10. Системи плаваючих та фіксованих валютних курсів.

Фактори, що впливають на валютний курс:

• попит і пропозиція валюти;

• економічний стан країн, у яких встановлюється курс валюти;

• наявність обмежень в обміні валюти;

• інфляція;

• попит на національні і іноземні товари в межах країни;

• співвідношення між експортом і імпортом країн, які обмінюють валюту;

• величина національних та іноземних капіталовкладень у країну.

Провідною ланкою валютної системи є валютне регулювання, головним об’єктом якого є валютний курс національної грошової одиниці. До основних інструментів валютного регулювання відносяться валютна інтервенція і застосування валютних обмежень.

Валютна інтервенція – це втручання центральних банків або казначейств в операції на валютному ринку з метою впливу на динаміку курсу національної або іноземної валюти. Як правило, це масштабна валютна операція, яка проводиться в короткотерміновий період. Для підвищення курсу національної валюти здійснюється масовий продаж іноземної валюти і купівля своєї. Для зниження її курсу проводиться зворотна операція. Для здійснення цих операцій центральний банк повинен мати значні грошові ресурси.

Валютні обмеження – це заходи по регулюванню ввозу і вивозу національної й іноземної валюти за межі країни і до неї. До цих заходів відносяться: обмеження ввозу та вивозу готівкової національної валюти, обмеження на перекази капіталів, обмеження ввозу та вивозу іноземної валюти та золота, обов’язковий продаж експортної виручки від неторгових операцій і від експорту товарів та послуг, тощо. Всі ці заходи переслідують мету збереження та нагромадження необхідних для розвитку національної економіки грошових ресурсів та примноження валютних ресурсів країни.

11. Державне регулювання зовнішньоекономічних відносин.

Державне регулювання зовнішньоекономічних зв'язків – важливий елемент механізму державного регулювання економіки, який здійснюється за допомогою методів тарифного й нетарифного впливу держави на основні форми міжнародних економічних відносин на міжнародну торгівлю, вивезення капіталу, міжнародні кредитні відносини, міжнародні валютні (розрахункові) відносини, міжнародне виробниче та науково-технічне співробітництво, міжнародну міграцію робочої сили.

Провідними сферами державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків є міжнародна торгівля, міжнародні валютні відносини, міжнародний ринок позичкових капіталів. Здійснюється державне регулювання зовнішньоекономічних зв’язків регулюванням платіжного балансу та його складової частини – торговельного балансу, зміною валютних курсів згідно з правилами Міжнародного валютного фонду.

Перша спроба державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків – політика меркантилістів, які вважали, що держава повинна регулювати зовнішню торгівлю. Метою такого регулювання було нагромадження багатства (грошей), що в епоху раннього меркантилізму досягалося державним обмеженням зовнішньої торгівлі, політикою протекціонізму – високих торговельних мит на ввезені з-за кордону товари. Елементи протекціонізму використовуються вдержавши зовнішньоекономічній політиці й нині як метод захисту внутрішніх виробників від конкурентоспроможних імпортних товарів.

Не втратила актуальності й політика пізніх меркантилістів (фритредерство), спрямована на розвиток зовнішньої торгівлі. Регулююча функція держави в цьому випадку полягає у забезпеченні позитивного торговельного сальдо, величина якого є показником зростання багатства держави.

Державне регулювання зовнішньоекономічних зв’язків – об'єктивне й необхідне в сучасних умовах, оскільки:

• підприємці в галузі зовнішньоекономічної діяльності та спеціального виробництва намагаються навмисно знизити обсяги товарообороту, щоб приховати певну його частину від оподаткування, залишити частину валютного виторгу за кордоном. Це заподіює державі збитків, бо не всі кошти від прибутку надходять до державного бюджету Держава, таким чином, не може в повному обсязі реалізувати свої економічні функції, свою соціально-економічну політику. В торгівлі України із західними країнами різниця між обсягами, зафіксованими митницею України, й обсягами, зафіксованими західними партнерами, досягала наприкінці 90-х XX ст. двократного розміру;

• через обмеженість сировини та енергетичних ресурсів високі ціни на відповідні товари породжують прагнення деяких підприємців поживитися за рахунок державного багатства. Це підриває економічний потенціал України й перешкоджає вирішенню соціальних проблем.

Державне регулювання зовнішньоекономічних зв’язків спрямоване на:

• забезпечення відкритості входження української економіки у світовий економічний простір на основі як традиційних, так і якісно нових форм інтегрування;

• подолання дискримінаційної політики в зовнішній торгівлі тих країн, що панують у цій сфері й прагнуть до глобального переділу світових ринків. Така політика спрямована на утворення закритих регіональних угруповань, куди з певних міркувань не мають доступу деякі країни (прикладом може бути європейський ринок ЄС – 15 країн);

• на забезпечення вільного переливання капіталів, спільного утворення конкурентоспроможних виробництв та транснаціональних корпорацій;

• співробітництво в наукових дослідженнях, особливо в галузях, що потребують численних ресурсів, наприклад у космічній, утворенні міжнародних транспортних та інформаційних систем тощо;

• зміни в структурі економіки, використання іноземних кредитів (особливо інвестиційних);

• державну підтримку вітчизняних виробників, стимулювання виробництва товарів на зовнішній ринок, захист від іноземних конкурентів, розробку стратегії постачання товарів на світовий ринок, підвищення ефективності зовнішньої торгівлі загалом;

• створення умов, що забезпечують надійний валютний та експортно-імпортний контроль;

• зниження валютного боргу;

• скорочення дефіциту платіжного балансу.

