Українські літописи кінця XVI і початку XVII століття

Літописні традиції в поширенні історичних знань і письмова Їх форма виразу на Україні починаючи з кінця XVI ст. і далі не лише не слабішають, а, навпаки, ще більше зміцнюються. Українська історіографія цього періоду переживає круте підне­сення й набуває ще більшого розвитку в період визвольної вій­ни 1648—1654 рр.

Великий Інтерес до історичного минулого України був ви­кликаний загальними обставинами економічного, політичного І культурно-освітнього розвитку краю. Історичні знання ставали складовою частиною літератури, письменства, шкільної освіти, які так бурхливо розвивалися на Україні в зв'язку з діяльністю Острозької школи, а з 30-х років XVII ст. — Києво-Могилянської колегії та Інших братських шкіл, що відкривалися на кошти міщан, монастирів. різних цехових об'єднань тощо.

Звернення до героїчного минулого українського народу, до показу його боротьби з татарами, німецькими рицарями, поль­ським та литовським панством служило політичній меті могут­нього соціального і національно-визвольного руху проти шля­хетської Польщі після Люблінської і Брестської уній, націо­нального оборонного руху козацтва проти Туреччини, Крим­ського ханства та інших зовнішніх ворогів. Історична літерату­ра, поряд з усною народною творчістю — Історичними піснями і думами українського народу, з залишками билинного епосу Київської Русі, була засобом виховання патріотизму, любові до своєї Вітчизни. Вона закликала народ до боротьби за своє визволення і вселяла впевненість у перемогу над всілякими гнобителями працюючих.

Розвиток історичної літератури був одною з форм Ідейної боротьби, боротьби православ'я з католицизмом і унією. Цей рух був нічим іншим, як релігійною оболонкою класової і на­ціонально-визвольної боротьби. «Якщо ця класова боротьба,— писав Ф- Енгельс,— мала тоді релігійний відбиток, якщо інтере­си. потреби та вимоги окремих класів ховалися під релігійною оболонкою, то це анітрохи не змінює справи і легко пояснюєть­ся умовами часу» '. Головне місце в літературному процесі того часу належало полемічній літературі з її церковно-релігійним забарвленням.

В боротьбі проти наступу шляхетської Польщі на інтереси українського народу і його культуру виникли такі визначні па­м'ятки української полемічної літератури, як «Ключ царства небесного» (1587 р.) Герасима Смотрицького, твори Стефапа Зизанія, «Апокрисис» (і597 р.) Христофора Філалета, «Тренос», або «Плач» (1610 р.), Мелетія Смотрицького, «Палітюдія (!622 р,) Захарія Копистенського та ін., а також послання-памфлети великого викривача соціальної та іншої «неправди і зла» Івана Вишенського Твори Вишенського е величним явищем в українській літературі кінця XVI і початку XVII століття. Ми вже не говоримо про ті високі зразки поезії, вір­шованої драми, часто історичного змісту, ораторського мисте­цтва, неповторними зразками яких збагатилась українська культура того часу.

Історіографія України в цьому процесі розвивалась на рівні вимог доби бурхливих подій. Літописи складаються освіченими духовними і цивільними особами, переважно вихованцями Острозької школи, Київської і Львівської колегій, у монастирях:, а також представниками освіченого міщанства і козацтва Одною з цінних пам'яток української Історіографії початку ХVІЇ ст. є Густинський літопис, знайдений у Густинському монастиреві біля Прилук па Полтавщині.

Авторство та час написання Густинського літопису достовірно ще невідомі. Один з дослідників висловив більш-менш переконливу думку про те, що цю цікаву літописну пам'ятку української Історіографії написав між 1623—1627 рр, відомий тогочасний письменник, автор «Палінодії» Захарій Копистенський. Густинський літопис, що дійшов до нас, являє собою пізніший список, зроблений в 1670 р. з якогось примірника ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як видно з передмови до літопису, Лосицький був не творцем лі­топису, а лише переписувачем йог⁸.

Літопис називається «Кройнікою» І являє собою компіляцію з багатьох давніх руських та польських джерел. Він містить у собі цілісний скорочений виклад історії від Київської Русі до Брестської унії включно, до 1597 р. Літопис починається оповіданням, запозиченим з староруських літописів, найбільше з Київського і Галицько-волинського. Автора найбільше ціка­вили зовнішньополітичні відносини, в яких перебувала Україна з Її сусідами—Литвою, Польщею, Кримським ханством, Ту­реччиною. Слідом за викладом загального історичного матеріа­лу, автор вміщує окремі невеликі розділи «Про початок коза­цтва», «Про застосування нового календаря» і закінчує літопис розділом «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Цей розділ найцікавіший і найцінніший з точки зору вірогідності історичного матеріалу. Густинський літопис є не звичайною компіляцією, а твором з певними власними тлумаченнями фак­тів, запозичених автором із різних джерел, з оригінальними по­глядами його складача на історію як предмет.

