«Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича та київський «Синопсис»

Наприкінці XVI! ст. в українській історіографії наступає занепад такого жанру історичної літератури, як літописи. Особ­ливо втрачає колишнє своє значення місцеве літописання.

Стислі літописні хроніки, подібні до Межигірської, Львівської, Хмельницької, в яких відбивалося обмежене коло місцевих по­дій. з кінця XVII ст. майже зовсім зникають Освічених україн­ських політичних і церковних діячів тепер приваблюють нові проблеми, що висувалися новими політичними обставинами, зв'язаними з закріпленням успіхів возз'єднання України з Ро­сією.

Ще до Переяславської ради 1654 р., як відомо, зростали сили, що тяжіли до возз'єднання з Росією. Ці возз'єднавчі тен­денції в народі, а також в середовищі передових діячів коза­цтва, міщанства та духовенства найбільше були помітними в ідеологічній сфері — в галузі освіти, літератури, мистецтва, релігійно-церковного життя тощо Передові діячі культури антипольського напрямку, в силу свого провідного становища в політиці, в своїх літературних творах і політичних документах формулювали те, що вже існувало реально в галузі економіч­них, військових та політичних відносин між Україною і Росій­ською державою.

Культурні зв'язки двох братніх народів зміцнювалися ще напередодні визвольної війни, в часи впертої боротьби з като­лицизмом та унією наприкінці XVI і на початку XVII ст. Н;і Україні розгорнули освітню роботу братські школи, особливо Києво-Могилянська академія, яка стала центром освіти всієї Південної, Західної та Північної Русі, В Київській академії навчалися не лише українці і білоруси, що здавна жили об'єд­нано в складі великого князівства Литовського, а й діти знат­них осіб з російської держави. До нас дійшли відомості лише про деяких москвичів — вихованців Києво-Могилянської ака­демії, наприклад, Зеркальникова Порфірія Трохимовича, По­вернувшись після навчання із Києва до Москви, Зеркальников в 40-х роках XVII ст. сприяв викликові туди київських вчених Єпіфанія Славинецького, АрсенІя Сатановського І Федора Басв-ського, які продовжували культурну діяльність у росії. В Київській академії в XV!! ст. здобували освіту й інші москвичі — стольник Іван Обідовський, автор відомого російського азбуковника Каріон Істомін, Коноп Зотов та ін.

Після возз'єднання України з Росією, з другої половини XVII ст., аж до відкриття Московського університету (І755 р.) відбувається безперервний рух культурних діячів, вихованців Київської академії, в Москву іі інші міста Великоросі), Серед них Симеон Полоцький, Стефан Яворський, в часи Петра І — Феофан Прокопович і багато інших, що відзначилися своєю ак­тивною діяльністю в справі поширення освіти І розвитку куль­тури в Росії

Такий інтенсивний процес культурного єднання не міг не позначитися на розвиткові су спільно-політичної думки на Україні, відображеної в літературі", зокрема історичній, у творах, авторами яких були переважно педагоги і вихованці Київської ака­демії. Об'єднавчі тенденції в історіографії знайшли свій вираз перш за все в показові спільних історичних джерел походження російського і українського народів, в їх боротьбі за возз'єднан­ня в єдиній державі в часи польсько-шляхетського панування. До таких творів ми можемо віднести «Хроніку» Феодосія Сафоновича і київський «Синопсис», авторство якого безпідставно приписується деякими істориками і літературознавцями архі­мандритові Києво-Печерського монастиря Інокентію Гізелю.

Колишній педагог Київської академії Феодосій Сафонович між 1655—І672 рр. був ігуменом Київського золотоверхого Ми­хайлівського монастиря і ректором Академії. В 1672 р. він склав свій компілятивний твір «Хроника из летописнев стародавних, из св. Нестора печорського й иньїх, также из хроник польских о Русий, отколь Русь началася й о первьіх князех русских й по них дальших наступаючих князєх й о их делах, собранная працою иермонаха Фсодосия Сафоновича, игумена монастиря золотоверхаго Киевскаго, року от сотворений свету 7180, а от Рождества Христова 1672» ¹.

По заголовку твору ми можемо судити, якими джерелами користувався автор і яку мету він ставив перед собою. В основу «Хроніки» покладено стародавні руські літописи ХІ—XII сто­літь та польські джерела, що були доступні Сафоновичу. З польських джерел автор найбільше користувався творами Мат­вія Стрийковського. «Хроніка» Сафоновича не дійшла до нас в оригіналі, а лише в різноманітних списках ³.

