49

Демократія як суспільне явище

План

1.  Витоки і сутність демократії.

2.  Виникнення і зміст демократії.

3.  Особливості сучасної демократії.

4.  Аспекти і різновиди демократії.

 

1. Витоки й сутність демократії

Століття, що минуло, було епохою грандіозних випробувань, яких зазна­ли засадничі цінності й принципи існування людської цивілізації. Водночас можна стверджувати, що саме завдяки цим цінностям, завдяки вірі у них людство витримало буремні, зламні періоди свого розвитку.

Серед таких ключових цінностей одне з перших місць, безумовно, посідає демократія. Для одних це символ віри, непересічний ідеал, для інших (особливо у перехідних суспільствах, де слова «демократія», «реформи» і «криза» стоять поряд) – ледь не головна причина усіх негараздів. Зрозуміло, що важко знайти істину у крайнощах. Та очевидно, що демократичні форми є конструктивними і рятівними, а прихильність до демократичних ідеалів нади­хає мільйони людей на дію.

Демократія у її сучасному розумінні винайдена і виплекана на Заході, але і ніколи не була суто західним явищем. «Демократія народжується і вмирає на усіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координа­ти», – зазначав свого часу південноафриканський вчений О. Сакс^[1]. Нині демократія є однією із основоположно суперечливих рис сучасної цивілізації, як, скажімо, прогрес науки або технології. Демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує низку проблем. Та все ж поширення духу й цінностей демократії – це визначальна риса сучасності, один із виявів гло­балізації цивілізаційних надбань.

Упродовж XX ст. демократія поширилася у планетарному масштабі. Вона є основою державного устрою більшості країн Європи й Північної Америки. Австралія (можна взяти у її найширшому контексті – разом з Океанією), ця країна-континент також міцно стоїть на демократичному ґрунті. Масштаб­ні демократичні зміни відбуваються в країнах Південної і Центральної Аме­рики, Азії й Африки. Нарешті, рубіж 80-90-х років знаменував собою швид­коплинну руйнацію комуністичних режимів у Східній Європі. Ці події були тісно пов'язані з процесом перебудови в СРСР, який мав по суті демокра­тичну спрямованість. XX ст. наочно продемонструвало хиткість демокра­тичних надбань, вразливість молодих демократій, їхню безпорадність і без­захисність перед викликами авторитаризму й тоталітаризму. Усе це приму­шує звернутися до з'ясування сутнісних засад демократії та її цінностей.

Власне, намагання відповісти на одвічне питання «Що є демократія?» Це один із способів буття демократії. Вона по-справжньому існує тільки то­ді, коли ми дбаємо про неї, занепокоєні тим, що з нею відбувається, наскільки вона вкорінена й захищена. Те, що ми думаємо про демократію, є фор­мою її здійснення, випробуванням нею свідомості й моралі громадян. Наші намагання опанувати й зберегти дух демократії та громадянської гідності завжди передбачають поглиблену увагу до класичного її розуміння, до її ви­токів та перспектив.

 

2. Виникнення і зміст демократії

Слово «демократія» (буквально – народовладдя) походить від давньо-грецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово «демократія» пролунало з вуста фінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох»^[2].

Поряд з цим є доречним навести й інші дефініції «демократії», а саме:

-    здійснення влади народом: форма урядування, в якій влада суверена спирається на громадянах і є ними безпосередньо контрольована або урядовцями котрі є вибрані громадянами;

-    демократія є політичною системою, про котру можна сказати, що всі люди позитивно і негативно приймають в ній фундаментальні рішення у важливих справах публічної політики;

-    демократія є урядування вибраних громадянами;

-    демократія – влада народу (demos – народ і kratos – влада);

-    демократія є урядуванням за допомогою дискусії, як противага урядуванню за допомогою сили.