У передмові до літопису складач або переписувач його, на зразок літописця Галицько-Волинського літопису, який вписав у свій текст народну легенду про євшан-зілля, підкреслює зна­чення для людини історичних традицій його народу. Думка зво­диться ось до чого — у всякої людини існує природжена любов до своєї вітчизни, яка кожного неначе намагнічене залізо при­тягає до себе. Тому-то грецький поет Гомер у своєму творі пише про прагнення бачити хоч дим своєї вітчизни.

Далі ставиться запитання — «Для чого кождому чоловікови читаннье истории єсть барзо потребно?». На не запитання літописець відповідає: «Коли б не описано і світові не оголошено, разом з тілом безвісті все пішло б у землю і люди б, як у темряві перебували б, не знали б, що в минулі віки діялося». Отже, автор передмови, що ставить своїм завданням поширювати лі­топис серед народу, бачить ясно освітню мету історичних знань. Цією метою є завдання передавати культурні надбання від од­ного покоління до другого. «Коротку кройніку прочитавши, — пише автор Густинського літопису,— можеш передати знання Іншим, що мають в них потребу, юним, до яких пророк Мойсей промовляє: запитай отця твого і він сповістить тобі, старших за тебе і вони скажуть тобі».

Слід думати, що передмова належить не первісному авторо­ві літопису, а його переписувачеві останньої третини XVII ст. Михайлові Лосицькому. Своїм змістом і риторичністю мови вона нагадує нам звернення до читачів авторів козацьких лі­тописів початку XVIII ст. Особливо вона подібна до «Передмови до чительника», вміщеної у літопису С. Величка.

Густинський літопис як пам'ятка своєї доби є одним з най­більш цінних в українській історіографії, В останній частині він більш достовірний І менш тенденційний, ніж будь-яка з то­гочасних хронік, що виходила з-під пера представників цивіль­ної феодальної аристократії. Мова Густинського літопису зов­сім близька до народної української. Отже, і з точки зору лін­гвістики ця історична пам'ятка заслуговує на увагу.

Певний інтерес становить Густинський монастирський літо­пис, або «Летописец о первом зачатий й создании обители монастиря Густынского» ', що охоплює 1600—1640 рр. У ньому висвітлюються, головним чином, справи церковні І переважно ті, що зв'язані з історією Густинського монастиря, як одного з осередків ідейної боротьби проти католицизму І унії на Ліво­бережжі. Разом з тим церковна історія подана тут у зв'язку з рядом політичних подій, зокрема про діяльність Сагайдач­ного і його політику на розрив унії і відновлення православної Ієрархії в 1620 р-

Автор Густинського літопису був очевидцем І учасником багатьох подій, про які він розповідав. У силу цього коротка за своїм текстом літописна пам'ятка має велике значення з точ­ки зору достовірності подій, описаних у ній. Твір пройнятий яскравою антикатоліщькою та антиуніатською тенденцією і сим­патією до козацтва як опори в боротьбі проти національно-релігійного гніту.

На початку XVII ст. в Києві був складений невеликий збірник літописних оповідань і заміток, пізніше відомий під заго­ловком — «Летописцьі Вольги й Украиньї», який певний час зберігався у Львові, в бібліотеці Осолінських. При надрукуванні цього збірника Київською Тимчасовою Комісією для розбору .давніх актів видавці дали йому назву Київський літопис і.

Автор Київського літопису залишається невідомим. У кінці збірника вміщено записи Богдана Балики, батько якого, Ясько Балика, був київським війтом. Примірник літопису, що зберігався в бібліотеці Оссолінських, спочатку належав настоятелю Межигірського монастиря Іллі Косаківському, можливо й доповнювався ним. Проте із змісту тієї частини, яка складалася на початку XVII ст„ можна зробити висновок, що ця літописна пам'ятка створювалася в середовищі багатого українського мі­щанства. Автором його був представник литовської орієнтації. Літописець, коли йде мова про війни Литви з Російською державою, називає литовців «нашими». Наприклад, — «року 1535 наші Стародуб взяли», «року 1564 битва Ульская бьіла; наші Москву побили», «року 1580 Луки Великие паши взяли», «року 1581 Пскова наші добьівали й, не вземше, поєднались» І т. д- До козацтва і козацьких рухів автор ставиться, на відміну від інших українських літописців, без захоплення, а іноді навіть негативно.