Твір Сафоновича хронологічно охоплює собою матеріал дав­ньої історії Русі до кінця XIII ст., відповідно до Іпатіївського літописного списку. В цій першій частині висвітлено події, які стосуються головним чином ранньої південноруської історії. Цим самим Сафонович зв'язав стародавню історію Русі з піз­нішою українською і намагався розкрити ряд сторін історично­го розвитку у взаємному зв'язку періоду стародавнього з но­вішим, аж до його сучасності, до другої половини XVII ст. Ра­зом з тим у першій частині історія України показана в єдності з усією Руссю — Північною і Західною. Історичні податки свого народу Сафонович веде разом з початковою історією російсько­го народу з найдавніших часів від східнослов'янської староруської гілки, В ній частині автор «Хроніки з літописців стародавніх» мало що вніс нового порівняно з його попередниками і сучасниками, представниками великоросійської і української історіографії.

Оригінальною компіляцією «Хроніки» є друга її частина, яка характеризує нові, порівняно з українськими літописами ХVII ст., явища в історичній думці України. Друга частина, звісно, не е хронікою, це й не літопис. Вона являє собою збірник історичних повістей про найвизначніші Історичні події в Північно-східній Русі, а головне України від кіпця ХЇІІ до кінця XVII століття. Це історія України, викладена у зв'язку і історією російських і білоруських земель. Цим викладом, яким певною мірою автор зв'язав історію всіх трьох частин давньої Русі в єдине ціле, він прагнув відповісти на актуальні питання, висунуті епохою, про .а закономірність і історичну умотивованість боротьби за возз'єднання України й Білорусії з Великоросією.

Історичні концепції про спільне походження російського і українського народів у «Хроніці» Сафоновича ще мало вираз­ні. Вони викладені в розрізнених, слабко зв'язаних між собою оповіданнях про події в окремих частинах Русі. Яскравіше загальноруські тенденції ми бачимо у київському «Синопсису», що, з одного боку, ніби завершує собою розвиток історіографії XVII ст., а з другого — відкриває нові явища в ній. В «Синопси­су» виражено прагнення до систематичного викладу української історії в зв'язку з Історією Росії, з якою возз'єдналася Україна.

«Синопсис» означає короткий історичний огляд Він був на­писаний у Київсько-Печерській лаврі і вперше? надрукований в 1674 р. Цей твір довгий чає служив свого роду підручником для вивчення вітчизняної історії і витримав близько тридцяти видань.

У порівнянні з «Хронікою» Сафоновича «Синопсис» бідніший на зміст і використані джерела. Власне автор «Синопсиса» біль­ше користувався названою «Хронікою», ніж першоджерелами. Перевага його над «Хронікою» полягає у виконанні певного ідейного задуму автора щодо цілісного показу історії України в нерозривному зв'язку з російською Історією. Про ідейну цілеспрямованість «Синопсиса» можна скласти уявлення з довгого його заголовку: «Синопсис или краткое собрание от разньїх летописцев о начале славяно-российского народа, іпервоначальньіх князей богоспасаемого града Києва, й о жнтии святого благоверного великого князя Киевского й всея России первейшего самодержца Владимира й о наследниках благочестивьія держави его российская даже до пресветлаго й благоче­стивого государя нашего й великого князя Алексея Михайло­вича всея Великие, Мальїе й Белие Росси самодержца».

Отже, автор «Синопсиса” поставив перед собою завдання ви­класти історію всієї Русі від стародавніх часів до возз'єднання України з Росією, до царювання Олексія Михайловича, що прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі. Аж до 70-х років XVII ст., коли складався твір. Складач «Синопсиса» взявся за розв'язання складного завдання, яке в подібній площині ще не ставилося в українській Історичній літературі. Проте він виконав свій задум з великими прогалинами і всупе­реч багатьом відомим уже тоді джерелам. До «Синопсиса» по­трапило безліч легенд і недостовірностей, які перейшли в істо­ричну літературу XV!!! ст. і від яких довго довелося очищатися історичній науці.