Незважаючи на те, що етимологія слова «демократія» немовби не викликає жодних питань, слід визнати, що це один із випадків, коли буквальний пе­реклад слова не може сприяти розумінню суті, а іноді цьому навіть заважає. Скажімо, якщо це влада саме народу, то кого можна (треба) достеменно точ­но вважати цим народом? Який обсяг влади може взяти на себе народ? Над ким народ цю владу здійснює? Чи може взагалі належати влада народові? От­же, треба визнати, що слово «демократія» позначає не тільки й не стільки явище влади у його живій конкретиці, скільки складну проблему (а ще точ­ніше – низку проблем), яку ніколи не можна розв'язати раз і назавжди.

Великий мислитель античності Арістотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках»^[3]. Її засадою він вва­жав свободу, так само як засадою аристократії – доброчесність, а засадою олігархії – багатство^[4]. З описаних Арістотелем більше ста політій^[5] збереглась лише одна – «Афінська політія». Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афі­няни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років – від середини V ст. до середини IV ст. до н.е.

У центрі міста-держави розташовувалася площа – агора, де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх сус­пільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом дер­жавного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рі­шення щодо найважливіших питань житія поліса. Своє ставлення до думок і пропозицій, які вносилися на розгляд зборів, вони висловлювали оплеска­ми, вигуками, сміхом, а також голосуванням. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для вико­нання громадою.

Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними збора­ми. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них – рада 500, яка визна­чала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибо­ри, інші (таких було більшість) – шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.

Для громадянина Афін політика була природнім виявом суспільної актив­ності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймались ним як продовження власного «я», а не щось відчужене й далеке. Проте в Афі­нах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розхо­дився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Відомий аме­риканський політолог Р. Даль зазначає, що хоч участь громадян у суспільню справах тут була дуже високою, важко з певністю стверджувати про ступінь суспільної зацікавленості та участі у народних зборах різних суспільних про­шарків. Неоднаковим був, очевидно, і їхній вплив на прийняття рішень.

Політика була жорстокою грою, у якій гору часто брали особисті амбіції, родинні й товариські інтереси, а незгодних піддавали десятилітньому остра­кізмові. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян, а бідняки не мали на них істотного впливу. Окрім цього, саме громадянство було дуже обмеженим. Навіть за часів найвищого розквіту демократії права­ми участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. грома­дян, у той час коли в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демокра­тичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важ­ливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зро­бити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні ча­си. Насамперед — це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Отже, недостатньо мати просто «населення», таких собі пересічних «мешканців», які ведуть відок­ремлене від усіх існування. Треба усвідомлювати, що без наявності вільних, гідних, таких, що поважають себе громадян, демократія по-справжньому відбутися не може. Становлення міцної і дійової демократії в нашій країні, втім, як і в умовах інших перехідних суспільств, є невіддільним від форму­вання свідомого громадянства, почуття громадянського обов'язку й готов­ності діяти для його втілення.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними и рівноправними. Кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принцип формальної рівності громадян. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Це не означає знеособлення й нехтування унікальністю окремої неповторної особистості. Для того, щоб демократія запрацювала й давала наслідки, спільнота повинна стати тим механізмом, який перетворить свідомість, волю й сумління (як почуття обов'язку) кож­ного громадянина на його голос, котрий він віддасть за рішення, яке вважа­тиме істинним, за особу, яку вважатиме найбільш гідною (досвідченою, мудрою, наділеною чеснотами). Демократія зрівнює, виокремлюючи в кож­ній багатоманітній і складній натурі суспільно зорієнтовану складову, гро­мадянську сутність. І на момент вироблення спільного рішення кожен голос повинен бути однаково вагомим. Цей принцип наочно справедливий, його нема потреби доводити тим, хто отримав відповідне громадянське вихован­ня. У процесі судочинства усі мають бути рівними перед законом.

Демократія дійова тоді, коли спирається на свідомих та активних грома­дян, які взаємно визнають гідність і значущість один одного, вважають кож­ного іншого громадянина рівним собі. Цей ззовні формальний принцип рів­ності є однією із фундаментальних моральних засад демократії. Визнанням рівності живиться альтруїзм (принцип, який свого часу обґрунтував визнач­ний французький філософ О. Конт), котрий орієнтує людину на життя зара­ди інших. Людина відчуває себе невід'ємною часткою суспільства і сприй­має свою належність до нього як факт значущий і знаменний. Справді, гли­бинний сенс демократії полягає в тому, що вільний громадянин свідомо слу­гує товариству, громаді, громадянству. Тому послідовний та щирий демок­ратизм передбачає і зумовлює патріотизм.