Про світське походження автора можна судити з того, що в літопису церковно-релІгійні питання зовсім не порушуються. Предметом викладу цієї хроніки є зовнішньополітичні події. а також кілька згадок про падіж худоби, голодні роки і вми­рання людей, про стихійні лиха тощо.

Київський літопис являє собою окремі, іноді розрізнені, ко­роткі повісті і записи, запозичені з давніх руських літописів та частково з творів польських істориків—Стрийковського, Гваніні, Бєльського та ін. Багато з них зустрічаються пізніше в Київському «Синопсису». Це, зокрема, стосується найбільшої частини — першої, в якій розповідається про стародавній пе­ріод Русі. Тут вміщена легенда про римського кесаря, який ні­бито розподілив перед смертю своє царство серед чотирьох бра­тів і одному з них — Прусу дав землі над Віслою в напрямку Прибалтики. Зроблено натяк на поширену в свій час легенду про походження русів від племені прусів. Потім йде оповідан­ня про варягів, яких автор виводить із Варгії—«землиці у панстві Саксонського князівства, між волоською І французькою землями».

В кінці йде мова про закликання слов'янами трьох братів варягів, з південних берегів Балтійського моря, а не з Сканди­навії. З цими поглядами пізніше перегукуються ломоносівські концепції про походження Русі.

Дальший розділ містить у собі перелік подій з історії Киє­ва від літописного переказу про його заснування аж до битви на Калці. Ця стаття закінчується легендою, яка, ймовірно, за­позичена з народних переказів про вигадане вбивство Батия угорським королем Владиславом.

Центральна частина літопису є переліком подій з історії Південної Русі і Литви від 1240 р. до 60-х років XVI ст. Кінчені записи надежать сучасникові подій кінця XVI і початку XVII століття Богданові Балиці. Цікавим з кінцевих записів є оповідання про польсько-швєдську інтервенцію на початку XVII ст., про появу і дії самозванців, як ставлеників польських магнатів. Це оповідання свідчить про негативне ставлення укра­їнців до магнатсько-шляхетської Інтервенціоністської політики Польщі щодо Росії¹. Закінчується літопис оповіданням про часи діяльності гетьмана Петра Конашевича -Сагайдачного.

Мова Київського літопису, як і багатьох інших літературних та історичних письмових пам'яток, близька до народної укра­їнської, яку тоді часто називали посполитою мовою- За мовною ознакою і стилем українські літописні пам'ятки XIV—XVI сто­літь далеко відійшли від старовинних руських літописів XI— XIII століть у бік їх суто місцевих українських ознак. Вони для нас служать не лише джерелами і пам'ятками історіографії, а й є яскравим свідченням мовного та взагалі національно-куль­турного розвитку українського народу.

Мемуари XVІ — першої половини XVII століття

Повне значення для пізнання минулого України, зокрема історії козацтва, займають мемуари XVI і першої половили XVIІ століття. Вони великою мірою доповнюють тогочасні літописи і хроніки, а також дають уявлення про ідейно-політичні і історичні погляди Їх авторів. Приватні мемуарні записи і хроніки ми відносимо до особливого, властивого лише їм жанру літератури, в якому відображено історичні події через ряд побічних ідейних, політичних, класових і станових позицій, па яких стояли тогочасні свідки подій, переважно урядові особи Литви і Польщі, різного роду дипломатичні посланники та інші особи, що не були істориками по своєму заняттю. Якщо мемуари як історичне джерело часто поступаються фактичною вірогідністю в порівнянні з літописами і хроніками, не кажучи вже про архівні матеріали, то вони виграють тим, що повніше відтворюють живі і різнобічні картини народного, суспільно-політичного і державного життя, воєнних подій тощо. Пам'ятки подібного роду дають змогу читачеві зрозуміти рівень суспільних

Зносин людей, ставлення класів І станів або їх представників до певних подій, розвиток тогочасної культури тощо.

З історії України XVI—XVIІ століть є значна кількість мемуарів. писаних переважно Іноземцями або місцевими освіченими особами польського і латинською мовами і надрукованих в різник давніх виданнях, часто недоступних для сучасного читача. Наприкінці ХІХ ст. редакція журналу «Киевская старина» зробила спробу надрукувати найважливіші з них у перекладі на російську мову. В результаті були опубліковані великі урив­ки з творів деяких мемуаристів під редакцією проф. Київського університету В. Б. Антоновича .

