7. Інфляція, її суть, причини і соціально-економічні наслідки. Показники інфляції.

Інфляція — тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. У роки помірної інфляції ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін свідчать, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити дедалі меншу кількість товарів. Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції чи погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів. У цьому разі це буде не інфляційне зростання цін.

Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, голопуючу та гіперінфляція.

Помірна інфляція спостерігається тоді, коли ціни зростають повільно – до 10% за рік. За такої інфляції ціни відносно стабільні, люди охоче заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.

Голопуючою є інфляція, коли ціни зростають на 20, 50, 100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує їх у вигляді готівки. Вона здебільшого характерна для країн, що розвиваються.

Гіперінфляція настає тоді, коли ціни починають зростати на тисячі, десятки тисяч, навіть мільйони відсотків за рік. Усі прагнуть запастися речами і позбутися грошей. Виникає “інфляційний психоз”, що посилює тиск на ціни. Інфляція починає сама себе “підгодовувати”. Оскільки вартість життя зростає, наймані працівники вимагають вищої номінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. Гіперінфляція означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно політичне безладдя.

Причини:

Зовнішні причини такі:

– зростання цін на світових ринках;

– скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі;

– від'ємне значення зовнішньоторговельного балансу;

– посилення інтернаціоналізації господарських зв'язків між державами, що супроводжується загостренням конкуренції на світових ринках капіталів.

Внутрішні причини такі:

– деформація економіки;

– монополія держави на грошову емісію;

– монопольне становище великих виробників та їх диктат цін на ринках;

– монополія профспілок на ринку праці та можливість їх впливу на рівень оплати праці;

– непомірно високі податки або процентні ставки за кредит;

– порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією.

Головними соціально-економічними наслідками інфляції є такі:

Першими жертвами інфляції стають споживачі, які страждають від неминучого падіння рівня життя. Це відбувається в різних формах. Інфляція перерозподіляє прибуток, зменшуючи його в одержувачів фіксованого прибутку і збільшуючи в інших груп населення. Виграш від інфляції можуть отримати керівники фірм, інші одержувачі прибутку. Інфляція погіршує становище землевласників, що отримують фіксовану ренту. Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи купівельна спроможність заощаджень, відкладених на "чорний день", зменшується.

Низький рівень інфляції означає охолодження в економіці країни і може спричинити негативні явища в майбутньому.

Згідно з даними Державної служби статистики, базова інфляція в Україні за підсумками червня 2012 року в річному вимірі (у відношенні до аналогічного місяця минулого року) сповільнилася до 3,1% з 3,7%. в Україні один з найнижчих рівнів інфляції серед країн СНД. Згідно з даними Міждержавного статистичного комітету СНД, зростання індексу споживчих цін з грудня 2011 до червня 2012 року в Україні становило 0,1%. Для порівняння, найвищою інфляція є в Білорусі – 10,5%, Узбекистані – 6,2%, Росії – 3,2%. В Казахстані та Таджикистані ріст споживчих цін становить 2,7% та 2,5% відповідно. Нижчими від України, за рівнем інфляції серед країн СНД є Вірменія, Туркменістан та Азербайджан.