Третім важливим елементом демократичного устрою є повага до спільно прийнятих рішень і готовність сумлінно виконувати їх. В основі цього прин­ципу лежить припущення (яке давно набуло характеру переконання), що рішення, прийняте внаслідок публічного обговорення, шляхом проголошення і зіставлення різноманітних альтернатив і пропозицій, найчастіше буває найбільш прийнятним, виваженим і таким, що відповідає здоровому глуздо­ві. Спільна воля та спільні зусилля немовби допомагають подолати обмеженість і слабкість кожного окремо. Це надає особливої сили і значущості спільному рішенню. На цьому ґрунтується один із засадничих принципів де­мократії — принцип влади більшості, коли загальнообов'язковим вважається рішення, за яке віддала свої голоси більшість тих, хто брав участь у голо­суванні.

У сучасному розумінні поняття «більшість» – це множина меншин, інтег- рована у певну політичну спільноту. Повага до прав меншості – одне із надбань сучасної демократії, коли громадяни переконані в тому, що нема іншої влади, ніж вони самі. Громадяни – основа демократії, вони живлять демократичний дух взаємною довірою й повагою до принципу рівності; спільна воля рівних перестає бути лише кількістю, вона стає виявом особливої якості – вищим законом (про що буквально наголошувало давньоримське прис­лів'я: «Воля народу – вищий закон!»).

Перелічені вище першоелементи демократії поєднуються і втілюються з відповідною повнотою у виборах, які є сутнісно важливою ознакою цього ладу. Без справжніх виборів про демократію неможливо вести мову, хоч де­мократія жодною мірою не зводиться до виборів і не вичерпується ними. Для демократії вибори – це «момент істини», волевиявлення вільних громадян, творення влади, уособлення самокерування, спроможність дорослих і самодостатніх людей адекватно розуміти свої справжні інтереси й захищати їх зі знанням справи.

Елементарною вимогою для здійснення істинного вибору є обізнаність громадян у тих справах, щодо яких приймається рішення. Саме тому свобо­да зборів і свобода висловлення власної думки набувають за демократії великого значення. Тому демократія мусить затверджувати і підтримувати свободу слова, без якої неможливо вільно обговорювати нагальні потреби і знаходити оптимальні способи розв'язання проблем. За допомогою вільного слова і під його впливом формується й живе громадська думка – дійова сила демократії.

Та слово може використовуватися і на шкоду демократії, особливо, коли владу отримують некомпетентні й нечесні люди. В полісній Греції провідни­ків (лідерів) називали демагогами, тобто тими, хто веде народ. Проте в умо­вах крайньої демократії, коли «влада належить простолюдові, а закони не мають верховенства», демагоги дістають змогу зловживати словом. Підлаштовуючись під народні бажання, писав Арістотель, вони подекуди ставали могутніми, а роль державних інституцій зводилася нанівець^[6]. Тому слово «демагог» згодом набуло негативного значення і ним почали називати ци­нічних пройдисвітів, які, маніпулюючи словами, обманюють народ. Але й народ часом добровільно погоджується на те, щоб бути обманутим, охоче вислуховує пропозиції демагогів і підтримує їх.

Отже, перелічені елементи демократії створюють певний її образ, який можемо зафіксувати, давши таке початкове визначення. Демократія – це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

Такий підхід передбачає насамперед соціальний зміст, соціальну спрямованість демократії. Мається на увазі те, що демократія виникла й існує як намагання і можливість для людей вирішувати свої справи власними сила­ми. Демократія – це насамперед суспільне самоврядування, самокерування, самостійність (тут важливо підкреслити метафоричність слова «самостій­ність» – стояти міцно, тримаючись на своїй силі, дотримуючись власної правди і слідуючи власному вибору). Це система, яку А. Лінкольн визначав як «правління народу, через посередництво самого народу, для народу».