До першого випуску ввійшли мемуари Михалона Литвина, написані в середині XVI ст. Михалон — це латинізоване ім'я «Михайло», як воно тоді вживалося на всій Русі, а Литвин— назва народу, з якого вийшов автор, тобто він належав до литовської народності. Прізвище його залишилось для нас неві­домим. У мемуарних творах Михалона Литвина знайшли відображення життя і побут татар, жителів Литви (литовців, біло­русів і українців) та московитян, як називали в Литві, Польщі І в західноєвропейських країнах великоросів. Записи Литвина являють собою велику скарбницю свідчень про внутрішні соціально-економічні і політичні відносини, про побут і право, становище шляхти І безправ'я народу у великому князівстві Литовському. Погляди Михалона Литвина на історію, його світогляд. у багатьох випадках збігаються з поглядами його сучасника, ідеолога російського самодержавства і публіциста Івана Пересвєтова. Особливо це стосується викривальних засобів, з якими підходять обидва автори XVI ст. до показу реакційної ролі в суспільстві родовитої феодально-князівської і боярської знаті та вимог знищення ЇЇ сваволі в адміністрації, в управлінні дер­жавою і суді. Михалон Литвин навіть нагадує великому князеві литовському і королеві польському про ті заходи, які проведені в часи Івана IV Грозного у «Московії» щодо боротьби з пия­цтвом, сваволею місцевих князів та бояр тощо. Він підкреслює важливість того факту, що, в противагу магнатській сваволі в Литві і Польщі, «наших сусідів, татар І московитян, право суду над підданими вельмож і дворян в цивільних і карних справах належить не приватній особі, а державному урядовцеві» ^а. В ба­гатьох випадках Михалон Литвин навіть Ідеалізує нрави і звичаї татар та російський самодержавний лад часів Івана IV, щоб сприяти зміцненню королівської влади в польсько-литовській державі.

Як відомо, після смерті Сигізмунда І в 1573 р. на сеймі у Варшаві польським королем був обраний брат французького-короля Карла IX Генріх Валуа. Для ознайомлення з краєм, який мав прийняти французький принц, доручено було французу Блезу де Виженеру написати доповідну записку з елементами показу історичного минулого Польщі. Литви. України і Білорусії. В мемуарах Блеза де Виженера ми знаходимо свід­чення про минуле і сучасне тієї частини Східної Європи, якою володіла Польща, а найбільше про Галичину, Волинь і Поділ­ля, у відношенні до яких в XVI ст. постійно вживається назва «Україна». В мемуарах де Виженера подано короткі історичні нариси українських земель з давніх часів до середини XVI ст. Тут же мемуарист описав ряд епізодів з історії боротьби Пів­денної Русі, Литви і Полоні з татарами.

До 70-х років XVI ст. відносяться мемуарні записи польсько­го шляхтича, протестантського письменника, що присвятив себе вивченню історії, Леопарда Городецького під назвою «Описання війни Івонії, господаря Волоського». В оповіданні Городецького йде мова про події, що розгорталися в суміжних з Україною землях, в князівствах Молдавії і Валахії, про Їх боротьбу з турками і участь у цііі боротьбі українського і польського народів.

Однією з найцікавіших пам'яток мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата германського імпе­ратора Рудольфа II Еріха Лясоти , що виконував ряд важли­вих дипломатичних місій у Росії в роки царювання Федора Іва­новича, а також к Польщі і на Україні після смерті короля Стефана Баторія.

Між 1588 і 1594 рр. Лясота перебував па Україні. В 1594 р. він виконував дипломатичне доручення, зміст якого зафіксовано в його щоденнику Ця частина щоденника для Історії Украї­ни становить найбільший інтерес. На початку 1594 р. Рудольф II доручив Лясоті їхати в Запорозьку Січ з тим. щоб умовити козаків стати на імперську службу з метою боротьби проти турків Лясота здійснив цю подорож, але місія його не досягла постав­леної мети; запорожці протягом цілого літа зволікали перегово­ри різними туманними обіцянками і нарешті відмовилися.

Щоденник Еріха Лясоти е важливим джерелом для вивчен­ня історії козацтва, зокрема перших років утворення і героїчної діяльності Запорозької Січі. З точки зору історіографії він є пам'яткою, в якій відображені думки іноземців про Україну, її суспільні відносини та народ.

Більш широке коло мемуарно-історичної літератури відноситься до першої половини XVII ст., коли Україна вела вперту, смертельну боротьбу з турками, Кримським ханством і Річчю Посполитою, коли на всю Європу і Малу Азію прогриміла героїчна глава українського козацтва, особливо Запорозької Січі, та. за визначенням О. Е. Герцена, «являла собою незвичайне явище плебеїв-витязів, рицарів-мужиків».