Розрізняють тарифні й нетарифні методи державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. Їх застосування визначається економічними й фінансовими умовами, завданнями експортно-імпортної політики.

Тарифні методи ґрунтуються на використанні митних тарифів і а митних зборів. Митні тарифи – систематизовані за групами товарів мита, що стягуються в країні з імпортованих, експортованих або транзитних товарів та послуг. Звичайно вони встановлюються на національному рівні, але існують єдині тарифи декількох країн у межах митних союзів. Митні тарифи впливають на ціну товарів, тому вони мають бути науково обґрунтовані. Митні збори стягуються понад митні тарифи. Розрізняють статистичний, санітарний, ліцензійний марочний та інші митні збори.

Нетарифні методи державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків:

• кількісне обмеження експорту певної сировини через ліцензування та квотування (контингентування), коли ліцензії видають відповідно до встановлених експортно-імпортних квот;

• заборонні мита, що захищають вітчизняних виробників від іноземних конкурентів;

• пряме й якісне субсидування експорту, надання пільг окремим виробникам або регіонам відповідно до їх специфіки або специфіки їхніх товарів. При цьому враховуються потенційні можливості цих виробників чи регіонів та внесок у державну скарбницю;

• державне регулювання банківських розрахунків через використання іноземних кредитів, валютного й експортного контролю, заборони незаконного розміщення валютної виручки за кордоном, регулювання бюджетних коштів, необхідних для фінансування купівлі іноземної валюти з метою задоволення потреб в імпорті.

Державне регулювання зовнішньоекономічних зв’язків здійснюється на законодавчій основі. Держава повинна привести у відповідність із міжнародними нормами свої внутрішні закони, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність.

1,Економічна наука, досліджуючи функціонування економіки, виділяє в ній мікро- та макрорівень.Мікрорівень– рівень функціонування окремих ринків, на яких відбувається взаємодія малих економічнихсуб’єктів(домашніх господарств, фірм, державних агентів). Макрорівень– рівень функціонування економіки в цілому як єдиного народногосподарського комплексу.

Мікроекономічний аналіз передбачає дослідження функціонування економіки з точки зору поведінки окремих економічних суб’єктів. Макроекономічний - дослідження функціонування економіки як єдиної системи. Необхідність макроекономічного аналізу обумовлена тим, що на макрорівні в економіці існують такі явища та процеси, які не проявляються на мікрорівні, а отже не враховуються економічними суб’єктами під час прийняття рішень. Наприклад, щоб помітити такі явища як економічне зростання, інфляція, безробіття необхідно розглядати економіку в цілому. На мікрорівні зростання ціни внаслідок інфляції фірма може сприйняти як збільшення попиту на свою продукцію й прийняти неадекватне рішення. На макрорівні часто рішення окремих суб’єктів в сумі дають зовсім не передбачувані результати. Наприклад, максимізуючи свої прибутки, фірма розцінює зростання своїх грошових доходів як благо, однак зростання грошових доходів усіх суб’єктів економіки може викликати негативні наслідки через зростання інфляції.

Макроекономіка вивчає економічні явища з позиції економіки в цілому. Вона характеризує діяльність економічних суб’єктів в сукупності, не вдаючись до характеристики кожного окремого економічного суб’єкта. Предметом макроекономіки є механізм функціонування економічної системи в цілому та взаємодія між національними економіками. Макроекономіка - це галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення стійкого економічного зростання, повної зайнятості і мінімізації рівня інфляції. Іншими словами можна сказати, що предметом макроекономіки є ефективність функціонування національної економіки.

Наряду з загальнонауковими, макроекономіка використовує і специфічні методи дослідження:

• метод агрегування – використання сумарних понять та сумарних розрахункових величин (сукупний попит, сукупна пропозиція, національний продукт, національний дохід, рівень цін, рівень безробіття);

• кількісні методи;

• статистичні методи;

• метод макроекономічного моделювання;

• метод прогнозування.

2. Об’єктом дослідження макроекономіки є національна економіка. Національна економіка – це сукупність домогосподарств, підприємств, державних інституцій та установ, об’єктів інфраструктури та різноманітних активів у межах економічної території країни. Економічна територія країни не ідентична її географічній території. Під економічною територією розуміють територію в межах якої поширюється адміністративна влада держави, вільно переміщуються національні ресурси та використовується національна грошова одиниця. До економічної території не входять закордонні анклави усередині країни (іноземні дипломатичні представництва, військові бази, тощо), проте входять вітчизняні анклави за кордоном.

Суб’єктами національної економіки є її резиденти. Резидентами вважаються:

• фізичні особи – усі, що проживають на території країни більше одного року, незалежно від громадянства (крім туристів, працівників іноземних дипломатичних місій, сезонних робітників);

• юридичні особи – усі, що створені і зареєстровані у країні незалежно від належності капіталу.

Резиде́нти — юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), які створені та проводять свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території; дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет, філії й представництва підприємств та організацій України за кордоном, що не провадять підприємницької діяльності, а також фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном.

Нерезиде́нти — юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Розташовані на території України дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва іноземних держав, міжнародні організації та їх представництва, що мають дипломатичні привілеї та імунітет, а також представництва інших іноземних організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності відповідно до законодавства України.