Автор «Синопсиса» відвів велике місце Києву і Україні в загальноруській історії. Проте він випустив з поля зору такий визначний період, як визвольна війна 1648—1654 рр. під прово­дом Богдана Хмельницького і возз'єднання України з Росією. Чим пояснити, що ця гостра політична тема, яка займала в ук­раїнській історіографії центральне місце, у «Синопсису» навмис­не обійдена. Відповісти на це питання можна при умові, якщо прийняти до уваги час, а головне — соціальне середовище, в якому писався цей твір.

Українське духовенство, особливо вища Ієрархія, не стояло осторонь політичного життя і боротьби, а, навпаки, брало в ньому активну участь Поряд з возз'єднанням України з Ро­сією постало питання про возз'єднання української церкви з московською патріархією і перехід Київської митрополії від східних патріархів під зверхність патріарха Московського. Ще в 1654 р. у ставленні до возз'єднання, здійсненого Богданом Хмельницьким, вищі українські церковні владики на чолі з мит­рополитом Сільвестром (Косовим) були неоднодушними і присягнули цареві під великим натиском козацтва. Україна воз­з'єдналася з Росією за Переяславським актом 1654 р., але справа возз'єднання провідної феодальне-кріпосницької ідеоло­гічної Інституції, української і російської церков затягнулася ще на цілих тридцять п'ять років, до 1689 р. Отже, в час написання «Синопсиса» українське духовенство ще було незалежне від Московської патріархії, яка вела разом з урядом активний на­ступ в напрямкові приєднання Київської митрополії. Воно, до речі сказати, продовжувало займати подвійне становище, а гла­ва церкви київський митрополит Іосиф Нелюбович-Тукальський був на стороні Польщі і лишався ворожим у відношенні до Москви.

Колектив ченців Києво-Печерського монастиря на чолі з ар­хімандритом Інокентієм Гізелем займав також подвійне стано­вище у відношенні до Російської держави, але що торкаєть­ся підлеглості московському патріархові, то Київська лавра, яка користувалася ставропігією, захищалася від наступу Московського патріарха навіть після офіціального об'єднання української і російської церков.

Оскільки Київ після Андрусівського договору належав до Російської держави, в політичному відношенні духовенство його повинно було виконувати волю уряду, а з сфері церковній воно продовжувало зберігати незалежність від Москви і підкоря­лось митрополиту Тукальському з його прошляхетською поль­ською орієнтацією. Автор «Синопсиса», щоб і;е потрапити в не-ласку тієї або іншої сторони—урядової Московської І церков-ло-управлінської митрополитської, автономістичної, або краще сказати пропольської, волів за краще обійти мовчанкою події визвольної війни, що закінчилися відірванням України від Польщі і возз'єднанням її з Росією.

Питання про авторство «Синопсиса», на нашу думку, лишається і до цього часу відкритим, хоч значна частина істориків вважає ним Інокентія Гізеля. Ми мусимо нагадати, що політич­ні погляди й ідеологія архімандрита Києво-Печерської лаври не збігаються з ідейною спрямованістю «Синопсиса». Інокентій Гізель народився і почав своє навчання у польській частині Пруссії, потім продовжував учитися в Києві. Звідси Петро Могила послав його на навчання у відомий Львівський колегіум. Отже, юні роки Гізеля пройшли в польському оточенні. Повернув­шись із Львова до Києва, Гізель одержав посаду вчителя, а з 1654 р- ректора Київської академії.

Під час присяги російському цареві у 1654 р. Інокентій Гізель приєднався до тієї частини української православної ієрар­хії, що певний час відновлялася присягати. В період боротьби за возз'єднання церков він був прибічником Нелюбовича-Тукальського, але вів подвійну гру. У 70-х роках XVII ст. він пе­реписувався з царем Олексієм Михайловичем, який шукав ідей­ної підтримки у православного Києво-Печерського монастиря, на чолі якого стояв Гізель. Цій видимій прихильності до Росії сприяла обставина, зв'язана з турецькою навалою. Українське духовенство разом з народом було вороже настроєне проти ту­рецької навали і агентури турків в особі Юрія Хмельницького, а особливо П. Дорошенка. Гізель був одним з тих, хто умовляв Дорошенка порвати з турками і лишитися вірним православно­му Московському цареві. Опорою православ'я в Ідейній боротьбі проти турків і їх ставлеників правобережної старшини були найавторитетніші монастирі — Києво-Печерський і Почаївський. Перед загрозою турецької навали Гізель мусив пере­орієнтуватися на Росію. Внаслідок цього з його дозволу, або благословення, з Києво-Печерського монастиря і вийшов «Си­нопсис» невідомого автора, прихильника возз'єднання України з Росією. Цей твір монастирського походження, пронизаний ідеєю провіденціалізму духовної особи, але за своїм змістом й ідеологією він не може належати перу Гізеля.