9.Методи антиінфляційної політики.Повністю позбутися інфляції в сучасних умовах неможливо, оскільки не можна ліквідувати чинники, які її спричинюють. Протидіяти інфляції можна лише через реалізацію державної політики, яка б поєднувала цілі та методи довго- й короткотривалого характеру. Антиінфляційна політика є складовою соціально-економічної політики держави і тому має узгоджуватися з останньою. Методи антиінфляційної політики мають бути змішаними, тобто такими, що передбачають заходи монетарного та немонетарного характеру залежно від виду і типу інфляції, особливостей ЇЇ вияву в різних країнах. Найважливішою складовою антиінфляційної стратегії уряду є запобігання інфляційним очікуванням. Пересічні громадяни, всі суб'єкти господарської діяльності мають позбутися страху знецінення збережень і довіряти урядові та його політиці. У світовій практиці з середини 70-х років XX ст. широко застосовується політика таргетування (від англ. target — мета) інфляції. Метою такої політики є вибір цінового орієнтира, зазвичай це індекс зростання цін. Досягнення подібної мети передбачає здійснення таких державних заходів: законодавче встановлення і публічне проголошення розрахованих планових показників інфляції на зазначений термін. Це виявляється у введенні твердих лімітів на щорічний приріст грошової маси; скорочення бюджетного дефіциту і його ліквідацію; підвищення курсу національної валюти, що сприятиме падінню цін на імпортну продукцію, а отже, і рівню цін у країні; відповідальність центрального банку за неперевищення запланованих показників інфляції, його звітування перед громадськістю; прогнозування індексу зростання цін. Водночас держава використовує різні прийоми та методи антиінфляційної політики, які мають короткотерміновий характер і спрямовані на те, щоб зменшити «температуру» інфляції. До них належать: >- стимулювання товарності економіки шляхом державної підтримки, наприклад через введення пільгового оподаткування, або перехід від безоплатного задоволення певних потреб до платних (навчання, медобслуговування, надання інформації тощо); приватизація державної власності; часткова реалізація стратегічних запасів; широкомасштабний імпорт споживчих благ; грошова реформа конфіскаційного типу. Основні методи антиінфляційної стратегії держави

-державне стимулювання науково-технічного прогресу і структурна перебудова економіки

-сприяння інвестиційному забезпеченню секторів економіки, які задовольняють потреби населення у товарах широкого вжитку і послугах

-антимонопольна політика має контролювати підприємства монополістів і перерозподіляти монопольні прибутки на користь держави ,в окремих випадках запроваджувати державне регулювання цін.

-вирівнювання внутрішніх та світових цін на паливні та сировинні ресурси.

12 Споживання – це найпростіший компонент валового внутрішнього продукту, що становить 66% сукупних видатків протягом останнього десятиріччя. Серед його найважливіших статей – житло, транспортні засоби, продовольство та медичні послуги.

Функція споживання побудована на простій ідеї, за якою споживча поведінка кожної окремої особи за даний період пов’язана з величиною її доходу за цей період. Натомість гіпотеза життєвого циклу розглядає приватних осіб як таких, що планують свою поведінку щодо споживання і заощадження на тривалі періоди, сподіваючись якнайкраще розподілити споживчі видатки впродовж усього свого життя.

Франко Модільяні розвинув модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою життєвого циклу. Вікова структура населення, у принципі – важливий чинник, що визначає поведінку величини споживання і заощадження.

Не чекаючи на основні висновки цього розділу, зазначимо, що ми виводитимемо функцію споживання у вигляді:

C = a W R + сY L

де WR позначає реальне багатство, а – граничну схильність до споживання з багатства, YL – трудовий доход, а с – граничну схильність до споживання з трудового доходу.

Трудовий доход – це доход, який заробляє робоча сила, на відміну від доходу, що його заробляють інші фактори виробництва

Заощадження та їх витрачання.

Заощадження дорівнюють доходу мінус витрати на споживання

S = YL – C = YL * (NL – WL) / NL

Де NL – це ( роки приватної особи, яка сподівається прожити NL років, працювати і заробляти доход WL років і не працюватиме за віком (NL-WL) років):

З рівняння випливає, що заощадження протягом робочого періоду життя людини дорівнюють певній частці трудового доходу, а числове значення такої частки дорівнює числовому значенню частки, яку становить період, коли людина не працює за віком, від усього життя.

У період життя, коли людина не працює за віком, споживчі видатки фінансуються за рахунок заощаджень, що накопичувалися протягом робочого періоду життя. Отже, за рахунок заощаджень у роки праці фінансуються витрати в період, коли людина не працює за віком.