IV. Українська історіографія XVIII ст. Суспільно-політична основа і загальні риси української Історіографії XVIII ст.

Історичні знання у XVIII ст. розвивалися в умовах, коли Ук­раїна не становила єдиної цілісної державної території. З кіпця XVII ст.,, від «Вічного миру» 1686 р. визначився її поділ між Ро­сійською державою і Польщею, що тривав до кінця XVIII ст., аж до розподілу Речі Посполитої Головна частина українських земель — Лівобережжя І Київ з його областю міцно закріпи­лися за Росією. Тут, незважаючи на колоніальну політику цар­ського уряду, найактивніше розвивалось економічне, політичне і культурне життя українського народу. Київ І полкові міста Лівобережжя продовжували залишатися центрами національ­ної культури, охоронцями культурних традицій українського народу, що знайшло своє відображення в народній творчості, а також в різних жанрах літератури, особливо історичної.

Разом з тим історичні знання, як і інші галузі української культури, в цей період розвивалися в суперечливих, а під кінець XVIII ст. тяжких соціально-політичних умовах. Возз'єднання України з Росією відкривало можливості активнішого розвитку національної культури в порівнянні з періодом польсько-шляхетського панування на Україні. Проте реакційна політика ца­ризму та експлуататорські класові інтереси керівних феодально-кріпосницьких кіл української старшини гальмував цей роз­виток.

У другій половині XVII і на початку XVIII століття в соціально-економічному житті України сталися значні зміни. В цей період, а особливо протягом XVIII ст., тривав процес поступо­вого закріпачення посполитих та частини козацтва старшиною й перетворення старшини в дворянський стан. Цей процес від­бувався в силу закономірного розвитку феодально-кріпосницьких відносин, що зміцнювалися на Україні після визвольної вій­ни І возз'єднання України з Росією Військові керівні чини козацтва, користуючись політичною владою і підтримкою царського уряду, захоплювали землі, відвойовані народом у польських магнатів та шляхти. Відбувався дальший наступ старшин на економічні та політичні інтереси посполитих і ко­заків. Старшини прямим насильством та сваволею, а також зав­дяки гетьманським універсалам і царським надавчим грамотам захоплювали величезні простори не лише колишніх польських шляхетських, а й селянських земель. В силу поступового обез­земелення і політичного безправ'я посполиті потрапляли в тяж­ку соціально-економічну залежність від земельних власників, що перетворювалися з військових чинів у великих багатіїв-крі­посників. Особливо великі земельні надбання старшина здобула :( гетьманом за часів Мазепи (1687—1708 рр.) та його наступ­ників-Реформи Петра { торкнулися великою мірою і України. Вони відіграли певну прогресивну роль в розвиткові її економіки; швидше стало розвиватися багатогалузеве сільське господар­ство, різного роду промисли, мануфактури, торгівля тощо. Про­те цей процес відбувався в умовах панування кріпосницьких відносин, і всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої кріпосницької експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні повинності — військові постої, постачання продуктів і різних матеріалів для потреб тривалої Північної війни, будувати укріплені лінії, канали тощо

Петро І, подібно до того. як у Росії він вживав жорстоких заходів проти боярства І всілякої іншої опозиції, на Україні, особливо після зради Мазепи, крутими засобами принизив полі­тичну роль старшини, позбавивши її автономістичного уряду­вання шляхом скасування гетьманства в 1722 р. і утворення Малоросійської колегії. Проте ці заходи не торкнулися багатств старшини в цілому та її місця в суспільно-політичному житті. Економічні і політичні інтереси старшини лише дещо ущемля­лися тим, що царський уряд став роздавати на Україні земле­володіння І високі державні посади російським сановникам. Разом з тим поступове введення російських, самодержавно-крі­посницьких порядків лише сприяло безцеремонним засобам гра­бунку і експлуатації старшиною посполитих і козаків, загар­бання Їх земель та поступового закріпачення. Внаслідок поляки Старшини, підтримуваної царським урядом, по ревізії 1729—1730 рр. 70% селянських дворів виявилося в руках при­ватних власників та монастирів і лише 12% залишилося віль­них військових Решта належала до категорії рангових, ратушних державних та інших категорій селян. До 30-х років ХVІІІ ст. старшина цілком сформувалася як вищий стан феодально-кріпосницького класу українського суспільства. З цього часу вона починає в масових масштабах добиватися разом з українською шляхтою зрівняння в правах з російським дво­рянством. Першою спробою такого домагання було клопотання гетьмана Данила Апостола перед урядом Анни Іванівни «про урівняння малоросійських чинів з російськими табельними». Ці домагання українського панства цілком здійснилися лише через п'ятдесят з лишком років під час царювання Катерини II, яка в 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству».

В силу загострення масових суперечностей ХУІІІ ст. харак­теризується масовими селянськими й козацькими рухами на всіх частинах поділеної території України лівого і правого бо­ків Дніпра — повстання під проводом Палія і Самуся на по­чатку XVIII ст., народний рух проти експлуататорської гноби­тельської політики І зради Мазепи. Українське козацтво брало участь в загальноросійських антикріпосницьких виступах К, Булавіна і О. Пугачова. Останніми з стихійних вибухів селянського незадоволення на Лівобережній Україні у XVIII ст. було по­встання в с, Турбаях (на Полтавщині) і рух пікінерів.

У 50—60-х роках розгорнувся селянсько-козацький рух гай­дамаків на Правобережжі, що здобув своє могутнє завершення у відомій Коліївщині 1768 р. В Галичині діяли селянські загони опришків.