Інокентій Гізель був високоосвіченою особою і добре обіз­наний з тогочасною історичною літературою та джерелами. Він не міг допустити фальшивого підходу до джерела і з'ясуван­ня ряду історичних явищ та фактів. В «Синопсису» зу­стрічаються такі, навіть для того часу грубі помилки, яких ніяк не міг допустити високоосвічений книжник, вихованець ві­домих Київського і Львівського колегіумів і ректор Київської академії Інокентій Гизель¹.

Автор «Синопсиса» монархіст, він керується типовою для тодішньої не української, а російської історіографії феодально-кріпосницького періоду концепцією про споконвічність само­державного ладу в росії, про успадкованість монархії Київської Русі Руссю Московською, в особі російського самодержавства. Возз'єднання України автор тлумачить як повернення ЇЇ земель під високу скіпетроносну руку російського монарха. «Синопсис» пронизаній монархічною Ідеологією. Тенденційний добір дже­рел і побудова викладу історичного матеріалу підкорені обґрунтуванню прав російської монархії на володіння Україною.

Виклад починається, на зразок «Повести временных лет», біблійною легендою про походження народів взагалі, зокре­ма слов'янських. У зв'язку з цим стоїть питання про початок словено-російського народу, якого автор «Синопсису» виво­дить від легендарного Мосоха, шостого сина біблійного Яфета — сина Ноя, врятованого богом від всесвітнього потопу. Від Мосоха ніби пішла також назва Москви. Походження терміну «Россьі» в «Синопсису» тлумачиться як розсіяні по різних місцях слов'яни, тобто від слова «россеяние» і т. ін.

історію слов'ян І Київської Русі, таким чином, автор «Си­нопсиса» побудував на різноманітних байкових, невірогідних навіть для того часу джерелах І вигадках, випустивши з поля зору відомі тогочасній освіченій громадськості достовірні дже­рела.

В «Синопсису», як короткому історичному огляді, зосере­джено увагу .інше на окремих, часом не завжди важливих пи­таннях. Все ж, найяскравіше тут постали дві проблеми — пер­ша, це показ спільного походження російського, українського і білоруського народів від давніх слов'янських племен, об'єдна­них під зверхністю київських князів. Друга — актуальна про­блема — висвітлення питання боротьби з татарською і турець­кою агресією, яке гостро Стояло в 70-х роках XVII ст. Не ви­падково автор «Синопсиса» вдався до показу спільної героїчної боротьби російського і українського народів з їх зовнішніми во­рогами. Він вмістив у свої праці оповідання про спустошення Києва татарами Батия І розгром їісуічиш, Мамая на Куликовому полі. Цим ніби нагадувалося про споконвічну боротьбу ро­сійського і українського народів з навалою татар, а пізніше турків. ЦІ оповідання з більш давньої історії ніби перегукува­лися з сучасністю і нагадували не лише про минуле, а й про сучасну реальну небезпеку, що загрожувала Україні в 70- -х роках XVII ст. від Туреччини і Кримського ханства. Не випадково у «Синопсису» третього видання 1680 р. було додано коротке оповідання про другий похід турків на Чигирин в 1778 р. і розгром цієї навали російсько-українськими військами.

З офіціальної політичної точки зору, якої дотримувався ав­тор «Синопсису», він визнав російське самодержавство і пре­тензії московських царів на Україну, як нібито на їхню «спокон­вічну прабатьківську вотчину». Автор закінчує свою книгу зви­чайним для того часу молитовним благанням бога утвердити панування царя Олексія Михайловича над Україною з Києвом разом, з побажанням, щоб «його царська пресвітла величність був завжди побідоносним над всякими ворогами і супротивни­ками».

Київський «Синопсис», якому б авторові він не належав і які б помилки і недостовірності в ньому не Існували, зна­менував собою певний крок вперед у розвиткові історичної дум­ки па Україні і в Росії в XVII ст. В ньому зроблено спробу ві­добразити історичне минуле українського народу в зв'язку з історією братнього російського народу і цим відповісти на ряд актуальних питань тогочасних відносин України з Росією.