Мемуари першої половини XVI! ст- стосуються переважно історії боротьби українського козацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею. Крім того, такі, наприклад, твори, як щоденник білоруського шляхтича Федора Євлашевського, містять у собі численні матеріали про культуру і побут шляхетського стану України, Білорусії і Литви.

З точки зору військової історії важливе місце займають опвідання про війни Польщі і козацтва з могутньою турецькою імперією, зокрема про битви під Цецорою 1620 р. і Хотином 1621 р-³. У першій прославилися Михайло Хмельницький та його син Богдан, майбутній гетьман України, в другій — Петро Сагайдачний, під командуванням якого козацтво розгромило величезну армію турків. З багатьох, приблизно з десяти, опові­дань сучасників найбільш докладним є щоденник Якова Собєського, надрукований у російському перекладі з польських ви­дань В. Антоновичем ⁴- Взагалі повість про Хотинську перемогу над турками стала предметом для багатьох історичних розвідок, монографій, літературних творів, народних поем і переказів у Польщі. Твір Якова Собєського є першим за часом і найбільш важливим за своєю вірогідністю, тому що автор був не простим учасником подій, а займав одне з керівних місць у цій військо­вій кампанії. Його щоденник був написаний у ході війни по жи­вих слідах військових подій.

Разом з тим слід відмітити, що Хотинська кампанія в творі Собєського подана з властивою польським сучасникам необ’єктивністю. з перебільшеннями, а часто й ідеалізацією ролі керів­них кіл і війська Польської держави та затушовуванням й зне­ціненням ролі козацтва.

Для історії України твір Собєського має певне значення з того погляду, що автор докладно описав побут, військові і ци­вільні риси управління, характер і звичаї козаків. Він дав май­стерну характеристику Петру Сагайдачному. Проте в показові військових подій під Хотином Собєський принизив видатну роль, яку відіграли козаки на чолі з Сагайдачним у перемозі над чисельною, добре озброєною і випробуваною у військових походах турецькою армією.

У мемуарній літературі польських авторів історичні події відображені, як правило, з класових тенденційних магнатсько-щляхетських позицій. До таких мемуарів ми можемо віднести Щоденник походу проти козаків запорозьких» (1625 р.) невідомого учасника Куруківської кампанії, а також щоденник ченця домініканського ордена Сімеона Окольського про боротьбу Польщі з селянсько-козацькими рухами в 1637—1638рр. Придушення цих повстань тут розглядається як боротьба Польщі проти домашнього, внутрішнього ворога. Окольськигй виправдовує жорстокі криваві розправи польсько-шляхетських військ над українськими повстанцями, якими керували Павлюк, Скидан, Острянин і Гуня. До оповідань про характер польсько-шляхетського панування на Україні відноситься «Щоденник Богуслава Казіміра Машкевича» (І643—1649 рр.).

Найбільший інтерес серед мемуарів першої половини XVII ст. становить твір «Описання України» Гільома Левасера де Боплана. Боплан прожив на Україні понад сімнадцять років, працюючи в Польщі інженером. Він побудував ряд військо­вих укріплень, замків І міст. У своїй книзі Боплан уміло передав свої власні спостереження над життям І побутом укра­їнського народу, запорозького козацтва, шляхти, міщан тощо. Його записи не такі тенденційні, як твори польських мемуарис­тів, тому що пін як француз, і до того ж лише найнятий на службу, менше був зацікавлений у суперечках І тій боротьбі. що точилася між українським народом і Польщею. Все ж його симпатії більше на стороні польської шляхти і Речі Посполитої. Крім того, як чужоземцеві, Боплану були чужими І незрозумі­лими деякі явища місцевого українського народного життя; в окремих випадках він подає побут українського народу в потворному освітленні.

Одночасно з «Описанням України» Боплан склав географіч­ні карти Польщі і України XVII ст., які невідомо чому загинули під час літографування. Була надрукована лише частина з відо­браженням України в складі воєводств: Київського, Чернігівського. Подільського, Брацлавського, Волинського і так званого Покуття,

Мемуари XVI—XVII століть дійшли до наших днів не повністю. Все ж вони являють собою не лише важливе джерело для вивчення історії України, а й своєрідний вид історичної лі­тератури, в якій відображені певні суспільно-політичні й істо­ричні погляди представників тих чи інших кіл панівних класів польсько-литовської держави, в складі якої тоді перебувала України.