У цих умовах гострої соціальної боротьби панівний клас феодально-кріпосницького суспільства України змушений був консолідуватися для забезпечення своїх Інтересів і шукати за­хисту у російського царизму. Половинчастість і хитке становище панівних кіл старшини і шляхти, небезпека від свого народу і ущемлення особистих інтересів царизмом робили старшину не­здатною захищати національні інтереси при активному наступі самодержавства на Україну, починаючи від біронівщини, а особливо в часи Катерини II. Даремно пізніші націоналістичні історики шукали в старшині, в таких ЇЇ представниках, як Ма­зепа, Полуботок, Скоропадський, К- Розумовський та ін., вираз­ників і захисників національних інтересів, замовчуючи той факт, що вся їх діяльність була чужою інтересам українського на­роду. Навіть у тих випадках, коли іноді старшина ставала !і опозицію проти царизму, вона не могла знайти підтримки серед працюючих. Народ лишався глухим, а часто ворожим до ЇЇ політики.

Всупереч волі царизму і політиці гетьманських урядів та старшини, що жертвувала національними інтересами народу, протягом ХУІІІ ст. все ж продовжувала розвиватися україн­ська культура. Цьому розвиткові сприяло зародження буржу­азних елементів в містах:, зростання промисловості, торгівлі та взаємовплив передових ідей двох братніх народів, возз'єднаних в одній державі. Українська література, мистецтво, освіта, істо­ричні знання поступово поривають з середньовічною схоластикою

Для російської держави в цілому, в тому числі для України, XVIII ст. було періодом прискореного суспільного розвитку, що поривав з середньовіччям І йшов у напрямку поступової пере­моги більш передових буржуазних відносин.

Корінні зміни, що відбувалися в економіці й соціально-політичному житті України знайшли свій відбиток в культурному житті краю. Від початку XVII до середини XVIII століття роз­садником освіти і культури всієї Русі — Північної, Південної і Західної — була Київська академія. Культурно-освітні впливи йшли з півдня, головним чином з Києва. Приблизно в середині XVIII ст., особливо після розгортання діяльності Російської Академії наук і відкриття Московського університету стався рішучий поворот. Культурно-освітня течія, з новими раціоналі­стичними прогресивними напрямками, рушила з півночі на пів­день, з Москви та Петербурга на Україну. Київська академія, а також інші колегії — Чернігівська, Переяславська, Харків­ська втратили своє колишнє освітнє значення. Вони перетвори­лися в суто духовні учбові заклади, що готували служників церковного культу. Ці школи зробили навіть крок назад до се­редньовічної схоластики й закостеніли в ній. Вони не могли за­довольняти зростаючі потреби господарського і культурного розвитку краю в нових умовах. Висока освіта стала доступною лише для дітей заможних верств. Від 30-х років XVIII ст. діти козацької старшини, заможного міщанства почали навчатися у західноєвропейських університетах. Значною мірою вони по­повнювали Московський університет та Академію наук у Пе­тербурзі. Народні маси змушені були задовольнятися навчан­ням в застарілих схоластичних школах мандрівних дяків. До кінця XVIII ст., після юридичного закріпачення селян Катери­ною II, рівень грамотності серед селян і козаків різко знизився.

Затримка дальшого культурного розвитку, особливо занепад освіти серед працюючих мас йшла в повній відповідності з со­ціальним процесом зміцнення кріпосництва і повного відриву панівних верств від народу, зокрема від його національної культури.

У зв'язку з новими явищами в суспільних, політичних і куль­турних відносинах змінюється характер та зміст Історичних знань, що служили завданням епохи. Характерною рисою укра­їнської історіографії ХУІІІ ст. е той факт, ідо вона більшою мі­рою, ніж будь-які Інші жанри літератури цього періоду, порвала з середньовічною схоластикою І стала галуззю, що служила виключно громадянським інтересам. Вже в XVII ст. окремі па­м'ятки історіографії монастирського походження були лише від­даленим відгомоном давнього церковного літописання. Разом з тим XVII ст. знаменує його кінець. Взагалі літописання, як го­ловний вид історичної літератури, під кінець XVII ст. втрачає своє значення. Воно поступається місцем Історичним повістям І цілеспрямованому прагненню до розв'язання певного питання. Значне місце у виразі історичних поглядів освічених кіл стар­шинської інтелігенції займають також мемуари, або так звані діаріуші, та різного роду офіціальні записки.

Отже. характерною рисою української історичної літерату­ри XVIII ст. є те, що вона вийшла зовсім за межі монастирських мурів і цілком перейшла від церковних діячів до рук цивільних представників освічених кіл старшини. Історичні твори XVIII ст. можуть називатися .старшинською історіографією, іноді непозбавленою народних рис, в силу багатьох джерел народного по­ходження, якими користувалися історики.

Історіографія першої половини XVIII ст. є певною мірою продовженням попередніх традицій козацько-старшинського історичного писання, тому що авторами їх часто залишаються учасники подій кінця XVII і початку XVIII століття. Історичні твори цього періоду своєю тематикою ще обернені до недавньо­го героїчного минулого — визвольної боротьби проти Шляхет­ської Польщі, возз'єднання України з Росією та боротьби з Туреччиною з певною ув'язкою з сучасними подіями. В міру віддалення від цих подій в часові та в зв'язку Із змінами, що відбулися в суспільному становищі старшини, від 30-х років і до кінця XVIII ст. в історичних творах ми спостерігаємо все більший Інтерес до минулого старшинсько-шляхетського класу;

все більше на перше .місце виступають не загальні інтереси краю, а класові і вузько станові інтереси авторів, які належали до кола української старшини, що перетворювалася в російське дворянство.