для існування держави та її політичного ус­трою проблем, як-от: прийняття або затвердження конституцій, зміна те­риторії держави, приєднання до міжнародних союзів тощо. На нижчих рівнях врядування пряма демократія застосовується ширше – у вигляді референдумів та плебісцитів з багатьох питань життя громад і регіонів та прямих зібрань й участі у самоврядних органах;

-      визнання як норми строкатості суспільного життя, неминучості протиборства інтересів і навіть конфліктів та вироблення завдяки цьому механізмів соціального й політичного плюралізму, що забезпечують узгодження інтересів і врегулювання конфліктів;

-      узаконеність опозиції і конкурентність у боротьбі за здобуття владних позицій, що безпосередньо випливають з плюралізму та боротьби інтересів як рис сучасної демократії;

- гарантія прав і свобод людини, які забезпечують ступінь особистої свободи, якої не знала антична демократія і якої не могла дати громадянам по­лісів їхня участь у прийнятті рішень. Саме ця риса зумовила назву сучас­ної демократії як ліберальної;

- широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці, які     передбачають максимальне зниження або й зняття цензів (майнового, ві­кового, статевого, освітнього, осідлості) і залучення раніше суспільно па­сивних груп населення до громадянської участі;

- вільна преса та інші ЗМІ, які відіграють вирішальну роль у політичній комунікації, утворюючи осердя сучасного демократичного процесу^[9].

Упродовж другої половини XIX ст. та всього XX ст. демократія стала поняттям, яке вмістило в собі універсальний і всеохоплюючий зміст, систему поглядів та ідеологію. її ототожнюють з низкою ліберальних цінностей і проективних ідеалів (таких, які істотно впливають на реальність і сприяють змінам). До них можна віднести захищеність меншості, серйозність (не «декоративність») боротьби за владу, відкритість, автономність, співучасть у прийнятті рішень, досягнення більшої соціальної рівності тощо. Ці риси уточнюють сучасні уявлення про демократичний ідеал, розуміння сутності демократичного правління як певного вияву верховенства народу та його права контролювати й змінювати уряд.